Подвійні міражі - Шевченко Наталка (онлайн книги бесплатно полные txt) 📗
— Лягай мені на коліна.
— У тебе ноги затерпнуть.
— Та вже. І руки, і ноги, і все тіло. Так що гірше ти мені не зробиш. Маєш що під себе кинути?
— Ні, але пусте, — умощуючись на Юркових колінах, відказала Влада. — Земля не холодна. Неймовірно, але вона парує, наче оранка навесні, хоча суха-сухісінька, і зараз осінь. що з нами коїться?
— Якби ж я знав. Владо, тобі скільки років?
— А що, сватів зашлеш?
— Після оди редьці? Неодмінно. Якщо піч колупатимеш.
— Згода. Розколупаю на цеглини. Двадцять п’ять.
— Я гадав, ти старша.
Влада старанно закліпала віями.
— О, ну ти вмієш робити компліменти жінкам.
— Не блазнюй. Ти розумієш, про що я. У тебе очі сторічної баби-шептухи. І оця зморшка, — хлопець нахилився й окреслив пальцями дугу біля Владиних вуст. — Знаєш, що це? Рівчак для гірких сліз.
Влада смикнулася — як буває, коли неуважний стоматолог зачіпає відкритий нерв у зубі. Зморшка поглибшала.
— Ну, мій чоловік — знаний меліоратор.
— О, ти ще й заміжня?!
— А обручка на моєму… вибач. Я ж зняла її і продала, зовсім з голови геть. То була дорога цяцька і впадала у вічі.
— І наскільки дорога?
— Кілька тисяч баксів.
Тепер присвиснув Юрко — у нього це вийшло краще. Дзвінкіше.
— А ти думав! Дуже тупим лялькам — дуже коштовні цяцьки. Закон нашого ринку.
— Якого ринку?
— Клубного. Я танцівниця, і… грець із ним. Кого я хочу надурити, себе? Безглуздя. Я стриптизерка. А мій чоловік — власник нічного клубу «Кобальт», де я танцюю.
— Ясно, — куди більше, ніж рід занять, Бобиря збентежила звістка про заміжжя Влади. — Сімейний підряд. Я це схвалюю. Що ж до… стривай! «Кобальт», ти сказала?
— І що?
— Гниле місце, руда. Там торгують наркотою і дівками.
— Це лише чутки.
— Ні, не лише. І, перш ніж ти заявиш, що у всіх нічних клубах так роблять, я тобі повім, що так нахабно — тільки у вас.
Влада не могла зрозуміти, чому її так зачепила Юркова реакція.
— А ти в нас що купував? Чи кого?
— Я хотів працювати в карному розшуку, мала. Не смійся, але це мрія мого контуженого дитинства. А живу я… жив, — виправився юнак, — у ста метрах від «Кобальту».
— На Приорці?
— Точно так. А ще — маю очі, мозок і в ньому — розум. І, до слова, якщо там усе так добре, чого ж ти втікаєш?
— Я не…
— Я ж сказав, що не дурний. То все маскування. І не обтяжуй себе заявами, що це не моє діло. Стало моїм, хоча, — Юрко щиро зітхнув, — я цьому радий не більше від тебе.
Влада стулила повіки. Сперечатися не хотілося. Насправді, хотілося кричати.
— Це Антон. Мій чоловік… він хотів, щоби я…
— Танцювала стриптиз в акваланзі?
Влада гигикнула.
— Ти такий вигадник… Ні. Усе простіше. Усе так просто, що я дивуюся власній дурості. Усі казали мені те, що й ти. І Надійка. Я мусила дослухатися до неї. Це моя сестра. Вона теж торочила, що у клубі коїться бозна-що. А я не хотіла вірити. Так банально. Ні, я не сліпа, і не така вже наївна, та я думала… була певна — ті дівчата, що танцюють горизонтальне танго, роблять це добровільно. Їх ніхто не примушує.
— Може, й так. Наркоту теж купують добровільно. Однак це злочин.
— Згода. Отже, Антон… Наш шлюб утратив сенс — так сказав мені муж. Я не відробляю те, що в мене вкладається. Я могла б мати в сто разів більше грошей, якби розсувала ноги не лише на сцені. Спочатку це були загальні розмови, я називаю їх «бесіда зі стелею», знаєш? Коли піднімаєш погляд до неба і починаєш говорити із таким розрахунком, щоби всі тебе почули, але нібито ні до кого. Сам із собою нібито. А потім Антон став примушувати мене до сексу утрьох, і не у форматі «він-я-і-його-велетенське-альтер-его». Уже прямо, пряміше не буває, жодних натяків чи опосередкованих міркувань. Спочатку планувався якийсь лівий мужик, Антон і я, потім я, Антон і чужа баба, а потім… я не схотіла знати. Розумієш? Просто побоялася слухати далі його фантазії. І буцімто погодилася. Щоби виграти час.
