«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
37. Татарський погром
Середно-азійські степи, що стільки вже нашкодили нашому житю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові хижі орди кочові, на місце тих що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожитю з ним, — викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду і погибіль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну.
Се новий рух звісний нам досить докладно в своїх початках, не так як попередніх, що їх початки звичайно зіставали ся незвісними. Знаємо, що причина до сього нового руху вийшла від монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сї довго не грали ніякої знач-нїйшоі ролі, стоячи під властю своїх західніх сусідів Турків. При кінци XII в. їх обеднав оден з племінних вождів Темуджін і з ними зачав підбивати собі сусїднї племена турецькі й татарські (Татарами як загальним іменем, звали ся у сусідів племена монгольські й сумежні, і під сим іменем виступають Монголи з своїми підвластними ордами в наших і взагалі в європейських джерелах). Темуджіна проголошено „Чінгізханом", самодержавним володарем. Еін підбив дальші краї: Тангути, північний Китай, потім зачепив ся з ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тоді називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспійсько-чорноморські степи, що служили продов-женнєм степів туркестанських; крім того є звістка, що Половцї брали участь в боротьбі Туркестанців з військами Темуджіна і тилі накликали його на себе. Темуджін визначив в похід свого сина Джучі; сей одначе ухи-лив ся, і в похід післано воєводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казє, потім через Дербент пройшов на північний Кавказ; Половці стріли його з ріжними сусідніми племенами—Ясами, Черкесами й ин, але Суботам намовив Половців, аби відступили від них, погромив тих, а потім звернув ся на Половців і страшенно знищив їх на Подоню (1222 р.).
Половці тоді звернули ся до наших князів, просячи у них помочи. Останніми часами князі жили з Половцями в більшій згоді; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князів помогти Половцям: як їм не помогти, казав, то вони піддадуть ся Татарам і ті ще з більшими силами упадуть потім на Русь. Се було по трохи правда, тільки та була біда, що князі, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пішли в своїй услужности. Вони зібрали військо з цілої України й пішли з ним в глибину степів, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р. Калцї (тече в Азовське море під Маріуполем). Українські полки били ся добре, але Половці не додержали полку, кинули ся тікати й наробили замішання в нашім війську. Наші кинули ся теж тікати і настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тільки Мстислав київський з своїм табором не втїк, а боронив ся; але він піддав ся на слово бродникам (степовій Руси), що були в татарськім війську, а ті не додержали слова: видали його з иньши-ми князями Татарам, і їх задушено, положивши під дошки, на котрі посідали потім Татари обідати!
По сім татарське військо вернуло ся назад і попустошивши По-волже пройшло степами до Туркестану. На Україні забули про Татар і думати, а тим часом завойованнє Чорноморя по сім походї у Татар стало рішеною справою і її тільки відкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджін вмер, державу його розділено між синами—вони мали нею володіти під зверхнею властю великого хана, котрого з поміж себе мали вибирати. Західні краї віддано Бату, Джучієвому сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть наші лїтописцї) мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя. 1236 р. він рушив сюди з старим Субутаєм. Самих Монголів в його війську не могло бути богато, головно були там Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами.
Похід почав ся від каспійсько-уральських степів. Татари спустошили волзьку Болгарію, землі московсько-суздальські й рязанські і пройшли аж на верхівя Волги, все нищачи й побиваючи. Відси подали ся в чорноморські степи—кінчати з Половцями. Тут пробули коло двох літ і розгромили Половців, що подали ся тікати на захід, головно на Угорщину. Потім Татари звоювали північний Кавказ, а з осени 1239 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навіть владику вбили, хоч взагалі мали звичай не зачіпати духовенства. Друге військо татарське приступило під Чернигів; князь тутешній став до бою з усіма силами, але не устояв і з великими стратами мусів уступити ся. По сім місто здобуто і спалено. Стільки говорить наше одиноке джерело—Галицька літопись. Додає, що під час сього походу хан Менке приступив і під Київ: ставши над Дніпром оглядав його, дивував ся великости й красі й післав намовляти Киян. Ті не піддали ся, але князь тутешній по попередніх подіях стратив відвагу й покинув Київ. Взагалі під час сього другого татарського походу князї йдуть в ростіч, як горобці, кождий сам про себе, — хоч при першім приході (1223) вміли стати одностайно.
Потім минув рік. З кінцем 1240 р. Татари, перепочивши в степах, рушили на захід, і першим ділом приступили під Київ та обложили його своїм величезним табором. Страшенне вражіннє робила ся хижа і дика орда. Від рипу возів, від реву верблюдів та іржання кінських стад не чути було голосу в місті, оповідає лїтописець. Але не вважаючи на се страшенне пригнобленнє, Кия-не, побачивши по Переяславцях і Чернигівцях, що чекає їх, сміло взяли ся до оборони під проводом воєводи Дмитра, присланого сюди Данилом. Бату приступив від Дніпра і поставив тут свої тарани до розбивання мурів.
Татари взагалї були досить зручні в облозі городів. День і ніч неустанно били вони в стїни; стіни почали валити ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, і страшно було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити і світ затьмив ся від стріл, — каже сучасник. Оборону відбито, Татари здобули мури. Втомлені тяжкою битвою, відпочивали вони потім цілу добу. Користаючи з сеї перерви, Кияне напружили всі свої сили, поставили укріплення наоколо перкви Богородиці Десятинної, старої Володимирової катедри, і сюди зібрали ся боронити ся далі. Укріплення були слабкі, Татари взяли їх другого дня відразу. Тодї люде з відчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинної церкви, Величня будова, не витримавши тягару такої маси людей, впала і покрила їх своєю руїною. Було се 6 грудня 1240 р. Скінчила ся історія старого, княжого Київа. Що стало ся з недобитками київськими, джерела не кажуть; згадують тільки, що Дмитра Бату помилував „задля хоробрости його" В пізнїйших часах звичайно всяку руїну в Київі прикладано до сього татарського погрому. Але в дїйстности вже перед тим, за остатнє столїте, Київ пережив два люті спустошення і чимало меньших, а не одно таке, шо пережило татарський погром, згинуло пізніише.
Стративши чимало часу під Кнївом, Бату спішним мар-шом пройшов через Київщину, Волинь, Галичину, спішачи ся на Угорщину, по слідам Половців. Ніхто не ставив ся про-тив нього: вість, що Київ упав і Татари йдуть далї на захід, навела тут такого страху, що всї тїкали куди видко: князї, бояре і прості люде Бату здобував городи, які легко здобували ся, або намовляв людей піддати ся, і як послухали, то побивав; котрі ж городи держали ся міцно, минав іх і йшов далї. Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живої людини, церкви були повні трупу. Галич взято теж, і иньших городів богато. Осібні полки татарські спустошили Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи війська, які пробували їм противстати Бату з головним військом пройшов на Угорщину через „Руські ворота", з верхівя Стрия на верхівя Ляторицї. Над річкою Солоною погромив він угорське військо, опанував Угорщину й показував охоту осісти ся тут. Але прийшла вість про смерть головного хана, і Бату, що сам хотів стати головним ханом на його місце, пустив ся назад, щоб взяти участь в виборі. Весною 1242 р. він спішно перейшов назад через Україну, небавлячись ніде, й подав ся далї на схід.
