Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

Новий гелікоптер плеще лопатями, наближаючись із заходу, і, хоч Генрі про це невідомо, всередині цього вертольота сидить полковник Джеймс Кокс. Кокс теж не може нарікати на те, як загалом проходить День побачень. Йому доповіли, що на честер-міллівському боці не видно ніяких приготувань до прес-конференції, проте це його ані дивує, ані тривожить. Зважаючи на той багатий матеріал, який він уже зібрав, його більше здивувала б поява Ренні. Кокс віддавав честь багатьом особам за роки своєї кар'єри, і бздуна при владі він чує за милю.

Нарешті Кокс бачить довгу вервечку візитерів і навпроти них — мешканців міста, яке потрапило в пастку. Це відриває Кокса від його думок.

— А чи це не найжахливіше видовище, — бурмоче він. — А чи це не найжахливіше видовище з усіх, будь-коли кимсь бачених?

Під Куполом позаштатний підручний Тобі Меннінг кричить: «Он їде автобус!»

Хоча цивільні ледь на це зауважують — вони або захоплені спілкуванням зі своїми родичами, або ще шукають їх, — копи здіймають радісний галас.

Генрі обходить свій «крузер», і дійсно, великий жовтий шкільний автобус вже проїжджає повз салон «Уживані автомобілі Джима Ренні». Хай Памела Чен і важить не більше від ста п'яти фунтів [450] у намоченому стані, але зараз вона зірка цього шоу, та ще й за кермом великого автобуса.

Генрі дивиться на свій годинник і бачить, що вже двадцять хвилин по одинадцятій. «Ми впораємося, — думає він. — Ми впораємося з усім цим просто чудово».

По Мейн-стрит три великих помаранчевих ваговози котять міським пагорбом. У третьому Пітер Рендолф тісниться разом зі Стю, Ферном і Роджером (запашний аромат курей). І лише коли вони з'їжджають з північного шосе 119, беручи курс на Малу Курву і радіостанцію, Рендолфа вражає одна думка, і він ледь утримується, щоб не стукнути кулаком собі по лобі.

Вони запаслися купою вогнепальної зброї, але забули шоломи й кевларові [451] жилети.

Повернутись і взяти? Якщо так, вони зможуть встигнути на позицію не раніше від дванадцятої п'ятнадцять, а то й ще пізніше. Та й бронежилети майже напевне виявляться зайвими. Одинадцятеро проти двох, кім того, ті двоє, либонь, обдовбані в грязь. Це мусить бути легка прогулянка, не інакше.

Енді Сендерс розташувався за тим самим дубом, де він стояв і минулого разу, коли приїздили гіркі люди. Не взявши жодної гранати, спереду собі за ремінь він заткнув шість повних магазинів, плюс ще чотири стирчало в нього за поясом ззаду. А в дерев'яному ящику біля його ніг лежало ще дві дюжини. Достатньо, щоб оборонитися від армії… хоча, він гадав, якщо Великий Джим насправді пришле сюди цілу армію, його самого моментально вколошкають. Бо, врешті-решт, він усього лиш якийсь «пілюлько».

Почасти йому було важко повірити в те, що він оце таким зараз займається, але інша частина його душі — той аспект його характеру, про існування якого він ніколи б не здогадався без метамфетаміну — перебувала в похмурому задоволенні. А також в обуренні.

Великі Джими цілого світу не мусять володіти усім на світі, і звідси вони також нічого не вивезуть. Цього разу ніяких переговорів не буде, ніяких політичних компромісів, ніяких поступок. Він стоятиме до кінця зі своїм другом. Зі своїм душевним другом. Енді розумів, що мислить нігілістично, але це було добре. Все життя він вираховував ціну, яку треба сплачувати за те чи інше, і обдовбаний стан «на-все-насрати» став для нього п'янливою переміною на краще.

Він почув гудіння ваговозів, що наближалися, і подивився на свій годинник. Той зупинився. Енді подивився на небо і за положенням жовто-білого сяйва, що було колись сонцем, вирішив, що зараз мусить бути десь близько полудня.

Він слухав бубнявіння дизельних двигунів, а коли цей звук відхилився вбік, зрозумів, що його compadre [452] нюхом вгадав гру — унюхав усе точно, як якийсь мудрий форвард-ветеран під час обіднього футбольного матчу в неділю. Частина їх завернула до путівця позаду радіостанції.

