Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

На 22-му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хрущов визнав Й. Сталіна за злочинця, душогуба, деспота і т. п. За кого ж історія має визнати весь ЦК КПРС і всю еліту московського народу, що покірно корилася Сталінові, наввипередки виконувала всі його накази та ще й славила його? Соціологія відповідає: сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни фактично є виконавцями волі того суспільства. Інакше вони не мали би сили наказувати, а особливо в спосіб диктаторський. Хитрий грузин ще 1917 р. збагнув, що за московськими комуністично-інтернаціональними словами ховаються московський шовінізм і загарбництво. І показав себе більшим московським шовіністом, ніж москвини, тому вони підтримали його в боротьбі за владу. Жодної влади, крім деспотичної, москвини не визнають за владу, бо всі вони — від царя до псаря — відчувають: недеспотична влада не могла утримати лад і забезпечити життя кожного з них [130]. Не те що демократизація, а й звичайна лібералізація московської влади, призводила до кривавого безладу, моря крові, ослаблювала імперію. Останній провідник московських демократів О. Керенський казав: «Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої імперії» [131]. За майже тисячу років демократичний лад у московській державі існував усього ПІВРОКУ (від березня до листопада 1917 р.), а кріпацтва не було лише 57 років (1861–1918). Такими є факти. Не витримують серйозної критики і твердження, ніби повстання декабристів було спробою обмежити владу царя. У статуті заснованого 1816 р. «Союзу истинных и верных сынов отечества» значилося, що його метою є допомагати урядові «в его благих начинаниях». Олександр І читав статут, програму і проекти Союзу, знав особисто його членів. По смерті Олександра І трон мав успадкувати його брат Костянтин, але відмовився на користь Миколи І. Провід Союзу став на бік Костянтина. Члени Союзу були офіцерами столичної гвардії і повели полк до царського палацу, щоб скинути Миколу. Вірні Миколі війська розігнали їх за дві години. Лише в Україні Чернігівський полк з полковником Сергієм Апостолом (нащадком гетьмана Д. Апостола) пробував взяти Київ і викликати загальне повстання в Україні. Один з декабристів О. Бєстужев пізніше писав із сибірського заслання: «Божий перст і царський гнів мучать моє сумління. Тепер я бачу, що свої здібності я зневажив замість того, щоб жити і вмерти чесно за свого царя». М. Муравйов перед смертю казав: «Я завжди дякував і дякую Богові, що переворот НЕ вдався, бо той виступ не був нашим московським явищем, бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московщини є безперечно згубна. А день 14 грудня не шанувати, але соромитися його треба». А ось зізнання відомого московського революціонера М. Бакуніна (1814— 1876): «Хоч я маю демократичні переконання, проте я в глибині душі шаную свого царя. Я бажав, щоб наша держава була республікою, але без парламенту. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом та конституційним ладом. Навпаки, я завжди зневажав їх, бо бачив наслідки у Франції та в Німеччині. Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким» [132].

Але ж були і справжні революціонери, що віддали своє життя задля революції. Так, були. Та перше — серед таких багато було немосквинів (хоч і змосковщених), наприклад: А. Желябов, К. Брешко-Брешковська, О. Коллонтай, С. Перовська (українці), О. Натасон та інші. А по-друге, московські революціонери не лише не працювали, щоб поліпшити долю народу, але навіть і не думали про поліпшення. Єдине, про що вони думали — це як захопити владу. Захопити владу, байдуже якою ціною і якими способами. А що вони зробили з народом, захопивши 1917 р. владу, бачить тепер і дитина. Московські революціонери не визнавали жодних людських вартостей, особистих прав, моралі, вільної думки. Фактично все те зводилося до одного — захопити державну владу. В. Бєлінський писав, що народ такий дурний, що не знає, де його щастя, отже, треба його тягнути силоміць до щастя. І справді, московські революціонери завжди виступали кривавими деспотами народу. Один з них, П. Ткачов, учив, що чекати на почин народу — це дурість або зрада революції. Починати може і мусить добре організований гурт революціонерів. Народ піде за ним, якщо побачить його силу. А буде він сильний лише тоді, коли складатиметься з фанатиків революції, коли буде зцементований залізною дисципліною, з диктаторським проводом [133]. В. Ленін якраз побудував свою партію на засадах, що їх проголосили П. Ткачов, С. Нєчаєв, які копіювали опричнину Івана ІV.

