Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним, рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного» накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. «Велику блудницю», Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.
Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.
У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, почула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.
— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.
Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу. «Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі У поверне мені достатки, я зроблю тебе своєю спадкоємницею».
Фелісіті було. за п’ятдесят, а він усе ще узивав її «дитиною». Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти. Звісно, він потурбується про неї як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, погодився діяти за вказівками маркіза.
Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став діяльним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, що його доля залежала від повернення законних престолонаступників, пильно працював для добра своєї партії. Тоді як багаті дворяни з кварталу св. Марка позасинали в німій розпуці, мабуть, побоюючись скомпрометувати себе й знову опинитися на вигнанні, маркіз появлявся всюди, агітував, збирав прихильників. Він був знаряддям у чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодень. Йому потрібна була штаб-квартира. Його родич, пан де Валькерас, заборонив йому приводити додому однодумців, і тому маркіз обрав за місце зборів жовтий салон Фелісіти. Та ще й він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію за легітимістів межи дрібних крамарів та робітників старого кварталу: його засміяли б. Але П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Незабаром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. А маркіз, побачивши П’єрову завзятість, сховався за його спиною. Та й з якої ж речі лізти людям на очі, коли є людина вз широкими плечима, що радніша прийняти на себе всі помилки партії. І маркіз давав П’єрові грати ролю, хизуватися, бундючитися, брати владний трон, а сам задовольнявся тим, що стримував або підштовхував його, як до обставин. Колишній торгівець олією зробився швидко помітною особою. Вечорами, коли вони залишалися на самоті, Фелісіта казала чоловікові:
— Не бійся йти вперед, бо ми на доброму шляху. Коли так далі поведеться, ми розбагатіємо, то матимемо такий салон, як у митника, і почнемо влаштовувати вечірки.
Дім Ругонів став за осередок консерваторів; вони щовечора збиралися в жовтому салоні лише на те, щоб ганити Республіку. Було там три-чотири колишніх комерсанти, що тремтіли за свою ренту і всім єством прагнули «дужої та мудрої влади». За голову цього гуртка був Ісидор Грану, колишній торгівець мигдалем, член міської ради. Заяча губа, круглі очі, вигляд разом і задоволений і розкиданий, робили його подібним до ситого гусака, що травить їжу, з острахом озираючись на кухаря. Грану говорив мало, бо не знаходив потрібних слів, а слухав інших тільки тоді, коли знімали мову про те, що республіканці хочуть пограбувати багатіїв; тут він багрянів так, що здавалося, його от-от поб’є грець, і мурмотів глухі прокляття, усе приказуючи: «Дармоїди, вбивці, злодії, шахраї!» Але, правда, не всі відвідувачі жовтого салону були такими, як цей ситий гусак. Один багатий дідич Рудьє, котрий мав грубеньке обличчя і влесливі манери, цілими годинами розводився з пристрастю орлеаніста, чиї розрахунки пропали після упадку Луї-Філіппа. Рудьє, колись паризький панчішник і доставник імператорського двору, влаштував сина на державну службу, сподіваючись, що за Орлеанів можна буде виклопотати йому вищу посаду. Революція вбила ці надії, і Рудьє з розпуки кинувся в реакцію. Завдяки своїм достаткам, колишнім діловим зносинам з Тюїльрі, що їм він намагався надати характеру приязних зв’язків, а також престижу, що оточує в провінції людей, які, здобувши собі грошей в Парижі, приїжджають у глушину на спочив, Рудьє мав неабияку вагу. Деякі люди слухали його, ніби оракула.
Але всіх перевищив у жовтому салоні, без сумніву, майор Сікардо, Арістідів тесть. Цей вояк з геркулесовою постаттю, з червоно-цеглястим лицем, поораним близнами і всіяним жмутами сивого волосу, вславився в великій армії своєю тупоголовістю. У лютневі дні його обурювала тільки вулична бійка; він, не вмовкаючи цілими годинами, правив на цю тему, кажучи, що воювати — сором, і з гордощами пригадував славне царювання Наполеонове.
У Ругонів можна було також побачити Вюйє, непевну людину з липкими руками. Він мав книгарню і постачав образки святих та чотки усім міським святенникам; він був щирий католик і тому мав велику клієнтуру серед численних монастирів та парафій. Йому спала щаслива думка поєднати торгівлю з виданням газети. «Пласанський вісник» виходив двічі на тиждень і був присвячений виключно інтересам духовенства. Газета коштувала Вюйє щорічно тисячу франків, але зате робила з нього оборонця церкви й допоматала йому збувати церковний лежалий крам. Цей малограмотний невіглас сам писав статті для свого часопису, причім сумирність та жовч заступали йому талант. Коли маркіз взявся до своєї кампанії, він одразу втямив, яку користь матиме з цієї великопісної фізіономії паламаря, з цього нездарного і продажного пера. Починаючи з лютого, в «Пласанському вісникові» стало менше помилок: його переглядав маркіз.
Можна собі уявити, який чудний вигляд мав вечорами жовтий салон Ругонів. Люди найпротилежніших думок спобігалися тут і хором лаяли Республіку. Їх зближувала ненависть. Проте маркіз, що не пропускав жодних зборів, своєю присутністю втихомирював суперечки, що знімалися іноді поміж майором та іншими гостями вітальні. Цих полупанів у глибині душі лестило ручкання, що ним маркіз сподобляв їх при зустрічі й прощанні. Тільки Рудье, як вільнодум з вулиці Сент-Оноре, казав, що маркіз не має шеляга за душею і чхати йому на маркіза. Але в маркіза не сходила з обличчя ввічлива усмішка світської людини; приятелюючи з цими обивателями, він не дозволяв собі жодної презирливої гримаси, що від неї не утримались би інші мешканці кварталу св. Марка. Життя нахлібника навчило маркіза звичайності. Він був душею цього гуртка. Він керував ним іменем незнайомих осіб, ніколи не розкриваючи їхнього інкогніто. «Вони воліють» або «вони не заперечують», — заявляв він. Ці невидимі боги, що з якоїсь небесної високості піклуються про долю пласанців, особисто не втручаючись у громадські справи, були, мабуть, якісь значні духовні особи, політичні тузи цього краю. І коли маркіз казав оте таємниче «вони», це слово будило в присутніх поштивий трепет. А Вюйє всім своїм побожним виглядом показував, що знає, про кого йдеться.
