Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Комашкові ста­ло жаль Сані, але він зрадів од надії:

Саня ще й ра­зу не одк­ри­ва­ла пе­ред ним своєї душі. Він гля­нув в її очі. Ве­селі очі ста­ли смутні та жалібні.

- Ваша до­ля - це до­ля мо­ло­дих чес­них лю­дей те­перішнього ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко. - Скрізь те­пе­реч­ки в житті по­тай­на бо­ротьба за щось, скрізь який­сь сму­ток в сім'ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригніче­них, не­на­че стогін тих хвиль на морі, що вітер б'є ни­ми об скелі. Людське жит­тя, як оте мо­ре, - і шу­мить і хви­лює; хви­ля го­нить хви­лю, до­ки й са­ма розіб'ється об скелі або про­па­де без сліду десь в гли­бокій бе­зодні мо­ря… А нам тре­ба дер­жа­тись про­ти тієї хвилі, тре­ба бо­ри­ка­тись, - ска­зав Ко­маш­ко і гля­нув прос­то в очі Сані.

Вона гля­ну­ла на йо­го карі темні очі. В них світи­лась дум­ка, не­по­бор­на зав­зятість, щирість. Во­на ніби чи­та­ла в тих очах йо­го ду­ми й пи­та­ла в їх по­ра­ди. І во­на са­ма нез­чу­лась, як їй чо­гось за­ба­жа­лось ди­ви­тись і ди­ви­тись на ті очі. Во­ни обоє за­мовк­ли, став­ши над кру­чею, й ди­ви­лись на бе­рег, сли­ве суспіль за­ки­да­ний ске­ля­ми, на мо­ре, на си­ню да­леч. Ко­маш­ко вглядів білі вітри­ла ко­раб­ля, що сизіли в ту­мані, й за­ди­вив­ся на їх. Са­ня й собі за­ди­ви­лась на той ко­ра­бель, що ти­хо плив по морі, не­на­че лебідь.

«Зійшлися наші очі в по­етичній да­лечі. Чи зійдуться-то наші душі?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Ко­маш­ка, і він обер­нув­ся до Сані й уло­вив в її очах по­етич­ний ви­раз, по­етич­ний пог­ляд.

- Я ду­маю, що най­більше щас­тя в світі мож­на знай­ти в душі, кот­ра спо­чу­ває й сим­па­ти­зує нам, на­шим ду­мам, на­шим іде­ям; сим­патія змінюється ко­хан­ням. Чи лю­би­те ви ме­не? Ви, надісь, знаєте, що я вас дав­но люб­лю, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня бист­ро ки­ну­ла на йо­го очи­ма, по­чер­воніла, як ро­жа, і так са­мо швид­ко спус­ти­ла очі до­до­лу. Во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

- Скажіть мені хоч од­но лас­ка­ве сло­во, дай­те мені надію, - ска­зав Ко­маш­ко. - Доз­вольте мені про­си­ти в вас і ва­шо­го батька ва­шої ру­ки.

- Сьогодні я впер­ше по­чу­ти­ла до вас сим­патію; я не вмію таїтись і го­во­рю щи­ро: ваші дум­ки ста­ли мені до впо­до­би, - ска­за­ла во­на ти­хо. - Але сер­це не в нашій волі; я ще са­ма га­разд не знаю, ку­ди во­но по­ве­де ме­не. Дай­те мені підож­да­ти, обмірку­вать все на волі. З сер­цем, з жит­тям не мож­на по­во­ди­тись лег­ко­важ­но, не помірку­вав­ши га­разд.

- Правду ви ка­же­те, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Приходьте частіше до нас, по­го­во­ри­мо, а там по­ба­чи­мо, - ска­за­ла Са­ня.

«Боже мій! а що бу­де, як я йо­го оце по­люб­лю щи­ро, га­ря­че? Як тоді мені за­не­ха­ять мої давні мрії за ви­щу просвіту? Нев­же я му­си­ти­му тоді за­ду­шить ко­хан­ня, пе­ре­мог­ти своє сер­це?»