Ми вже говорили, як постала в Московщині їхня община, що звільняла москвина від турботи думати, планувати, платила податки, збираючи їх від общинників, а коли хтось не мав чим заплатити, його частку розподіляли межи решти. Міщанин не мав общини і мусив сам діставати гроші на податок. А податки справді великі, а кари за несплату — жорстокі. Щоб не платити, вільні міщани самі продавали себе у кріпацтво і то дешево (за рублі), а святкуючи таку велику подію в житті, гроші пропивали. Цей звичай так поширився, що уряд мусів 1649 р. заборонити подібне окремим законом (був правосильним аж до 1833 р.) і наклав кару на тих, хто відцурався волі [134]. Мабуть жодна держава в світі за всю історію людства не видавала подібного закону. У московській імперії (крім Польщі та Фінляндії) 1836 р. було 50 мільйонів населення. З нього панських кріпаків 25 млн., царських та державних — 20 млн. Решту — 5 млн. складало дворянство, духовенство, урядовці, торгівці, міщани. Державні та громадські права мали лише вищі стани: дворянство (350 тисяч), духовенство (272 тисяч), багаті торгівці (128 тисяч). Разом 750 тисяч напівлюдей серед 50 мільйонів, що вважалися двоногою худобою. Кажемо напівлюдей, бо їхня доля могла щоразу змінитися (аж до жебрацької) від примхи царя. Від 1654 р. (Переяславська поразка) до 1783 р. (закріпачення Катериною ІІ) в Україні не було кріпаків, існувала панщина — 2–3 дні на тиждень навесні, влітку. Від 1783 р. до 1861 р. (звільнення з кріпацтва) 80% людності України були кріпаками. Від 1919 р. й досі 83% людності України-селяни є вже не звичайними кріпаками, але справжніми РАБАМИ, що їх переганяють з місця на місце, продають, купують, убивають. Поділяючи СРСР на господарчі області, новоімперський уряд цілковито не зважає на кордони т. зв. «республік», робить з людьми, що хоче. Навіть відкрито заявляє про це. Якийсь А. Аланов пише: «Сучасна кількість людності південної господарської області (тобто України. — П. Ш.) дозволяє без шкоди пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там — лише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже вимагає допомоги робочою силою ззовні» [135]. Німецькі нацисти були відвертіші за московських, коли проголосили не-німців неповноцінними, не прикриваючись фіговим листком «рівноправності», як москвини в СРСР. У московській імперії до 1917 р. ніхто не смів вийти з хати без паспорта в кишені. Щоб кріпаки не повтікали, московський монархічний уряд не давав їм паспортів аж до звільнення з кріпацтва 1861 р. Уряд СРСР не дає паспортів колгоспникам з тієї самої причини. За панщини кріпаки працювали на пана 150–200 днів на рік. За соціалістичної панщини колгоспники мусять працювати щодня. Монархічна Московщина хоч і була ворогом робітництва, проте не видавала закону про трудову дисципліну. Такий закон (від 15 грудня 1932 р.) наказує ув’язнювати на кілька років робітника за невихід на роботу. Закон від 28 червня 1940 р. забороняє робітникам змінювати місце праці без дозволу начальства, за порушення — 6 місяців примусових робіт і зменшення платні на 25%. Закон від 19 жовтня 1940 р. надає необмежене право перевозити робітників разом з родинами з одного краю СРСР до іншого, не питаючи їхньої згоди. Закон від 10 липня 1940 р. карає інженерів в’язницею на 5–8 років за неякісні вироби.