Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗

…Першим на міст виїхав Сагір. Він зняв зі свого панцира срібну пластину із зображенням яструба і підняв її над головою, потім торкнув повіддя свого коня.

Тихо шелестів очерет, м’яко плескали річкові хвилі, торкаючись берега, і пронизливо квилили чайки над водою. Кінські копита гулко цокотіли по дубовим колодам. Чим ближче вони наближалися до острова, тим більше Атей відчував грізну силу, яку він випромінював. Але ця сила не несла в собі темного, зловісного відтінку, який Атей так добре відчув у Місті Мерців.

Нарешті вони переїхали міст і дісталися широкої кам’яної площадки, яка, судячи зі всього, була й зручною пристанню — декілька широких скіфських човнів були прив’язані товстими канатами до тяжких кам’яних виступів. Але жодної людини ніде не було видно. Виїхавши на площадку, Атей зупинив коня, здивовано озираючись навкруги. Між високими скелями острова були майстерно викладені стіни з кам’яних брил. Вузькі бійниці похмуро чорніли в стінах. Тяжкі, окуті залізом ворота височіли перед гаванню, закриваючи прохід між двома скелями. Над воротами, прямо на скелі, було викарбуване зображення великого яструба.

Сагір під’їхав до воріт, знову підняв пластину зі срібним яструбом і заговорив, підвівши очі до кам’яного зображення яструба:

— Я, Сагір, син Аріанта, мій брат Атей і Орія з царського роду скіфів прибули на Острів Гілеї, виконуючи наказ старійшини Отана!

На мить запала пронизлива тиша. Атей відчув, як дзвенить прохолодне повітря.

Ворота зарипіли й повільно відчинилися, пропускаючи прибульців.

Глава 10. Старійшина Отан

За воротами Атей побачив декілька десятків добре озброєних воїнів. Відразу було видно, що це надзвичайно досвідчені й бувалі вояки. У багатьох обличчя були посічені шрамами. Переважна більшість воїнів були скіфами, але серед них Атей побачив декілька готів у ведмежих шкірах, аланів у лускатих панцирах і навіть одного боспорита в панцирі, прикрашеному срібними фалерами. [14]

— Агов, браття! — привітав їх Сагір. Воїни відповіли радісними вигуками:

— Здорово, друже!

— Із поверненням, братчику!

— Бачимо, що боги допомогли тобі!

— Вітаємо тебе, брате Сагіре! — виступив наперед кремезний воїн, — а ми вже думали, що тебе зжерли грифони!

— Майже зжерли, брате Астагу, — посміхнувся Сагір, — але я їм прийшовся не до смаку.

Воїни засміялися.

— Добре, друже, — посмішка з’явилася на суворому обличчі Астага, — про свої пригоди повідаєш сьогодні ввечері, а зараз на тебе й твоїх супутників чекає старійшина Отан. Я відведу вас до нього.

Сагір, Атей і Орія спішилися і відправилися вимощеною кам’яними цеглинами стежкою за Астагом.

Фортеця дійсно здавалася неприступною. Будь-які нападники просто загубилися б серед скель і башт. На вершинах скель і кам’яних баштах грізно височіли налаштовані балісти і скорпіони, [15] біля бійниць були складені оберемки стріл і стояли казани зі смолою. Під стінами знаходилися ковальські майстерні, стояли скіфські шатра. На широких галявинах, що зеленіли проміж скелями, паслися коні.

— Зараз Отан перебуває на скелі Таргітая, саме на цій скелі Гілея народила свого сина, — промовив Астаг, коли вони підійшли до великої скелі, яка здіймалася над берегом.

Вони почали підійматися сходинами, вирубаними у камені. Чим вище підіймався Атей, тим більш велична картина відкривалася перед його очима. Широкий простір Борисфену пролягав навколо. Хлопцю здавалося, що він опинився на велетенському кораблі, незрівняно більшому, ніж ті грецькі галери, які він колись бачив. І уявляв Атей, що цей Острів Гілеї повільно пливе у неосяжному просторі, мандруючи в далекі краї.

Нарешті вони піднялися на вершину скелі.

На високому древку тріпотів великий прапор, на якому був майстерно вишитий срібними нитками яструб. Під прапором, склавши навхрест ноги, сидів широкоплечий чоловік. Поруч з ним лежав музичний інструмент кімвал, який греки називали «скіфська арфа», горит зі стрілами і лук, прикрашений кістяними пластинами з дивними візерунками. Кінці лука були прикрашені срібними фігурками яструбів.