— Кмітливо з твого боку. І, Владо… це не фантазії, це — діагноз. А твій Антон — козел, і він тебе не вартий.
— Я знала, що почую це від тебе.
Юрко не стримався і, нахилившись, поцілував Владу в кінчик носа.
— Вона ще й ясновидиця. Це не дівчина, а скарб. І їй ціни немає.
— Є, — заспокоїла Влада. — Усьому є ціна. Вхід до клубу — двадцять баксів, склянка віскі — стільки ж, а приватний танець.
Її мова урвалася, а дихання вирівнялося. Ще ніколи вона не засинала так, миттєво, мовби вимкнувшись, та все колись буває вперше. Бобир так і не дізнався, скільки ж склянок віскі йому буде коштувати танок у приваті.
І як багато він заплатить за те, що вперше в житті закохався. Він знав любов — завдяки Риті, та уяви не мав, що таке кохання. І не певен був, що хоче мати, хоча, як влучно зауважила Влада, тут залежить від його бажання?
Усі Юркові ровесники тремтіли за свою свободу. Під «свободою» вони розуміли можливість пити й трахатися з ким завгодно і скільки влізе. Для таких усе, що виходить за межі маминої спідниці і жінчиного обцаса, — дика, шалена, ледь не кривава воля. А для нього — дитячі забавки.
Серце не питає — він знав це з п’яти років.
Влада спала, а він сидів, боячись поворухнутися, слухав її дихання і напружено роздумував, чи те, що з ними діється, не має в собі ознак масового психозу?
— Ти ж казала, що всі ночуватимуть окремо, Мо!
— Пам’ятаю. Та я не можу їх розділити!
Інгольв різко повернувся до неї — зважаючи на ширину його рамен, це забрало деякий час.
— Себто як «не можеш»?
— А ти забув значення цього слова, Інгольве Всемогутній? — роздратовано поцікавилася Мойра. — У мене не виходить. Мені не вдається. Так доступніше?
— Ого. Схоже, тут ми маємо проблему.
Інгольв та Мойра стояли біля лісосмуги і дивилися туди, де Прекрасний Принц оберігав свою Сплячу Красуню.
— Я зворушена, — після паузи прошепотіла Мойра. — Це звучить безглуздо, й у них немає майбутнього, але я зворушена. Варто пройти крізь усе — крізь що завгодно — аби хтось дивився на тебе так, як він — на неї.
— То ти ще й романтик. Сьогодні ніч великих відкриттів. Усе не так погано, Мо. Усе ще може піти на краще.
Плечі Мойри опали.
— Якщо я романтик, то ти нині — дитина, котра вірить у казки. А ми не казкарі, Інгольве. Не чарівники. Ми просто виконавці.
— Дещо залежить і від виконавців теж. Я мушу бігти, Мо.
— Це ще куди? Усі там, де мають бути, ну… — Мойра ще раз глянула на молодят, — майже всі.
— От власне. А я хочу побачити Ліду.
— Навіщо? Вона… ні. Ти що, сказився?! Ні! Я тобі забороняю!
— Я все одно скоро звільняюся, Мойро. Так чи інакше, ти ж не забула це, правда? А їй погано. І я хочу за нею наглянути.
— Вона… вона смертна! І смертельно хвора! І… і… стара!
Інгольв усміхнувся.
— Їй усього сорок вісім. Мо, ти говориш, як ревнива дружина. Це тобі не личить. І чи мушу я нагадувати, що бачу всіх — усіх без винятку — такими, якими вони є насправді.
— І ти бачиш жінку, котра зламала життя сину, бо була надто полохливою, щоби змінити своє?
— Ні, я бачу жінку, чиє життя, разом із синовим, зламали моральні правила та безглузді настанови про те, як має бути. Я бачу матір, чиє життя, хай навіть зламане, добігає кінця у страшних муках, і хочу, щоб цього не було. Щоби з нею не трапилось нічого злого. Щоби вона, принаймні, померла на руках у того, хто любить її. Вона юна, добра і прекрасна. Їй вісімнадцять, Мо. І завжди було стільки. Той шмат лайна, за яким вона була заміжня, забив у ній і юність, і доброту аж до втрати тями. Але — не вбив. І що б ти не казала, я буду поруч з нею.
— Ти надто ризикуєш!
— Подейкують, що в цьому й полягає сенс земної любові.
— Не говори мені про любов. Не хочу цього чути, — білий апостольник Мойри тріпотів на вітру. — Дарма нас знову поставили в пару. Ти мене використовуєш.
— А ти мене балуєш. Дякую, — сказав Інгольв, і зник.