Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Під кінець жовтня починає примерзати, і Володько може пасти на житах. Пашні гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди ніде ні на піпетку, по городах навіть капусти впоряні — розкошуй! Але Володько добре батькову науку тямить і стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за Манькою, все реве, а де тільки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить, задере хвоста і драла. Володько не раз за сім дурних наганяється, ніг не чує, а що наплачеться. Корова біжить, а він за нею.
— На-на-на, Рябенька, — просить він її спочатку, але куди там «рябенька». Вона і не думає слухати когось там далеко ззаду. Тоді Володько підносить і собі голос:
— А куди ти біжиш, щоб тобі повилазило?! А здохла б ти! — Та й це не багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.
Не легка, далебі, праця пасти таку навіжену скотину, тяжко цілий той божий день за нею волочитися. Хоча Володькові іноді цікаво буває, особливо коли дещо від хати віддалиться та залишиться на такій самоті, що тільки він, та корова, та теличка, обрії, та небо. І десь-не-десь якась ворона пролетить… Починає задумуватись, забуває, де він знаходиться і що робить. Іноді йому здається, що він зовсім не пасе Рябу, а блукає в чарівному царстві, мов той Іван Царевич, що свою царівну, за горами та за лісами, у три-дев'ятому царстві й государстві у полоні у Кощея Безсмертного, шукає. Ліс, долина, яр, так звані Вали, де, кажуть, був колись замок, чи фортеця, чи щось таке…
А недавно цікаво було: пішов він з мамою «на Лебедське» опеньки збирати, і зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли на горбок і перед ними на північ простяглася широка рівнина. Володько бував тут уперше. Здаля чи то межа, чи то доріжка, низка дерев широких на тлі холодного неба, забудівлі, огорожа.
— Що там, мамо? — запитав Володько.
— А, то Клони, — байдуже пояснює мати.
А! Він уже знає. Там же мешкає дід Юхим, перший Матвіїв тесть, Василів і Катеринин дід, що у нього син Клим «з ума зійшов», що має ту велику пасіку і «щось там до бджіл» знає, і де живе тевер старша Катерина. Скільки про нього наслухався Володько у млині, що то чарівник, характерник, що до нього самі бджоли летять, що має він таку дубельтівку, на яку сама звірина біжить, що якогось там колись пана Борщовецького за ніс водив… Так от де вія живе? Володько тут ще не бував, бо мама не хочуть сюди ходити, щось вони на того діда гніваються, але Володькові страх як кортить побувати там і пізнати того діда ближче. Він бачив його кілька разів, але то було все-таки не те. Десь біля церкви, між людьми, завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та розпитати, як то він ті чари робить, та хто то його тому навчив.
А місце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влітку, як усе цвіте та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленіють рунні жита, небо десь отуди за той темний ліс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою і величчю і, здається, пісню при тому співає і горить, як велика пожежа огнем незгоряємим.
І страшно іноді тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть під самий Клопітський ліс. Що він тут находився та настраждався. Ліс. Порожнеча. Безлюддя. Сам-самісінький. А корова клятуща ніяк не хоче додому вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з тим раду і притьомбав додому геть о смерку, приволік ту коровиську і теличку якось віднайшов.
Притягнувся додому, ніг не чує, весь замазаний, і боїться, що дістанеться йому за таке спізнення. А що він тут винен? Та хіба «вони» його зрозуміють?
— Де то ти так довго барився? — питає батько. Захлинаючись, Володько, п'яте через десяте, оповідає, що то за страшне те коровисько і скільки то воно його попомучить…
— Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пішла тебе шукати, але нічого. Зараз вернеться.
Володько далі хлипає, витирає рукавом очі і помічає, що його хворе око зовсім добре дивиться і все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи підбадьорило, відхлипався, щось там, сього-того, лемезнув і поліз на піч, щоб бодай трохи погрітися. У запічку спить спокійно Хведот.