Отан був без шапки, довгий сивий чуб спускався з поголеної голови на широкі груди, густі сиві вуса коливав легкий вітер. Засмагле обличчя вождя було немовби викарбуване з гранітної брили, сині очі дивилися у якісь недоступні звичайним людям потойбічні світи.

Звернені до сонця широкі долоні Отана покоїлись на колінах, здавалося, що вони вбирають у себе промені сонця, а сам він уважно спостерігає за повільними хвилями Борисфену. Одягнутий Отан був у звичайний скіфський одяг, але тільки Атей побачив вождя клану Срібного Яструба, як відчув, що це дійсно визначна й незвичайна людина. І справа була не тільки в кремезній гордовитій поставі й тій повазі, з якою говорили про Отана Сагір та Астаг. Вся постать Отана випромінювала дивну і могутню силу, якій годі було опиратися.

Наблизившись до Отана, Сагір, Атей, Орія і Астаг зупинилися.

Отан повільно, немовби виринаючи з глибокого сновидіння, повернув голову до прибульців:

— Ти повернувся, Сагіре, і ти повернувся не один. Добре, що твої супутники змогли пройти випробування. Недаремно першим в роду коваля Аріанта був син Таргітая — Колаксай. Радий я вітати і тебе, дівчино з клану Священної Лисиці, тільки такі воїтельки можуть ступати тихо і впевнено… як ступає смерть…

— Вітаємо тебе, славетний вождю Отане! — поштиво схилив голову Сагір, — ми виконали наказ нашого батька Аріанта й принесли тобі Щит Таргітая.

Сагір кивнув Атею, і той, плутаючись від хвилювання, витягнув із чохла Щит Таргітая, трохи повагався, але, підбадьорений поглядом Орії, ступив до Отана і, схиливши голову, простягнув йому дорогоцінну ношу.

— Щит Таргітая, — тихо промовив Отан і його пальці торкнулися блискучої кромки.

Отан поклав Щит Таргітая перед собою й повільно провів долонею по його поверхні. Потім він підвів голову, і його погляд знову поринув у якийсь незнаний і далекий світ…

— Ви можете сьогодні відпочити, а завтра відбудеться Велика рада нашого братства, — перервав мовчанку Отан, — те, що ви змогли врятувати Щит Таргітая, надає вам повне право бути присутніми на Великій раді клану Срібного Яструба… А я поки послухаю, що мені розповість Щит Таргітая…

Частина III

ТАЄМНИЦЯ КУРГАНУ АНАХАРСІЯ

Глава 1. Ніч над Борисфеном

Тільки коли вони спустилися зі Скелі Таргітая, Атей відчув, наскільки сильно він втомився. Його супутники виглядали не менш втомленими — очі Орії глибоко запали, засмагле обличчя схудло, Сагір, здавалося, постарів на декілька років.

Астаг привів їх до великого скіфського шатра, який стояв осторонь від головного табору. Окрім шатер, Атей помітив декілька великих глинобитних будинків, які зазвичай будували скіфи-орачі. Він бачив такі будівлі у їх поселеннях над Борисфеном. Чимало скіфів-орачів було й серед воїнів Срібного Яструба. Вони відрізнялися від худорлявих скіфів-кочовиків своїми кремезними постатями, мовчазністю, неторопкою говіркою.

Зараз фортеця на острові Гілеї була переповнена людьми. Воїни похмуро ладнали свою зброю, із ковальських майстерень ковалі виносили цілі оберемки щойно виготовлених стріл та акінаків. Вартові на баштах і скелях напружено вдивлялися у ріку та зелені хащі плавень. Здавалося, що всі готуються не просто до звичайного походу, а до великої війни, у якій буде вирішена подальша доля скіфського народу.

Атей і Орія розпалили біля шатра вогнище, Астаг приніс великий казан і шматки свіжого баранячого м’яса, декілька круглих хлібин і великий полумисок кобилячого сиру — іппаку. Невдовзі у казані забулькало запашне вариво. Зголоднілий Атей, не чекаючи, поки довариться баранина, насадив декілька шматків м’яса на стрілу і почав підсмажувати на вогні. З шматочків баранини у вогонь закапав жир. Атей аж облизнувся, спостерігаючи, як поволі рум’яниться м’ясо.