Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Тоні, я була в розпачі! У цьому світі, мабуть, більші не потрібні жінки. Бо є веб-камери. Клаус, закоханий у мене до нестями швейцарець, мав мене за власну дружину. Дійшло навіть до того, що він почав вимагати вірності: аби я спілкувалася в чаті тільки з ним. Мала жити у віртуалі тільки для нього. Він готовий був надсилати мені гроші на банківський рахунок, забезпечивши тим самим моє тіло тільки для власного користування. Він заходив у чат, аби побажати мені доброго ранку або сказати, що вже голодний. Кожну свою перемогу або невдачу він ділив зі мною… І парадокс – жодного разу не виявив бажання зустрітися.

А пам’ятаєш, Тоні, коли ти, після того як я уже відкрила тобі таємницю мого справжнього місцезнаходження, попросив, що хочеш побачити мене на тлі моря? І я, дурненька та раденька, поцупила в Руперта флешку з Інтернетом і потяглася з ноутбуком до тієї єдиної скелі. Взяла ноутбук, вийшла online до тієї безлюдності. До підсмерку. Була із тобою одна-однісінька у цьому просторі. По ліву сторону там велично показував свої боки білий маяк, уже сутеніло, і червоне світло його лампи-орієнтиру блимало все яскравіше і яскравіше. Знизу поодиноко сунули останні човни рибалок, десь за ними тяглися додому туристичні судна. Ти просив мене розповідати все, що я бачу звідти, бо вже стемніло і камера не могла транслювати барви. Я тільки переживала, аби Руперт не надумав зайти до мого чату, побачивши, що мене насправді немає у студії. Але нічого поганого не трапилося. Ми з тобою тоді гарно провели час. Ти ніби був поруч, любий мій, неповторний Тоні.

Знаєш, Тоні, щастя – це те, що бринить у наших душах маленькими натягнутими нитками, котрі видаються нам струнами, доки ми самі, повіривши у їхню велич, починаємо непрофесійно грати на них взахлин, нитках із китайських магазинів. Трощачи їхню вигадану святість своїми пальцями.

Банні часто питала мене, коли я виходила до спільної ванної кімнати змивати бойовий макіяж: «Ну що, твої маніяки вже полягали? А мої тільки прокидаються». Вона реготала. І це справді звучало смішно з її вуст.

Тоні, а потім на моїй темній вулиці також з’явився ліхтар надії! Мене запросили… до Парижа! Тоні! Я раділа – всього через кілька десятків годин під моїми ногами лежатимуть Єлисейські Поля. Пан Каперманн, у котромусь із готелів, потеревенивши зі старим знайомим, буде, мабуть, підставляти свої чоловічі достоїнства під рота котроїсь із дорогих дівчат із міста на берегах Сени. А я раділа, мов дитина, що бодай кілька днів побуду без них, клієнтів… маніяків… вампірів моєї юності.

Це ж справді нелегко – кілька сотень вилуплених на мене очисьок за день роботи. Кілька сотень націлених у мене членів.

Тоні, я стомилася показувати до камери різні частини свого тіла. Більше не могла спокійно підводити до камери то пальці ніг, то… вухо, так, вухо, отому баварцю, що міг кінчити тільки до моєї тендітної раковини; ще третьому, норвежцю, – мій язик; не могла лежати так, ледь не у позі підстреленої жаби, з відкритим усім, однією рукою ще й підтримуючи зверху волосся, бо п’ятий маніяк міг кінчити, тільки бачачи мою оголену, по-цісарськи жіночу шию. Усім догоджати більше не могла. І не хотіла. Раділа польоту до Парижа так, ніби відчувала, що щось має статися. Щось мусило змінитися після цього. Може, вирвавшись бодай на кілька діб із того середовища, котре затягувало, я мала почати нове життя? Тоні, я хотіла, аби ти написав мені бодай одного листа до скриньки на live-strip, так, як це робили інші мої прихильники. Написав, аби я дала тобі свого справжнього емейла. Аби ми й надалі залишалися разом.

Розділ останній

Сліпий перший

Доленосний

Майорка, острів палючого сонця, міцно затулених вікон та лінивих котів на вулицях.

Нас підставляли під яскраві промені світла, мов справжніх моделей, із тією тільки різницею, що других відразу після фотосесії відпускають, а ми залишалися вичікувати на велику рибину. Увечері боліли очі, і ми виходили на вулицю, мов кроти, затуляючись від усе ще яскравих променів. Світло лампи псувало зір, але ж що могли робити проти цього ми, розфарбовані метелики синюватих моніторів? Ми заробляли гроші. Самостійні жінки із країн усіх сортів. Незалежні. От тільки незалежність наша закінчувалася там, де починалася рамка веб-камери.