Вона зля­ка­лась тієї бо­ротьби, яка нас­ту­па­ла пе­ред нею в не­да­ле­ко­му часі, не­на­че чор­на хма­ра нас­ту­пає з-за синього мо­ря на по­го­жо­му синьому небі.

Саня мов­ча­ла. Мов­чав і Ко­маш­ко, і во­ни обоє за­ду­мані, з очи­ма, спу­ще­ни­ми до­до­лу, пішли ти­хою хо­дою й прис­та­ли до ком­панії, кот­ра йшла про­ти їх.

- Що, на­ба­ла­ка­лись вже? - спи­та­ла в Ко­маш­ка Хрис­ти­на, осміха­ючись. - Ко­ли на­ба­ла­ка­лись, то ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу, аж-аж як!

- Вам би усе обідать, - ска­зав всмішки Се­лаб­рос.

- А вам що? Вам би, ма­буть, все про­мо­ви го­во­рить та вірші скла­да­ти? - ог­ри­за­лась Хрис­ти­на. - Ви, здається, й до мо­ря і до тієї скелі Ка­пу­ци­на го­во­ри­ли б про­мо­ви, -драж­ни­лась Хрис­ти­на.

- А справді, скажіть оце про­мо­ву, а ми пос­лу­хаємо, - обізвав­ся Мав­родін. - Ви справді ми­тець го­во­рить про­мо­ви.

- То й ска­жу! - про­мо­вив гор­до­ви­то Се­лаб­рос. - Стоїш ти, ске­ле, се­ред мо­ря й гор­до­ви­то по­зи­раєш на зе­лені хвилі кру­гом се­бе. Ми­нуть ро­ки, ми­нуть віки, а ти все од­на­ковісінько сто­яти­меш, гор­да й пиш­на, незмінна, ви­ща од то­го кле­ко­ту дур­них хвиль. Ні не­го­да, ні бурі не по­ру­шать те­бе. І не один ко­ра­бель, з роз­го­ном вда­рив­шись об твої міцні гру­ди, хрус­не, як су­ха тріска. А лю­ди­на гнеться, хи­литься, ла­має свою ду­шу, міняє пе­ресвідчен­ня, гне своє сер­це… Ох, розд­ра­ту­ва­ло ме­не оце мо­ре, оці скелі! Ви­ба­чай­те, Хрис­ти­но Сте­панівно, що я не скінчу про­мо­ви, бо по­чу­ваю хіть пи­сать, пи­сать! Мо­ре натх­ну­ло ме­не по­етич­ним ду­хом! Чую цей дух в собії чую йо­го ше­потіння! Про­ща­вай­те!

Селаброс ефект­но ви­хо­пив з ки­шені сірту­ка кни­жеч­ку й ка­ран­даш і бігцем побіг до фон­та­ну під бе­рес­ти.

- Чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му тоні бу­де­те сьогодні пи­са­ти? - кри­ко­нув йо­му наслідці Ко­маш­ко всмішки.

- Авжеж в лібе­рально­му, - гук­нув Се­лаб­рос, не ог­ля­да­ючись, й по­чим­чи­ку­вав так, що в йо­го біла стьожка на брилі за­дер­лась вго­ру і мет­ля­лась кінця­ми.

- Промова тро­хи тхне хрес­то­матією Га­ла­хо­ва. Мені здається, як­би ми оце гу­ля­ли десь на го­роді, то Се­лаб­рос був би здат­ний ска­за­ти про­мо­ву й до ка­пус­ти, і до ци­булі, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Селаброс пи­сав ко­рес­пон­денції в усякі га­зе­ти: і в лібе­ральні, і в нелібе­ральні, як трап­ля­лось. Ко­ли ча­сом не прий­ма­ли йо­го пи­сан­ня в лібе­ральну га­зе­ту, він пе­ре­роб­лю­вав йо­го на інший спосіб і по­си­лав в нелібе­ральну га­зе­ту, ла­яв те, що пе­редніше вих­ва­ляв. За добрі гроші він пи­сав «і на­шим і ва­шим» і та­ки доб­ре гнув свою гнуч­ку ду­шу на всі ла­ди. Сівши під бе­рес­том ко­ло фон­та­ну, що ми­готів сріблом на сонці, він на­пин­дю­чивсь, мов сер­ди­тий індик, і по­чав пи­са­ти. Скінчив­ши свою ма­за­ни­ну, він вис­мик­нув шма­то­чок чис­то­го па­пе­ру й на­пи­сав до Му­раш­ко­вої:

