Зброя вогню - Завітайло Тарас (список книг .TXT) 📗
Хвилин через п’ять Коник повернувся разом з козаком і Мефодієм.
— Ви що, серйозно горілки хочете? — Андрій аж сторопів з такого дива.
Нечисть дружно закивала головами.
— Що ж, коли така справа, буде вам горілка, — сказав він, — та глядіть, не перестарайтеся, — за нашими підрахунками післязавтра вночі ворог уже буде на підході…
Никодим широко посміхнувся.
— А ти чого либишся?
— Так… моя ж ідея!
— Дивись мені, ідейний натхненнику, — пробурчав Андрій.
— Не бійся, Сивий! Що ми — діти малі?
За годину жінки накрили для погані стіл, а Козодій з Вітряком викотили з льоху бочку горілки. У козацьких таборах теж заметушилися. Нечисть дружно сіла за стіл і квапливо взялася за чарки, один тільки Кулака сидів непорушно, дивлячись на свою чарку, як баран на нові ворота.
— Що се за мензурка? — невдоволено пробасив він.
Усі дружно розсміялися, а Гапка подала лісовикові здоровенний кухоль.
— Ось, Кулако, саме як для тебе.
— Оце діло, — добродушно усміхнувся лісовик і зично крикнув, піднімаючи свій кухоль: — Давайте, друзі! За перемогу!
— За перемогу! — підхопили інші.
Мурко непевно подивився на свою чарочку, але все-таки перехилив її. Очі його враз округлилися, він замахав ручками і пропищав, хапаючи ротом повітря:
— Ур-р-р! Гор-р-рю!
Нікель подав йому нанизаного на шпичку вареника.
— На, закушуй, Мухку, закушуй…
Мурко припав до вареника, як немовля до цицьки. Опісля третьої чарки всі помітно повеселішали, а Мурко вже геть сп’янів і почав ікати.
— Ур-р-р… — воркотав він. — М-да-а-а… ік… Це тобі… ік… не пиво… ік…
— Мурку, мо`, досить? — непевно спитав Кулака, і малюк ікнувши кивнув.
А Никодим продовжував наливати.
— От скажи мені, Нікелю, — звернувся він до ґнома, — у вас горілка є?
— Ні, — відповів гном, — але коли повехнуся — буде!
— Правильно! Хороша річ — горілка!.. Але захоплюватися не раджу! Я ж розповідав тобі, як зі мною вийшло?
— Угу, — сказав ґном, закушуючи горілку цибулиною, наче яблуком.
— Ото ж бо!
Вітряк хоробро осушив свою чарку.
— У-у-у! А кріпка ж, холера!.. Ого! — Він глянув на Коника — того вже добряче хитало з боку в бік.
— Чуєш, Никодиме, — звернувся Коник до водяника, — ставлю своє сідло проти твоєї вуздечки, що заскочу на твою Ряску ззаду.
— Коли? — лукаво зіщурився водяник.
— Та прямо зараз!
— Не раджу, Конику, — цілком серйозно сказав Никодим. — Я тебе чесно, як друга, попереджаю: Ряска тебе з запахом перегару і на крок до себе не підпустить.
Конюшний ображено заплямкав губами.
— Гм-м-м! То ти приймаєш ставку?
— Гаразд, приймаю. — Водяник напустив на себе байдужого вигляду. — Але я тебе попереджав… Івасю!
Хлопець був тут як тут.
— Веди Ряску!
Івась слухняно побрів до стайні. Усі встали з-за столу. Хлопець підвів кобилу.
— Тримай Рясочку, Івасю! Давай, Конику!
Конюшний, похитуючись, підійшов до тварини.
— Гарна в тебе вуздечка, Никодим-м-ме… Ану, Рясочко…
Коник підпружився і високо підстрибнув, але Ряска різко рвонула вбік, і Коник, перекинувшись у повітрі, гепнувся на землю так, що аж було чути, як зуби клацнули. Усі дружно зареготали.
— Жени сідло, погань кошлата! — радісно вигукнув водяник.
Коник отетеріло пороззирався, потираючи кошлатою рукою щелепу, потім скорчив невдоволену гримасу і щось виплюнув на землю.
— Жуб вибив, холера яшна! — прошепелявив він. — Шіптнув же мене лихий! Тьху! — І пішов по сідло.
Усі повернулися за стіл.
— А де Мурко? — запитав раптом Кулака, озираючись навсібіч.
Козодій зазирнув під стіл: малюк, згорнувшись клубочком, тихо похрапував.
— Йому точно досить, — сказав Никодим, побачивши малюка. — Кулако, віднеси Мурка в хату.
