З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Душею сього компромісу, очевидно, був Могила, тодіш- ний архимандрит київської Печерської Лаври, молдавський воєводич (син господаря молдавського), вирощений в польських магнатських кругах, єзуїтський вихованець, щиро- суголосний компромісовим плянам Володислава, людина великих організаційних здібностей, енергійна і талановита. Він був призначений на голову нової церкви, без сумніву — керував усею акцією і сміливо йшов на розріз з козацьким військом, властиво — з козацькою чернею, і з православними ортодоксами-старовірами, на чолі котрих стояв митрополит Ісайя Копинський, котрому Могила видирав митрополичий престіл, і дійсно не спинивсь потім і перед тортурами, щоб вимусити від нього відреченнє від митрополії. Він вірив в свій плян і в свої сили і не помилився у своїх рахунках. Опорною базою його була Печерська Лавра, котрою він правив від р. 1627: се була найбогатша православна інституція і від двох десятиліть — найбільший культурний осередок, де вже попередники Могили Галичане Плетениць- кий і Копистинський зібрали найкращі духовні сили. Ставши печерським архимандритом, Могила заходивсь організувати тут згадану свою колегію, в котрій його однодумці «мистецтва Паляди начеркнені в католицьких академіях почали розвивати в розумах руських глибше ніж доти латинською мовою», як се делікатно висловлює його помічник Косів. Православні старовіри підняли козацьке військо, яке попросту загрозило погромом партії «воєводича земель
95
Молдавських», як називано Могилу. Як я вже згадав, скінчилось компромісом: Могила згодивсь прилучити свою колегою до брацької школи, котрій вона робила конкуренцію, але заразом одержав права старшини брацтва, то значить — фактично перейняв у свій провід і брацтво і його школу. Коли рік пізнійше дістав він і митрополію, в його руках зійшлися всі три головні православні огнища Київа і всеї східної України взагалі: Печерський манастир зі своїми філіями, митрополія і брацтво. Се давалр Могилі незвичайну авторитетність і силу і він се потрапив в повній мірі використати.
Рішучою поставою супроти уніятів, котрим він збройною рукою відібрав стару київську катедру, св. Софію з сусідни- ми церквами, Могила придбав собі довірє у православного громадянства, що з початку з великою обережністю ставилось до нового, королівського митрополита, побоюючись яких небудь уніятських інтриг7. Могила, наскільки прихильно й поважно ставивсь до католицтва, настільки безоглядним і неприхильним був для унії: по плянам угодовців за ціну компромісу з Римом Могила мав одержати зверхність над уніятськими владиками і повернути уніятів назад до руської церкви: унія мала скінчити своє істнованнє і одність руської церкви відновилась би в формі якого руського патріархату, вповні православного, але відокремленого від Царгороду і помиреного з Римом: мало б се бути нове, гоноровійше для православних виданнє унії *. Воно не вийшло з стадії проєк-
1 Про сі пляни дають приблизне поняттє королівські листи до православних 1636 р. Володислав нагадує їм, що вони дали свою згоду на сі пляни підчас безкоролівя, і під сею умовою він зробив їм свої концесії. За підставу сих плянів було прийнято пункти погодження (конкорданції) 1629 р.: ріжниці православної і католицької віри мали бути проголошені за такі, що не підлягають суперечкам і критикам противної сторони (подібний принціп ми бачили вище в проекті порозумінни з православними євангеликів 1599 р.— замість з реформацією такий компроміс православні ладились тепер робити з католицькою реакцією, в сім інтересний показчик тих змін, які протягом одного покоління перейшли в обставинах, а з тим і в ідеольогії сих людей). Плянуючи сей компроміс, король Володис-
96
ту і завдяки тому знаходило спочуттє у православних, котрі — за виїмком крайних старовірів, увірились в право- вірности Могили, не допускали можливости якогось шкідливого кроку з його боку і сподівались, що сей проектований патріархат тільки піднесе повагу Руси. Сим угодовцям в особі Кисіля в рік потім, як Могила погромив київських уніятів, удалось навіть помирити з Могилою й козацьке військо: він не став його мужем довіря, але відносини між Могилою і військом від сього часу були льояльні, і військо більш не підтримувало активно його противників. Могила міг переводити свій плян реорганізації церкви, не стрічаючись з якоюсь серіозною, активною опозицією, і дійсно, протягом 14 літ свого правління 1 встиг зробити так богато, що се правліннє стало епохою в українськім церковнім життю і на
лав і його права рука канцлер Осоліньский мали перед собою завдання не релігійні, а політичні: їм за всяку ціну хотілось відокремити православних Польщі-Литви від Царгороду і Москви, і для сього вони готові були справді пожертвувати унію. Київський патріархат, що проектувався ними на взірець московського, організованого при кінці XVI в., міг бути православним,— аби лиш був фактично незалежним. Царгородський патріарх мав би уділити священне тільки першому київському патріархови, як се було з московським, а далі вони б ставились самостійно, і под. Але з обох сторін — і польської і української, справа не договорювалась до кінця: принаймні ми тепер не роспоряджаємо ніяким авторитетним документом, де б питание ставилось ясно і реально, так як воно мало б бути здійснене. Головна трудність була в тім, що православним треба було здобути на те все згоду патріарха, а урядови згоду папської курії, знайти ж щось таке, щоб задоволило і папу і патріарха, було неможливо. Одначе справа мала прихильників і у прави- тельственних і православних кругах і тяглась аж до Хмельниччини. Могила і його однодумці безсумнівно їй спочували, хоча тримались дуже обережно, навчені попередним досвідом і маючи над собою пильне око старовірів, що й так раз-у-раз зводили трівогу про їх уніятські замисли. Докладнійше про се в VII і VIII томі Історії України-Руси для другої половини XVII в., на жаль, бракує якогось новійшого підручника, тільки старші і не дуже докладні праці — Пелеша з уніатської сторони і Чистовича (Исторія западно-русской церкви) з православної.
1 Могила вмер під сам новий рік 1647, старого стилю.
4 2-119
97
всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа. Не можучи входити в подробиці, я спинюсь на головнійших моментах його діяльности.
Вихований в польськім окружению і католицькій (єзуїтській) школі, як я вище зазначив, Могила на все життє зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду! На сім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулят- ність — навчений добре козацькими демонстраціями, котрі йому довелось бачити. Важне діло довершене ним: виклад православної догматики, вироблений гуртком київських ду- ховників і професорів і прийнятий потім зібраним у Київі собором делєг'атів усіх православних єпархій Литви-Поль- щі (1640) був відісланий Могилою на затвердженнє царго- родського патріарха, а той передав сей виклад на розгляд собору скликаного в Ясах (1641). Тут він був апробований, з невеликими змінами, але й після сього Могила не зваживсь надрукувати повного тексту (се був величезний тріумф могилянського гуртка, що йому довелось дати православному світому виклад віри, котрого йому досі бракувало), поки не дістав до рук своїх апробованого і справленого примірника: випустив тільки коротший витяг (з початку по польськи, а потім і «діялектом руським»), повний же текст вийшов уже після його смерти. На сім пункті Могила був бездоганний: правда, ріжні письменники, польські й українські, вважали його римо-католиком з переконання, з огляду що він до свого требника брав живцем матеріял з латинських бревіяріїв (молитвенників) але треба рішучо сказати, що в сім ні Могилі, ні його гурткови не можна закинути якоїсь злої віри.
Але бажаючи зіставатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву,її дісціпліну, практику й освітний рівень до католиць-
