Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги регистрация TXT) 📗

— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?

— Не я, це напевне, — каже Ходжес.

— Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.

«Коли рак на горі свисне», — думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):

— Вам вона подобалася?

Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.

Наразі відбувається ухиляння.

— Ну, — починає він, — вона правильно ставилася до нас на Різдво. Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? — Він фиркає. — Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк» [113], ото було й усе, що ми отримували від того скупердяя, поки він ще був у сідлі.

— На кого саме працюють «Невсипущі»?

— Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб усі на районі відповідали певним… гм, стандартам — мабуть, так це можна назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.

Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися з потенційних антагоністів на колег — принаймні майже, — а чому? Тому що Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки його власного дару залишаються в доброму робочому стані.

— Пригадується мені, у неї була сестра, — каже він. — У місіс Трелоні, я маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.

— Джанель Паттерсон, — миттю підказує Піпелз.

— Ви таки з нею знайомі, я гадаю.

— Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але молодша і виглядом гарніша. — Його руки описують в повітрі форми піскового годинника. — Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?

Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:

— Справа мертвіша мертвого.

Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:

— Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його — це якщо він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?

«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», — думає собі Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння — це завжди добре.

— Місіс Т. залишила великий спадок, — каже Ходжес, — і я маю на увазі не лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.

— О, авжеж, — відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. — Я можу з вами розраховувати на конфіденційність?

— Так.

Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою. Без уточнень.

— Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте. Пігулки.

Ходжес киває.

— Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. — Піпелз киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. — І прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту. Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640. Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.

Це могло означати будь-що — від спільного кавування до післяполудневого сексу.

— Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?

— Елізабет Вортон, — каже Ходжес. — Цікаво, чи вона ще жива.

— Я цілком певен, що жива.

— Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. — Ходжес згорблено проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось дарувати.

— Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен — місіс Вілкокс — каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця. А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо [114]. Міз Паттерсон сама переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості показував дім.

Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від Редні Піпелза.

— Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми спочатку трохи були не порозумілися.

— Та нічого страшного, — каже Піпелз, двічі коротко потискаючи простягнуту Ходжесом руку. — Ви повелися як справжній профі. Тільки не забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а отже, залишається клієнткою.

— Я жодного слова від вас не чув, — запевняє Ходжес, залізаючи до своєї машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно таке відбувається; це могло б означати кінець договору «Невсипущої охоронної служби» з мешканцями Цукрових Пригірків. Самого Піпелза за таким фактом буде прибрано моментально. Щодо цього не може бути жодних сумнівів.

«Можливо, вона просто вибігає до його машини зі свіжоспеченими коржиками, — думає Ходжес, від’їжджаючи звідти. — Ти занадто передивився нацистської психотерапії для шлюбних пар по телевізору».

Не те щоб для нього мало якесь значення любовне життя Редні Піпелза. Що має значення для Ходжеса, коли він спрямовує машину до себе, до свого набагато скромнішого дому у Вест Сайді, це те, що Джанель Паттерсон успадкувала добро своєї сестри, що Джанель Паттерсон живе прямо тут, у місті (принаймні поки що), і те, що Джанель Паттерсон мусила вже бодай щось робити з тим, що належало покійній Олівії Трелоні. Включно з її паперами, серед яких може матися і певний лист — можливо, навіть не один — від того виродка, який дістався вже й до Ходжеса. Якщо така кореспонденція існує, він залюбки б її переглянув.

Звісно, це справа поліції, а К. Вільям Ходжес більше не полісмен. Займаючись цим, він вислизає за межі правових рамок, сам чудово це розуміючи — почати з того, що він приховує певний доказ, — але в нього немає наміру зупинитися, поки ще ні. Нахабна розв’язність листа того виродка його роздрочила. Але, визнає він, вона роздрочила його в добрий бік. Вона подарувала йому сенс і мету, а після останніх кількох місяців це, схоже, просто чудовезна річ.

«Якщо мені пощастить трохи просунутись у цій справі, я все передам Піту».