Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Сергій також нарешті чує себе справжнім «нащадком козацького роду». Він це любив пригадувати після прочитаної повісті Вальтер Скотта чи Кащенка. Тепер він переживає це своїми нервами, душею, всім своїм єством. Він ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально піднята. Слух і зір напружені. Тепер він не потребує «йти в бандити».
Один Кіндрат сприймає це по-своєму. Шість років військової служби — фронт, атаки, окопи, «катьолки» вибили з нього все, крім шибеничного, «наплювательного» погляду на речі. Так то так… Коли б інакше — було б інакше. Але він скрізь на місці, і море йому по коліна. Він хоче побачитись з Йоном, «тим чортом», що задумав конче вмерти на шибениці. Кіндрат був проти нього, бо проти нього був Сергій. Сам Кіндрат без Сергія не вміє думати. Пити горілку можна й з дідьком, але думати тільки з вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном… Кіндрат відставати не любить…
«Коли ми дійдем? Коли ми дійдем?» — питає себе весь час Володько. Поле, кінець властиво, клин дерманського лісу, спуст вниз, у ту долину з розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, біля якого клали багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкі, розлогі кущі ліщини, на яких ще зеленими обривали горіхи, а потім восени лазили попід віттям навколішки й вишукували ті рештки, що випадково залишилися й після самі опали… Далі сіножать Михайла Турка. Перед нею відбитий великий камінь, що скотився згори.
Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом видно багаття. Його полум'я яскраво виділяється на чорному тлі. Деколи миготять якісь тіні. Пішли просто на багаття. По короткому часі натрапили на спутані залізними путами коні. Одна пара, друга, третя…
— Це угорські нічліжани, — сказав Сергій. — Стійте тут… Я зайду до них… Зараз вернуся…
— Да-а! — протягнув чомусь Кіндрат, при тому сплюнув і почав напомацки закурювати. Довго монявся з цигаркою, потім одвернувся од вітру, черкнув сірником, полум'я освітило на мить його червону, круглу подобу, і цигарка зажаріла… Міцно потягнув у себе дим і пружно, шумно випустив.
— Ну, й сучий син він… — проговорив ніби сам до себе і чутно виплював тютюн, що налип йому на уста. Володько не відповів, хоч знав, про кого Кіндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергій. Час від часу він входив у сяйво багаття, і тоді видно було його чорну постать…
— А ти знаєш… Вже скоро осінь… Холодно, — проговорив знов Кіндрат. Він, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у відповідь. Він зовсім не про те думає.
Збоку пирхають і брязкають путами коні. Десь там далі шумить ліс, але його не видно.
Володько пригадує референта Ліванського. Ось він стоїть собі за високим бюрком. Тонкі його уста тісно затиснені. Нижня щелепа трохи вип'ята вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чіткий проділ пересікає його з правого боку. Він стоїть там кожного дня. У почекальні внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають, стоять, сидять. Потім мандрують на «дубенську рогачку» або вертаються додому… «Або ви, або ми», — звучать у вухах його слова… А збоку шумить ліс, спереду миготить яскраве полум'я нічліжанського багаття. Далі вправо і вліво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По ній біжать свобідно західні, пружні вітри. На ній живуть люди, стоять хати, ростуть дерева.
— Фі-і-іть! — чути з темноти посвист. Вітер підхоплює його, рве на шматки й відносить. Але кілька тих шматків все-таки долітає до Володькового й Кіндратового вуха.
— Кіндрате! Ти вмієш! Свисни!..
Кіндрат вложив два пальці під язик, і різкий посвист пронизав ніч. За кілька хвилин з неї Сергій, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
— Йдем! — сказав Сергій не доходячи. Володько й Кіндрат вже йшли без його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увійшли в березовий запуст. Володько так добре знає ці кущі. Бував тут стільки разів… Тільки тепер вони мають трохи інший вигляд. Можливо, це… Ет, знов лізуть на думку дивні згадки й порівняння. Він вже втомлений, але обличчя його пашить від напруження й цікавості.