«Серце моє, моя овеч­ко! Я побіжу в ре­дакцію на ча­со­чок, але за­раз вер­ну­ся. Одрізнись од ком­панії та йди зо мною од­ним на про­гу­лян­ня за скелі. Не­хай я хоч гля­ну тобі в очі на­са­моті, десь на од­шибі, ос­то­ронь од лю­дей, і нап'юся з твоїх очей, з твоїх чер­во­них уст».

Написавши за­пис­ку, Се­лаб­рос вий­няв хус­точ­ку, об­тер га­ря­чий піт з ло­ба й пішов над бе­рег мо­ря.

- Прощавайте! В ме­не ро­бо­ти не по шию, а прос­то з го­ло­вою! Завт­ра до­кон­че тре­ба на­пи­са­ти ре­цензію на три книж­ки, після­завт­ра - на чо­ти­ри. А ті книж­ки для ре­цензій мені шлють та шлють, не­на­че з тор­би сип­лють. Тре­ба мені ха­па­тись в ре­дакцію, - ска­зав Се­лаб­рос, ха­па­ючи усіх за ру­ки. - Не­за­ба­ром за­чи­нять кон­то­ру. Про­ща­вай­те!

- Чого це вам так приспіло? - спи­та­ла в йо­го Са­ня.

- А то­го, біля­ва пан­ноч­ко, приспіло, що я лю­ди­на діла, а не слів, - ска­зав по­важ­ним то­ном Се­лаб­рос.

- Що в вас за комплімен­ти да­мам? па­роські, чи кіпрські, чи що? - спи­та­ла Са­ня.

- Може й кіпрські, - ска­зав Се­лаб­рос. - Гей, пан­но, про­щай­те! - гук­нув він до Му­раш­ко­вої, що сто­яла ос­то­ронь од усіх.

Селаброс мерщій побіг до неї, по­дав ру­ку на про­щан­ня і всу­нув в її ру­ку за­пи­соч­ку. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась до мо­ря й крадько­ма пе­ребігла Се­лаб­ро­сові «кіпрські комплімен­ти».

- Прощавайте! Про­ща­вай­те, ка­ва­ле­ри й да­ми! Не­ма ча­су бай­ди­ки бить. Ме­не жде діло, але я че­рез якусь го­ди­ну вер­ну­ся: з ва­ми так приємно га­яти час, - ска­зав Се­лаб­рос, пог­ля­да­ючи на Му­раш­ко­ву, й побіг бігцем стеж­кою поміж камінням.

Тільки що він тро­хи одійшов, на­зустріч йо­му вибігла з-за скелі жінка Бо­ро­давкіно­ва, не­ви­со­ка, ог­ряд­на да­ма, пов­но­ви­да й гар­ненька. Во­на впізна­ла Се­лаб­ро­са й ки­ну­лась до йо­го.

- Куди це ви? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са.

- За ділом в місто! - крик­нув він і хотів по­ми­ну­ти її.

- Не пу­щу! вер­тай­тесь! і не ду­май­те їхать! - цо­котіла Бо­ро­давкіна, не пус­ка­ючи йо­го ру­ки.

- Та вже для вас хоч і вер­ну­ся на ча­сок, - ска­зав Се­лаб­рос: він ніби­то ха­пав­ся в ре­дакцію, але це ро­би­лось тільки для ефек­ту, на­по­каз.

- А бач­те! от та­ки й вер­ну­ла вас! - ска­за­ла ко­кет­ли­ва Бо­ро­давкіна. Се­лаб­рос вер­нув­ся і провів її до гур­ту. В Бо­ро­давкіної бу­ла гар­на й пов­на біла шия. Се­лаб­рос лю­бив її шию, за­ди­вив­ся на ту ле­бе­ди­ну шию й… не­доб­рохіть мусів вер­ну­тись слідком за Бо­ро­давкіною, за­був­ши й за діло.