Енді глибоко затягнувся димом своєї чергової чад-доні, затримав дихання на якомога довше і перегодом видихнув. Із жалем кинув недопалок косяка на землю і затоптав. Більше він не куритиме (хай там як не просвітлює його цей приємний процес), щоб не видати своєї позиції.

«Я люблю тебе, Майстре», — подумав Енді й вимкнув на «Калашникові» запобіжник.

Поперек в'їзду на просіку висів легкий ланцюг. Фредді, котрий сидів за кермом переднього ваговоза, не вагаючись, просто поїхав вперед і розірвав ланцюг радіаторною решіткою. Передня машина і друга за нею (пілотована Мелом Ширлзом) заглибились у ліс.

Третім ваговозом кермував Стюарт Бові. Він зупинився посередині Малої Курви, показав рукою на радіовежу РНГХ і поглянув на притиснутого до дверей кабіни Рендолфа з напівавтоматичним «ГК» [453] в нього між ногами.

— Проїдь ще з півмилі, — проінструктував його Рендолф, — а тоді з'їдь на узбіччя й вимкни двигун.

Було лише одинадцята тридцять п'ять. Прекрасно. Часу ще повно.

— Який у нас план? — спитав Ферн.

— План такий, що ми чекаємо до полудня. Коли почуємо постріли, відразу їдемо і захоплюємо їх ззаду.

— Ці вантажівки доволі галасливі, — зауважив Роджер Кіл'ян. — Що, як ті хлопці почують наше наближення? Ми втратимо, як-ви-там-це-звете — алімент несподіваності.

— Вони нас не почують, — відповів Рендолф. — Вони собі сидять у радіостудії і там, у повному комфорті, з кондиціонером, дивляться телевізор. Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало.

— А ми взяли з собою які-небудь куленепробивні жилети чи щось таке? — спитав Стюарт.

— Навіщо тягати на собі ті важезні штуки в такий спекотний день? Про що хвилюватись? Наші Чіч із Чонгом [454] опиняться в пеклі раніше, ніж здогадаються, що вони вже мертві.

Незадовго до дванадцятої дня, роззирнувшись навкруги, Джулія помітила, що десь подівся Барбі. Повернувшись до фермерського будинку, вона побачила, що він завантажує консервовані харчі до фургона «Троянди-Шипшини». Кілька торб він також поклав до краденого фургона телефонної компанії.

— Що це ви робите? Ми ж тільки вночі все це вивантажували.

Барбі обернувся до неї з напруженим, без сліду посмішки, обличчям.

— Знаю. І гадаю, ми дарма це зробили. Не знаю, чи це від близькості до коробочки, чи ні, але, схоже на те, що я раптом почав відчувати прямо над головою ту лінзу, про яку говорив Расті, я відчуваю, що дуже скоро мусить вийти сонце і почне крізь неї нас пекти. Мені хотілося б помилятися.

Вона придивилася до нього уважніше.

— Щось іще залишилось? Давайте, я вам допоможу. Назад привезти ми завжди зможемо.

— Так, — напружено посміхнувся Барбі. — Ми завжди зможемо все привезти назад.

Наприкінці просіки лежала невеличка галявина, на якій стояв давно покинутий дім. Тут і зупинилися два помаранчевих ваговози і з них почав вивантажуватися рейдовий загін. Беручись по двоє за довгі, важкі мішки з написами СЛУЖБА НАЦБЕЗПЕКИ, вони, розхитавши їх, скидали додолу. На одному з мішків якийсь розумник маркером дописав «ПАМ'ЯТАЙ ПРО АЛАМО». У мішках містилися автомати «ГК», дві помпові восьмизарядні рушниці «Моссберг» [455] та боєприпаси, боєприпаси, боєприпаси.

— Агов, Фреде, — це гукнув Стаббі Норман, — а в нас хіба нема жилеток чи чогось такого?

— Ми вдаряємо на них з тилу, Стаббі. Не переймайся цим.

Фредді сподівався, що голос у нього звучить упевненіше, ніж він сам насправді почувається. У шлунку в нього пурхали метелики.

— Ми дамо їм шанс здатися? — запитав Мел. — Тобто містер Сендерс усе ж таки виборний, як-не-як.