Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.
— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.
— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.
— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.
— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.
— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.
Двадцять дев’ятий
— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.
— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.
— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.
— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.
— А немає?
— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?
— Кожен про неї думає, — відповіла я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.
— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.
— А звідки така тематика?
— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?
— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.
— І що? — допитувалась Юлька.
— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.
— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?
— Ну?
— Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.
— А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, — додала Юлька. — Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?
— Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.
— А чому саме підлітки? — поцікавився Болек.
— Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.
— Структури, тобто що? Приміром, погляди? — допитувалась Юлька.
— Між іншим, так, — підтвердила я. — А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.
— Це ще які? — поцікавився Мацек. — Які співають під час похоронної учти?
— Некрофільські пісеньки — це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.
— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.
— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».
— А чому ти обтяв волосся?
— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.
— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.
— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.
Тридцятий
— Мене знов опанувала знеохота, — зізналася світлокоса сестра Леголаса. Вона прийшла на п’ятнадцять хвилин раніше, розбила чергове горнятко й тарілочку для кісточок від сливок, назбираних над Зеленкою.
— Все вже не так кепсько, якщо вам забаглося їхати з Кракова в таку спеку.
— Це випадково, бо зазвичай виграє знеохота. — Вона наморщила чоло. — А на додачу я маю таке невпорядковане життя.
— Кожне життя в якомусь сенсі невпорядковане. Може, в цьому і полягає його чар.
— Але моє життя — це справжнє безладдя. Навіть не знаю, в який бік рухатися. З чого розпочати зміни.
— А ваші друзі не намагаються вам допомогти?
— Я вирішила перестати їх обтяжувати, — заявила вона. — Хочу, щоб вони побачили мене іншою. Малину, яка цвиркає енергією й американським оптимізмом.
— Малину? А мене звуть Ягода.
— Апетитно, правда? — сказали ми хором і всміхнулись одна до одної.
— Може, заради вшанування зустрічі двох плодів у середині спекотного літа ми перейдемо на «ти»? — запропонувала я.
Вона швидко простягнула мені долоню, а потім знову відскочила до найдальшого крісла. Розбивши дорогою попільничку Акули.
— То що з тією знеохотою? — повернулась я до проблеми, поскладавши осколки на фанерну течку. — Як ти намагаєшся з нею боротися?
— Ніяк. А відколи я перестала вдаватися до допомоги друзів, це повний завал.
— То що ж ти робиш цілими днями?
— Сновигаю кімнатою, безтямно переставляю предмети. Ну і встаю близько полудня. Жах.
— А ти мусиш уставати раніше?
— У принципі ні, але здалося б…. мабуть.
— Хто це тобі сказав?
— Ну… так якось уже заведено, що людина повинна вставати рано. Якщо вірити китайцям, так навіть о п’ятій. Як на мене, всередині ночі.
— І тебе це непокоїть?
— Я ставлюся до цього так: коли б не всеохопна байдужість, я і справді була б занепокоєна своїм станом.
— Заскочимо ще до дітваків, добре? — запропонував Болек. — Я обіцяв одному хлопчикові щось намалювати.
І ми заскочили. Другий поверх. І ми на місці. В палаті, повній шумних п’ятиліток.
— Привіт, Петрусю. — Болек плеснув долонею до долоні із симпатичним малюком. — Я прийшов намалювати тобі пірата.
— Класно, — зрадів Петрусь. — Тільки не забудь про пов’язку на оці. Вона має бути така, як у мене.
— Нема питань. Домалювати тобі шаблю?
Малий кивнув забинтованою головою.
Я присіла на крісло поряд.
— Наш Петрусь завтра вже виписується, — повідомила нам палатна медсестра.
— Щасливий, — зітхнув інший дітвак, блідий інопланетянин із великими очима, облямованими вражаючими синцями.
— А ти, малий, на що хворієш? — запитала я.
— Тільки не малий, — присадив мене інопланетянин. — Мені ще не поставили діагноз.
