Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
– Цілком ймовірно. Та, думаю, вони всі зв'язані одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак мені чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки… Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому!
На хуторі їх ждали з нетерпінням. Знову зібрався весь люд.
– Ну, що, сину? – кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися.
Арсен обняв матір за плечі.
– Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшній небезпеці. Її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем… Не плачте, – ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обід, бо ми з далекої дороги. А після обіду – в путь!.. Лишаю на ваші руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Прийміть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє…
– Гаразд, синку, – прошепотіла мати, прихилившись до синових грудей.
3
З Арсеном, крім Романа, пана Мартина, Гриви і Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвідчені козаки Лубенського полку. Один Іваник ніколи не нюхав порохового диму і не чув посвисту татарської стріли, але Арсен не посмів відмовити йому: дуже вже просився чоловічок.
– А, хай їде! – махнув рукою і зразу ж пожалів.
Не встиг Іваник скочити з дривітні на високого гнідого коня, якому він не досягав головою до загривка, аж у двір влетіла дебела молодиця. Обличчя її розпашілося, очі блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-під очіпка. Побачивши, що Іваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак.
– А, трясця твоїй мамі, чоловіченьку! – заверещала. – В яку це ти дорогу зібрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав діток, а тепера на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути і за себе, і за тебе, харцизяко ти нещасний?
Шибайголова і харцизяка знітився і зблід, – від того здавався ще меншим.
– Зінько, перестань кричати, – заблагав тихо. – Люди ж навкруги! Що подумають… знаєш-маєш!
– Начхати мені на твоїх людей! Злазь мерщій з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негіднику! Волоцюго! Бач – він розприндився, що жінка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кидає дітей – і в світи! Воювати йому захотілось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш?
– Зінько…
– Що – Зінько? Я вже у тебе п'ятнадцять років Зінька! Ану, злазь, кажу тобі, та веди коня додому! Самого несе на безголів'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять літ, а промучилась, чума б тебе настигла на наглій дорозі! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не діждеш!
Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, і той, щулячи вуха, відступав назад. Іваник перелякався і вчепився в гриву, ніби в цьому міг знайти порятунок. Але чіпкі руки жінки от-от досягнуть його і стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, і потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де ніхто не бачить! Так ні ж, клята баба хоче осоромити його перед усім хутором!..
– Зінько! – вереснув він високим голосом. – Не чіпай! Бо от тобі… того… знаєш-маєш… хрест – кину все і піду на Запорожжя козакувати… знаєш-маєш!
– Що? Ти мене ще лякати? – Жінка зблідла і вчепилась руками в чоловікові штани. – Ану, злазь! Теж мені запорожець знайщовся! Знаєш-маєш!..
Це вже було занадто. Сміялися козаки, жінки, ба навіть дітлахи реготали. Іваник не стерпів такої наруги і вихопив з піхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жінка охнула і відсахнулася. Цим скористався чоловік, ударив гнідого під боки і вихором вимчав з натовпу.
Зінька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетів злий рум'янець, нижня губа затремтіла.
– Іваночку, любий, куди ж ти? Зажди!
Але чоловік навіть не оглянувся – помчав до узвозу, що жовтів серед зелені лісу. Тільки аж там зупинився і помахав рукою. Зінька теж було підняла руку, щоб відповісти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловік насміхається з неї. Очі її знов блиснули, обличчя, хоч і запечене на весняному сонці, а все ж досить миловидне, побуряковіло. Вона взялася в боки і гукнула так, що аж луна пішла лісом:
– Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся!
Спихальський, який з подивом спостерігав разом з іншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса і штовхнув Гриву під бік.
– Ну й кубіта, пане Гриво! Га? – І прицмокнув язиком.
– Та вже ж! – погодився Грива. – Не те, що ваші зманіжені панянки!
Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не відповів нічого і ще довго не міг відірвати очей від заживної постаті молодиці. Тільки коли Арсен, попрощавшись з рідними і Златкою, дав наказ рушати, зітхнув і скочив на коня.
Незабаром загін піднявся узвозом нагору і зник у лісі. А хуторяни ще довго стояли біля двору Звенигорихи і судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати і визволити Стеху.
4
На третій день, надвечір, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаівки. Дубові ворота фортечки були зачинені. З віконця над ворітьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагіїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива не встигли навіть переодягнутися), він повагом спустився додолу і, відімкнувши хвіртку, впустив їх на подвір'я.
– Господар дома? – спитав Звенигора.
– Відпочивають, – відповів, позіхаючи, пахолок.
– Проведи нас до нього!
– Хе! Так і проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас?
– За віщо?
– За те, що розбудив… Він недавно прибув з далекої дороги і ліг спочивати.
– Не чубитиме, – усміхнувся Звенигора. – Він так зрадіє нашому приїздові, що барило меду накаже принести з льоху.
– Ну, якщо так… – Пахолок розвів руками і пішов попереду.
Грива залишився біля коней. Він зразу ж дав знак козакам, і ті, спішившись, виринули з засідки, наблизилися до брами.
Звенигора, Воїнов і Спихальський попростували до будинку. Надворі – ані душі.
– Де ж челядь пана Чорнобая? – спитав Звенигора.
– Господарчий двір ген там, внизу, над річкою… Там і челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селі…
«Добрий знак, – подумав Арсен. – Чорнобай з пахолками сьогодні повернувся з далекої дороги… Чи не з Дубової Балки?»
Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.
З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.
– Хазяїн сплять, – прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Звенигора випередив його.
– Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!
Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.
Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці – шабля, а на стіні, в узголів'ї – багато оздоблені пістолі.
Звенигора постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота.
– Вставай, сотнику! Проснись!
Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Але, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом схопився і сів на ліжку, втупившись у незнайомця.
– Ти хто такий? Звідки? – В його голосі почувся страх.
– Не впізнаєш, Чорнобаю? – спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пістоль і зводячи курок.
– Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.