Через деякий час ходи спереду чути слова:
— Стій! Хто? А потім:
— Свої!
— Де Карпо з кіньми?
— Там… На Бойковому…
— Грають дурня?
— Фільку, — чути відповідь.
Далі в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотілося впевнитись, чи це не запорожець. Ні. То не був запорожець. У темноті його мало видно, але все-таки це звичайний нічліжанин у великому жовтому кожусі з виложеним вовнистим коміром. У руці в нього зложені оброті. Велика вовнянка спадає йому майже на очі. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько. Голос хриплий, як у угорщан.
Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боці.
Пішли далі. Кущі все густішають. Вузька стежка в'ється між ними. Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергій, далі Володько й Кіндрат. Ноги майже нечутно ступають по м'якій землі. Навкруги глибока тиша, тільки чути запах диму.
Володькові нерви помітно починають грати. Все-таки зустріч ця не звичайна. Уявляє собі Йона, все, що було між Володьком і ним. Вже наперед чує його сердиту мову, уривні, короткі слова. Вже бачить той блискучий, гострий погляд… Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина? Де він був і звідки прийшов?
Прийшли несподівано. Між густими кущами тліє багаття, Навкруги в кожухах, у гуньках, ледве помітні при землі, лежать люди. Хтось тихо розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, і його цигарка під носом то розгоряється, то знов гасне. Впало кілька відривних, сухих слів.
— Знайшли коні?
— Є! Якого чорта! — озвався Кіндрат.
— Хто тут?
Від землі хтось швидко піднявся й підступив одразу до Володька.
— Це ти? — почув він знайомий голос. — Йон.
— Пізнав, — так само коротко озвався Володько. Всі, що лежали при землі, почали поволі зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидів на своєму місці. Йон одвернувся й підложив на огонь жменю труску. Полум'я одразу спалахнуло, і зробилось видніше. Йон і Володько мовчки стояли один проти одного й дивились на себе. Здається, міряли себе.
— Та-ак, — протягнув Йон. — Часи міняються… Не сподівався тебе вже бачити…
— Міняються, — відповів так само Володько. Але в ту саме мить почув голос Сергія:
— І ти тут? Дай Боже!
— Дай Боже, — спокійно відповів Ганчин голос. Володько подивився в той бік. Так. Це Ганка. У кожусі сидить на виверненому пні. На Володька зовсім не дивиться. Він на хвилинку зніяковів. Йон іронічно, поблажливо дивився на нього, потім одвернувся й сплюнув у вогонь.
— Сідай, — байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявілого пенька. Володько подивився на Йона й присів. Йон присів також.
— Мусимо почекати на того чорта… Ніколи в час не прийде, — додав по хвильці Йон.
Володько дивиться в огонь. Йому пригадався інший час… Війна, табор утікачів за Шумськом на полі… Галичанин-дід з люлькою в зубах, що сидить перед огнем і згадує своїх синів. Мимохіть пригадав ту ніч блукання поміж, безконечними рядами возів, огнів і наметів. Тисячі тисяч народу, що вирував перед його очима… Пригадує свої тодішні думки, коли на його очах родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогодні, що бачить вже своїми очима, відчуває всіма нервами й про що не може говорити. «Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть нові люди…» Це його колишні думи. Буде мир. Ось він є… Мир. Родяться нові люди… Так. Ось вони сидять за ним і перед ним, ті самі нові люди. Здорові, вибрані люди. Люди, що родилися в минулій війні, виросли в революції, хрестилися кров'ю, огнем… Вийшли вони просто з нутра землі й сидять тут, мов тесані з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого сюди зійшлися? Хто, яка сила зігнала їх сюди? Хто відорвав їх від чепіги, від лопати, від ціпа? Чого вони криються, мов звірі, в лісах? Чому сходяться по ночах у нічліжанських кожухах з обротями при боці? Е-е! Хто на це відважиться відповісти. Володько мимохіть глянув на Йона…