На землю спускалася ніч. В обох козацьких таборах панувала тиша. Завтра козаки збиралися виступати, тож усі відпочивали. Лише у віконці Андрієвої хати світилося. За столом сиділи Мефодій, Андрій, Гапка, Дорош, Бородавка і ще четверо характерників. Слово тримав Андрій.
— Завтра зранку загін з десяти чоловік поведе жінок і дітей на північ. Невідомо, чим усе це закінчиться, тож на хуторі залишатися небезпечно. Самі виступаємо порожняком. З возів беремо тільки ті, що повантажені колами та смолою. Розбивати табір нема сенсу.
Козаки схвально закивали.
— Кожен з козаків знає, що йому робити. Десятники все розтлумачили, — сказав сивий характерник з чисельними шрамами на обличчі.
— Скоро… — зітхнув Дорош. — І Іван також з ними…
Андрій поклав руку на плече отаманові.
— Забудь, Дороше, Колія більше немає.
Отаман кивнув, не сказавши ні слова.
— Андрію, — почав упир, — Пуголовка з козаками все ще нема, а чекати ніколи. Гінці, послані до Ненаситця, не повернулися… Як бути?
Посукавши довгий вус, козак відповів:
— Будемо виступати, чекати справді ніколи. Зброю, що ковалі для них приготували, у нашій землянці сховаємо.
Дорош гримнув кулаком по столі.
— Ну, як порішили, так тому й бути.
Щойно сонце освітило долину, козаки почали збиратися в похід. Невеликий загін відправлявся на північ, з ним — Свирид і Явтух. Гапка піти відмовилася навідріз, і сперечатися з нею виявилося марною справою. Поспіхом повантаживши вози, хуторяни приготувалися до від’їзду. Мефодій підійшов до воза, на якому вже сиділа Пташка. Несподівано відчув, як стислося серце і тверда, мов камінь, грудка підступила до горла.
— Дай-но я обійму тебе, Пташко. — Голос його тремтів.
Дівчинка злякано подивилася на упиря.
— Ти говориш так, наче прощаєшся назавжди. Не треба так, не лякай мене.
Мефодій міцно обійняв дівчинку.
— Все буде добре, Пташко, не бійся нічого.
Коло Пташки стояв Івась, насуплений, з опущеною головою.
— Андрію, — сказав він, — дай мені шаблю… Не гоже мені з бабами тікати… Битися буду. Я можу, ти ж знаєш! Сам же мене на шаблях учив…
Андрій мимоволі посміхнувся.
— А ти думаєш, ті козаки, що з обозом ідуть, не рвуться у бій? Прийде ще твій час.
Івась підняв голову.
— Але ж… — спробував заперечити він.
— Івасю, роби, як наказано! — обірвав його Андрій.
Хлопець вочевидь був украй незадоволений тим, що козак йому відмовив, але перечити все-таки не став і сів на воза. Обоз рушив, а десь через годину, під гучні литаври Дорошевих козаків, виступило в похід і військо.
Рухалися в напрямку степу. Хутірська нечисть пристала до загону характерників під проводом Андрія, Мефодій узяв під своє начало сотню козаків Дороша, рештою ж командував сам отаман. Характерники й нечисть ішли пішки, сотня Мефодія і дві з гаком Дороша їхали верхи. За військом тяглося вісім возів, вантажених довгими осиковими колами зі срібними наконечниками і бочками зі смолою. Жменька і Кулака, як завжди, трималися разом. Маленький Мурко ніяк не встигав за пішими, і Кулака посадив його собі на плече. Нікель і Никодим крокували поряд, час від часу про щось перемовляючись. Слідом ішли Козодій і Вітряк. Як не вмовляли Козодоя піти з хуторянами на північ, але він уперся рогом, зажадав і собі шаблю, і тепер ішов серйозний і мовчазний.
— У! Козодій! Та посміхнися ти, чортяко неприв’язаний! — намагався підбадьорити його Вітряк. — Диви, яка в нас сила — майже одні запорожці! А один запорожець тридцяти чортів варт!
Козодій посміхнувся.
— Твоя правда, Вітряку… З чого це я раптом засумував?! От я їх на роги!..
— У! Оце вже краще.
— Між іншим, р-р-роги Козодоя убивають вампір-р-рів не гір-р-рше за ср-р-рібло, — промуркотів Мурко з плеча Кулаки.
Козодій посміхнувся.
— А ти чим воювати зібрався? — запитав він малюка.
— У мене для них кульки є, — гордо відповів той.
Перед військом розіслався неозорий степ. Доріг у ті часи в степу ще не було, його всуціль вкривала густа і висока трава.
«Шляхами» ж називалася більш-менш рівна місцевість, кряжі і долини з нечисленними річками і болотами. Удень бувалі люди, козаки і чумаки орієнтувалися на такому шляху по курганах і балках, а вночі — по зорях.
