Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .txt) 📗
- Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, - обiзвався Бутурлiн.
Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Українi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", - подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже неприємно.
- Я нiяк не можу при своїй хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, - сказав гетьман, - та про що б ви не говорили те не буде втаєно вiд писаря.
- Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодної суперечки, - сказав боярин.
- Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати.
"Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпляється до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", - думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса.
Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали:
- По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо їсти в себе.
- Усi посли царськi по милостi царського величества в моєму домi їли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, - сказав гетьман.
Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив свої довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московськi бояринi, якi в їх звичаї, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi свої уваги i все поправляла на шиї разки намиста з дрiбних червiнцiв.
На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв слугам пiддержувати себе, взяв срiбний кубок з венгерським i промовив бажання здоров'я царевi, царицi, царiвнам, ласкавому заступниковi України патрiарховi Никоновi, боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив пiд ноги царевi не тiльки єретикiв, але й самого поганина бусурмана султана турецького.
Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше не вставав з лiжка. Усi хапком доїдали обiд i швиденько розпрощались з недужим гетьманом.
Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв їх i вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабує, не може їх вислухати. Посли стояли на своєму i говорили, що вони присланi не на довгий час, що їм треба хапатись додому. Двiчi ходив генеральний писар до гетьмана i двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати, нi одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужає й подужчає.
Але московськi посли таки приїхали в гетьманський двiр непроханi, їх привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в Виговського, навiщо гетьман має стосунки з шведами та трансiльванським князем Ракочiєм.
Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав:
- Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому вiйську нема нiякої неправди i зради царевi. Але як пiшли чутки, що нiби цар, ставши польським королем, оддасть Україну Польщi, як поляки почали посилати своїх послiв до султана та до кримського хана, щоб намовити їх напасти на Україну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та спiльникiв, щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi, а на честь i хвалу великого государя.
- Дивно нам, що гетьман вступає в спiл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, - сказали посли.
Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспокоїлись.
Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв.
Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.
Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi:
- Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй євангельськiй заповiдi перед святою Євангелiєю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочiєм i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польської, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором!
Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом:
- Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи - люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати їм вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити їх до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посилає з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не маємо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй моїй хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польської корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, своїми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi воєводи були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi воєводи були тiльки в Києвi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь.
- Гетьмане! - сказав. Бутурлiн. - Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польської Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя... Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з якої причини... Нема тобi сорому i Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута... тiльки непристойнi й високі замiри покинь,