Летовище Майорки тріщало по швах, коли мікроавтобус Руперта приколесив нас до входу будівлі аеропорту. Рудольф, мабуть у передчутті радості, поводився, як на мене, на диво спокійно. Я чекала від нього більшого театру: вереску та прокльонів. Тобто його звичайної поведінки у незвичайному для нього середовищі. Хоча летовища вже, мабуть, давно стали його другим домом. Я була вбрана у той одяг, в якому прилетіла до острова-пошуку-себе, бо ж купити щось інше у мене не було часу. Єдине місце, куди ми могли спокійно їздити, та й то раз на місяць, бо ж до самої Пальми нас відвозив у таких випадках Руперт, був секс-шоп. Я, Тоні, до речі, терпіти не можу тих виставкових крамниць силіконових статевих органів. Бо у секс-шопах вештаються юрми хворих. Коли вони чіплялися до нас, дівчат, що купляли там свої знаряддя праці, я бігла до Рупертового авто і сиділа в ньому, поки інші робили закупки. Везучи нас додому, шеф завжди нарікав, що хоче продати студію. Він також більше не міг працювати із нами, жіноцтвом, казав, що більший дохід йому зараз приносять пальми та робота в рекламному бізнесі.

Спогади… Так, вони блокують, вони хочуть повернути нас нам колишнім. Вони не можуть забути, що ми впевнено крокуємо далі, змінюємося та трансформуємося. Нас учорашніх уже немає. А я, дурепа пустоголова, дивилася на вхід до летовища і згадувала себе, ту, котра приземлилася на цьому казковому для туристів острові півроку тому. Час пролетів, наполовину загоїв мої рани, роздягнув мене перед десятками тисяч користувачів Інтернету і… познайомив з тобою, мій вигаданий Тоні. Ти не знав мене ні колишньої, ні теперішньої. Бо все, що ти про мене відав, складалося із моїх розповідей. Тобто тільки із мого змалювання себе. Хто я, Тоні, і де моє місце у цьому світі? Може, ти, відірвавшись від дороги та керма, прошепочеш мені ніжно в інтернетівське вушко відповідь на мій біль, котрий спогадами блокує мій організм і не дає йому вступити до стану щастя? Може, ти научиш мене слухати і розуміти вас, чоловіків? Бо я так і не втямила, чого хочете ви, приходячи до нас, віртуальних та реальних. Любові? Сексу? Майбутнього? Спогадів?!!

Тоні, у твою присутність ти мучив мене мовчанням. А я ж чекала від тебе слів. Моє тіло ламало. Я не взяла в дорогу жодного грама кокаїну. Бо не вважала себе наркоманом. Я просто любила сміх.

Руперт, перенісши Рудольфа до візка, простягає йому руку, той, тицьнувши кілька разів своєю п’ятірнею навпопад, урешті хапається за братову. Потиск їхніх долонь задовгий і ніби змовницький. Руперт нездатний на телячі ніжності. У ньому завжди міцно і голосно тікає годинник прагматизму та розрахунку. Він кидає у мене поглядом. Мов якорем. Я – його віртуалка. А я чомусь думала про Сандру, котра майже завжди їздила зі сліпим до «великого світу». Ми прощаємося. Над нами не переставали виводити злітні кола залізні небесні красені із рекламами своїх фірм на різнокольорових черевах. Купка збуджених від вражень туристів гамірно оминула нашу трійцю. Я взяла свого наплічника, в якому лежали наші документи та мій старий ноутбук. Тоні, я хотіла вийти до тебе в чат із якогось готелю.

Штовхала інвалідний візок до будівлі. Рудольф принишк, мов кіт, що з’їв зі столу хазяйське сало. Я перезбуджена. Мені спекотно. Мені холодно. Любий Тоні, мені потрібна була твоя міцна рука. Нам здавалося, що ми ніколи не вистоїмо чергу. Вона неймовірно довга. Гаряче і затхле повітря заповзало до нас важко, ніби проштовхуючи кам’яні брили.

Митні процедури. Мені гаряче.

– Мені гаряче, – чомусь шепоче Рудольф голосом якогось із своїх улюблених героїв із драм. – Води.

Питва у нас уже немає. Металошукач обмацує дуги мого ліфчика і незадоволено пищить. Низенька чорнява жіночка просить мене заголити кофтину. Прошу дуже! Мені ж бо більше нічого соромитися своїх принад. Слухняно оголюю тіло. Рудольф тим часом, опустивши голову на ліве плече і закотивши догори і без того жахливе око, вправно косить під дауна. Я не могла зрозуміти свого дивного хвилювання, Тоні. Той Рудольф, той незрозумілий для мене гер Каперманн, ніби нагадував мені когось. А я ніяк не могла відгадати – кого. Також я не могла зрозуміти, що за дурну гру він веде із митниками та мною. Черговий протест? Із його рота витікає цівочка жовтуватої, як і його поточені пародонтозом зуби, слини. Рентген сканує мій наплічник. Ми із сек’юриті ледь не силою протягуємо Рудольфа до жіночки з паличкою. Вона обшукує сліпого. І тільки я одна, та, котра провела із ним немало часу, та, що вже не раз возила його на вулицю, ясно розуміла, що тут щось не так. Ну не так реагує він на незнайоме середовище! Він вдавав із себе повного ідіота.

Перейти на страницу:

Ликович Ірися читать все книги автора по порядку

Ликович Ірися - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Віртуалка отзывы

Отзывы читателей о книге Віртуалка, автор: Ликович Ірися. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*