Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
здибало!».
Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах – найкращого?
Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два
ряди попереду. Поглянув похапцем – з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не
вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час
зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко,
поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим
профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться
пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I...
розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось
таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?
Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу.
Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» – i
повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах
комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного
разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у
«Сушi-барi».
Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе,
адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус – i взагалi багато
чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi
побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про
Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до
Iндiї ледь не пiшки ходив?..».
Соня називала його «на ви» i живо цiкавилась усiм, що вiн говорив, дотепно вiдповiдала, ставила
розумнi запитання. Але зовсiм не сприймала анi натякiв, анi жестiв, на якi одразу ж клюють досвiдченi
полювальницi на перспективного чоловiка. А Саня був перспективним. I вигадливим. I не таким
нудним, як Мишко. Уже не кажучи про те, що мав грошi, окреме помешкання з музичним центром,
вiдеосистемою, завжди носив костюм. I майже щодня мiняв краватки...
Але Соня виявилась твердим горiшком. Усе це не мало для неї значення. З гiднiстю королеви вона
приймала вiд нього розкiшнi букети троянд i кидалася до виходу пiсля перегляду улюбленого Феллiнi.
Словом, дитячий садок на галявинi!
А вiн божеволiв, казився, сердився, ревнував. Заманити простодушну Соню до лiжка стало його
iдеєю фiкс. Дiйшло до того, що вiн навiть був готовий спочатку повести її до РАГСу, все як у людей.
Соня вислизала з його рук, мов ртуть.
А потiм виникла iдея. Вона все i вирiшила на його користь.
Допомiг знайомий лiкар, колишнiй однокласник, Павло.
Одного дня вiн прийшов до Саниного помешкання з гiпсом i бинтами. Саня виставив пляшку.
Пiсля доброї чоловiчої вечiрки – з розмовами про цих дурних бабiв та надривними пiснями на
розладнанiй гiтарi, Павло наклав на Санину праву ногу гiпс – вiд ступнi i до кiнця стегна! Спочатку
думали загiпсувати i одну руку, але вирiшили не переборщити – руки Сашковi мають знадобитися.
Наступного дня Саня зателефонував Сонi i тихим голосом, в якому лунала мука i туга повiдомив,
що бiльше не буде їй набридати, що життя втратило сенс, що вiн тепер калiка i не зможе осипати її
квiтами, як ранiше. Перепросив. I, не вислухавши вiдповiдi, поклав слухавку.
Усе було за планом. Залишалося чекати. Недовго.
Соня примчала одразу. Вiн не помилився: твердий горiшок був твердим у всьому, в тому числi i в
дружбi.
А за кiлька тижнiв доглядання за «хворим», що включало в себе i всi тонкощi Саниної любовної
гри, вiддана Соня раз i назавжди вирiшила бути поруч з ним.
Саня перемiг, буквально видер її з ефемерної грядки, де жеврiли в своїй неземнiй нiжностi нiкчемнi
незабудки – i пересадив на велику грядку поруч iз морквою та редисом. I щойно вона там опинилася –
заспокоївся i зайнявся нагальнiшими справами.
...Тепер нiчого не вдiєш – мало того, що позбавив її звичного середовища, та ще й возить по
країнах, як валiзу без ручки: кинути шкода, тягти – стає дедалi важче. I не грає вона анi на лютнi, анi
на бiльярді – дивувати потрiбних людей нiчим. Хiба що її завжди брудним комбiнезоном i запахом
паленої канiфолi.
Але що робити? Лишається пiдтримувати забаганки i продовжувати вершити свою долю. Адже
вона без нього пропаде. Нi до чого не пристосована, людей боїться, друзiв не має, шмигає загальним
коридором, мов миша. Хоча б спiлкувалась зi своїми, так нi! Замикається в собi i читає, читає...
Досить швидко вивчила мову i тепер скуповує всi новинки в книжковiй крамницi. Багато i
специфiчної лiтератури на кшталт «Як працювати зi срiблом» чи «Ювелiрне паяння цiнних металiв».
Часто сидить у дворi i дивиться невiдомо куди i на що. Не знаєш, як пiдступитися...
...Саня вискочив на вулицю. Похiд до крамницi займе хвилин десять – вона була неподалiк. Усе, що
треба купити, Соня старанно записала на папiрцi. Отже, ще хвилин зо п'ять займе шлях до кiнця
вулицi, до будинку номер п'ять. Тобто п'ятнадцять хвилин у мiнусi! Шкода...
У крамницi вiн швидко впорався iз завданням – флюс i клей. Це зайняло рiвно десять хвилин!
Решту дороги завдяки швидкiй ходi здолав за три хвилини i десять секунд. Злетiв на другий поверх,
постукав обумовленим стукотом: три короткi удари, два – з паузою в секунду.
Лаура – дорiдна, бiлотiлеса, опасиста нiмкеня, зустрiла його в бiлому пеньюарi i... грубезних
чорних вовняних гольфах до колiна. Вiн завжди дивувався, як майстерно вона вмiє поєднувати
здавалося б непоєднуванi речi. Це стосувалося не тiльки одягу, а всiєї її поведiнки. Всiєї її сутностi. Ця
майстернiсть завжди збивала його з пантелику, збуджувала, вибивала з колiї.
Бiлий напiвпрозорий пеньюар iз вовняними гольфами мiг личити лише їй! Хоча вiн не був
впевнений в тому, що вона ретельно продумала в чому їй бути, аби збудити його. Швидше за все, вона
взагалi не дбала про свiй вигляд, поведiнку i фiгуру. Любила смачно i багато поїсти, випити пляшку, а
то й зо двi пива за обiдом, який на цю годину готувала на двох.
Обiд займав хвилин десять – їли швидко i мовчки, переглядаючись, немов змовники. Потiм,
покинувши посуд, пересувалися до спальнi, на ходу витираючи руки, струшуючи з себе крихти хлiба,
гикаючи i сопучи, мов єноти. Усе це кардинально вiдрiзнялося вiд стосункiв з ефемерною Сонею.
Коли все це вiдбулося вперше, Олександр вiдчув неабиякий дискомфорт вiд простоти їхнiх
спiльних дiй, але згодом ця простота почала збуджувати i вимагати ще бiльшої простоти – без зайвих
слiв, жестiв, пояснень, без миття в душi, чищення зубiв, обов'язкового голiння i любовних прелюдiй.
Усе вiдбувалося нiби мiж iншим – так хотiла Лаура. I вiн зрозумiв, що йому це пiдходить, що йому
подобається бути неандертальцем. Зрештою, всi ускладнення i умовностi вигадали люди. Усi цi
реверанси марлезонського балету.
З Лаурою познайомився в тiй же господарчiй крамницi, де вона тодi працювала. Стояла за
прилавком, мов статуя, виваливши з широкого декольте двi земнi кулi з дивним глибоким рiвчаком
посерединi, нiби кожна з грудей iснувала окремо. Такого вiн ще нiколи не бачив. I, в черговий раз
купуючи флюс чи клей, чи ще якусь дурню, вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд цих земних куль i
викривленої тiнi мiж ними. Закiнчилось тим, що продавчиня, зареготавши, вклала решту – два євро –