— От, щасливий, — думає Володько. — Йому не треба ані Рябу пасти, ані кудись по ночах лазити.
І відогрівшись, він починає обдумувати минулий день. І той нововідкритий ліс страшний, і хутір Юхимів, і багато іншого. Боже, як добре, що він тепер не там, а тут. Там лиш вітер шугає, та вовки виють, та хрюкають дяки. Ух! І він згортається калачем, щасливий, повний далеких страхів у теплій безпеці… На нього нападає і морить такий твердий сон, що коли б тут стріляв з гармати, ніколи б його не розбудив. Так сонного і зняла його з печі мати, положила на піл, з сонного стягнула «штаниська», прикрила якоюсь гунькою й перехрестила…
— Отой смаркач! — було її останньою ласкою, а Володько спить, зрідка, глибоко схлипує…
Пізніше дуже кортіло Володькові розпитати когось про той ліс, але мати, звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько — той такий вічно зайнятий, що питати його Володько не відважиться. Батько все в дорозі та в дорозі, то знов щось там в клуні, то в хліві, то на полі. Возить, молотить, ріже, коле. Господи! І коли вони будуть мати час, думає Володько, і як було б добре, коли б і він міг щось помогти батькові. Одного вечора Володько почув одним ухом, що у банку обіцяли двісті карбованців позичити. Володьяо не знає ще, які то великі гроші, але він так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли, Володько не все як слід зрозумів, хоча дуже натягав уха. Справи батьків його дуже цікавлять, лише він ніяк не може збагнути, чого це вони так часто сперечаються і чого ті тато завжди так працюють, ніколи не мають часу, ніколи з ним не поговорять.
Мабуть, усе це тому, що він «ще малий», що не вміє ані читати, ні писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, він уже «ученик», сам ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея… І як там мусить, у тій школі, бути цікаво. Будинки з такими вікниськами, як наші двері, на два поверхи. Багато учнів, уже великих, що так гарно співають у церкві і що всі однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли він вертався з мамою з могилок, вони проходили біля тієї школи. Усі вікна відчинені, зо всіх боків чути музику, спів, аж луна розходиться по високих залах. А учні ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вікон другого поверху, сонце геть усе заливає білим світло» і сліпить очі.
«Ах, Боже!» — виривається у Володька, — як то мусить бути все цікаво. Він може на те хіба здалека дивитися, іноді, як пасе на Валах, бачить: в синяві маячить монастирська! дзвіниця, гора, що на ній могилки, каплиця, що на могилках, а іноді, коли ясна погода, видно навіть золочений хрест приходської церкви, що стоїть дещо в долині, в садах.
І скільки вони так напевно знають, чого доброго, більше, ніж «самі тато». І Володько божиться, що як тільки виросте, піде одразу до учительської семінарії і буде вчитися, і будете грати на скрипці, і буде співати, і носити такі самі гарні одяги, і блискучі ваксовані чоботи… І шапку зі звіздою.
Але поки що йому треба навчитися букв. Він же ще нічого не знає, дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Він міг би його вже давно навчити, та не хоче. Просив його не раз, а він усе тільки: «А! Відчепись!» — і не хоче. Має стільки тих «титрадів», та пер, та «карандашів». І стільки книжок з малюнками гарними, і нічого не дасть, нічого не покаже, такий він вредний, той Василисько, і недаремно мама його не люблять.
— Ти, — каже, — мені подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
— Я не подеру — не бійся, — каже Володько.
— Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розуміти? То по-руски.
А! По-руски! Це трохи погано. Мови тієї вій дійсно ще не знає, але ж він навчиться. Там такі казки гарні, що варто хоч якої мови навчитися, щоб їх читати, а воно й так кожний мужик тієї мови навчитися мусить, якщо хоче «чимсь бути». Як не будеш знати тієї мови, нічим не будеш, хіба мужиком, хоч би ти який був розумний.
