Кров і пісок - Ібаньєс Бласко (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Яка тварюка? І до чого тут ґвалт у домі — кажи ясніше.
— Та яка ж іще, як не донья Соль?* Ота пишна дама, що про неї стільки розмов. Племінниця маркіза де Морайми, багатія-скотовласннка.
Еспада мовчав і всміхався. Те, що в Насйоналя такі точні відомості, лестило його самолюбству, а бандерильєро тим часом провадив з виглядом пророка, який таврує мирську марноту.
— Одружений чоловік повинен дбати насамперед про спокій у своєму домі. Пхе, жінки!.. Усі вони однакові, усі мають одне й те саме в тому самому місці, і тільки дурень може псувати собі життя, перескакуючи від однієї—до іншої. Я ось прожив зі своєю Тересою двадцять чотири роки і за весь цей час жодного разу не скочив у гречку, навіть у думці, а я ж тореро, знав колись і кращі часи, і не одна дівчина накидала на мене оком.
Кінець кінцем Гальярдо став сміятися з бандерильєро. Читає проповідь наче той отець настоятель. А чи ж не він хотів би живцем пожерти усіх попів?..
— Не будь йолопом, Насйоналю. У кожного своя голова на в’язах, і я так вважаю: якщо жінка сама до тебе липне, було б безглуздо гнати її геть. Треба жити, поки живеться!.. Не сьогодні-завтра мене можуть винести з арени ногами вперед… Та й не розумієш ти, що це таке — справжня сеньйора. Коли б ти бачив, яка то жінка!..
І, мов бажаючи заспокоїти Насйоналя, що стояв перед ним обурений і засмучений, додав із щирою переконаністю:
— Я дуже люблю Кармен, розумієш? Люблю, як і раніше. Але й ту другу також люблю; Це зовсім інше… не знаю, як тобі пояснити. Зовсім не те!
Оце й усе, чого домігся бандерильєро в розмові з Гальярдо.
Донью Соль матадор уперше побачив кілька місяців тому, на початку осені, коли вже закінчився сезон корид. Це сталося в церкві святого Лаврентія.
Він тоді відпочивав у Севільї, збираючись невдовзі поїхати з родиною в Рінконаду. Коли восени закінчувався сезон, найбільшою радістю для матадора була можливість пожити вдома, забути про постійну тряску в поїздах. Сотня вбитих за рік биків, безліч труднощів і небезпек на арені не так виснажували його, як багатомісячні мандри по всій Іспанії, в самому розпалі літа, під спекотним сонцем. Дах старих вагончиків, що торохтіли по рейках через випалені рівнини, здавалося, розпікався до білого жару. Великий глек, який возила з собою квадрилья, наповнювали водою на кожній станції, але цього не вистачало, щоб погамувати спрагу. Вагони завжди були напхом напхані пасажирами, усі їхали до міста, в якому відзначалося храмове свято і давали кориду. Не раз, щоб не спізнитися на поїзд, Гальярдо квапився вбити на арені свого останнього бика і мчав із цирку прямо на станцію, навіть не скинувши бойового костюма. Мов сліпучий метеор, пролітав він поміж екіпажами та юрмами людей на пероні І перевдягався уже в купе першого класу на очах у попутників, щасливих, що їдуть із такою знаменитістю. Ніч перебував, скорчившись на м’якому сидінні, — пасажири шанобливо тіснилися, щоб дати якомога більше місця цьому чоловікові, котрий завтра подарує їм стільки гострих переживань без ніякої небезпеки для них самих.
Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.
Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.
— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.
І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.
Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень — убивав на аренах биків, а вночі — куняв у вагонах.
— Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! — казав Гальярдо. — Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.
На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.
Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.
— Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто — бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..
Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір — бо наступного дня не було кориди — й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.
Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.
Прокидався пізно, не думаючи, що спізнюється на поїзд, не відчуваючи ніякого хвилювання на згадку про бій биків. Нічогісінько не треба робити ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Усі його подорожі обмежуватимуться вулицею Змій та площею Сан Фернандо. Настрій у домі був тепер зовсім інший. Знаючи, що ці кілька місяців Хуан житиме дома, в повній безпеці, дружина й мати ставали невпізнанні, здавались веселими і щасливими.
Помахуючи ціпком із золотою головкою, Гальярдо виходив на денну прогулянку — фетровий капелюх збитий набакир, на пальцях сяють великі брильянти. У передпокої завжди чекало на нього кілька чоловіків, що тулилися до ґратчастих дверей, крізь які виднілося біле, блискуче патіо, чисте й прохолодне. Від цих засмаглих людей у брудних сорочках і подертих крислатих капелюхах плинув терпкий запах поту. Серед них були наймити, що мандрували в пошуках роботи і, проходячи через Севілью, не соромилися попросити допомоги в славетного матадора, якого називали «сеньйор Хуан». Інші прохачі жили в місті, вони зверталися до еспади на «ти» і кликали його «Хуанільйо». Цих Гальярдо легко впізнавав і теж називав їх на «ти» — як людина, що постійно спілкується з безліччю народу, він мав добру пам’ять на обличчя. Здебільшого то були друзі його дитинства — по школі або по бродяжництву.
— Доводиться сутужно, еге?.. Усім тепер живеться нелегко.
І, не чекаючи, поки підбадьорений його привітністю прохач почне по-дружньому оповідати йому про свою скруту, матадор обертався до Гарабато, що стояв, тримаючись за ручку дверей.
— Скажи сеньйорі, нехай дасть по кілька песет на кожного.
