Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
– Чим же ти йому тут допоможеш? Сам же з ним не одружишся!
– Я – ні. – Ростик багатозначно подивився на Мілу. – А от ти можеш.
Міла вдавилася власною слиною. Вона довго не могла відкашлятися, незважаючи на те, що Ростик стукав її по спині та підсовував води. Слину вона відкашляла відразу, а цю пропозицію ніяк не вдавалося.
– Не жартуй так! – промовила вона, нарешті опанувавши себе. – Бо я кожен жарт сприймаю за правду – і бачиш, що виходить.
– А я й не жартую, – без тіні усмішки відповів Ростик. – Я цілком серйозно прошу тебе допомогти моєму другу. Допомогти мені.
– Це не допомога, це якийсь балаган. – Міла відсунулася від столу. – Я не хочу бути причетною до цього. Хай замилює баки іншим дівулям і тягне їх до вінця! Хай робить, що хоче, а я не бажаю про нього більше чути! – Вона беззвучно заридала й спробувала підвестися.
– Постривай! – Ростик ухопив її за руку. – Дай же мені пояснити все як слід. Славко – гарний хлопець, чесний, він не хоче замилювати комусь очі, навіть заради власної вигоди. Коли я запропонував йому такий вихід, він сказав, що піде на це тільки тоді, коли дівчина розумітиме, що це лише умовний тимчасовий крок без реальних шлюбних зобов’язань. Хіба тільки з одним зобов’язанням – доведеться пожити певний час в одній квартирі, щоб не впадала в очі фіктивність шлюбу. І виходить зачароване коло! Перша-ліпша погодилася б вийти за такого завидного жениха, як Славко, якби гадала, що це насправді, і жодна не пристане на пропозицію, дізнавшись, що це не всерйоз і ненадовго. Хіба що дівчина з чуйним серцем, яка вміє співпереживати і здатна пожертвувати заради хорошої людини якоюсь дещицею. Такою, як конспект… Або як сторінка в паспорті…
– Як тобі таке могло в голову прийти?! – схлипувала Міла, тремтячими руками намагаючись натягти на себе курточку. – І чому тобі заманулося одружити Славка саме зі мною?
Ростик дивився на налаштовану тікати Мілу, яка все відступала, не даючи йому до себе наблизитися, і в розпачі вигукнув:
– Так ти від мене не поїдеш!
Цей вигук не був кінцем, як можна відразу подумати, – ні. Він був кінцем початку. Та фраза накрила собою все, сказане до цього, і за секунду все вирішила.
Пригорнувшись до Ростика з переповненим серцем і спустошеною головою, Міла розуміла: зробить що завгодно, аби від нього не їхати. Аби він просив від нього не їхати…
У Ростика родичка працювала в палаці одружень, і він усе влаштував швидко. Через тиждень Міла зі Славком, вдягнені у светри й брудні черевики, тихенько розписалися в тісній комірчині, ретельно слідкуючи, щоб ненароком не глянути в очі ні Ростиковій родичці, ні одне одному.
Ступаючи на виметений поріг палацу одружень, що на нього таємно чи явно мріє ступити кожна незаміжня дівиця, Міла з гіркотою подумала, що не так це весело – виходити заміж. Та чомусь озирнулася й кинула прощальний погляд на величну будівлю, у якій залишила свою чисту юність, розуміючи, що ноги її більше тут не буде.
Лейла ходила з кутка в куток перед Мілою, яка спокійно сиділа на стільці.
– Оце так ти втнула! Навіть у мене на таке духу б забракло! – вигукувала вона, ледь встигаючи глянути на таку недоречно врівноважену подругу.
Лейла нічого не розуміла. Міла нічого не пояснювала.
Лейла тільки бачила, що Міла одружилася з хлопцем, якого знає менше місяця. Вона дивувалася, як подруга не казиться від божевільної пристрасті або не заламує рук від розуміння своєї помилки – бо тільки такі два джерела могло мати її рішення. Лейла вважала, що обидва варіанти – не найкраща причина для заміжжя. Але була переконана, що все це дуже неправильно: не може бути Міла такою спокійною!
Вона хотіла облити Мілу, це цнотливе курчатко, яке ще не встигло й зі шкаралупи вибратися, відром крижаної води й закричати їй просто у вуха: «Отямся! Подивися, що ти наробила, і попроси допомоги, щоб тебе рятували!» Але вона не могла, бо сама була таким самим курчам. Лейла тільки зауважила надтріснутим голосом, у якому пробивалося співчуття:
– Щось ти не стрибаєш від радощів, як годиться нареченій!
– Ні, я радію, – спокійно відповіла Міла.
– І щось не дуже світишся щастям у передчутті солодкого спільного життя! – продовжувала Лейла.
– Ні, я щаслива, – була така ж спокійна відповідь.
Натужно зітхнувши, Лейла вирішила відступити.
– Як хочеш. Врешті, зараз уже пізно тебе відмовляти, і страхати теж ні до чого. Коли вскочила до цього поїзда, то доведеться їхати – пізно згадувати про страх швидкості чи клаустрофобію.
Міла підійшла і вдячно обійняла її. За що вона дякувала: чи за ці Лейлині переживання, чи за те, що вона їх не викинула на голову й без того обтяженої подруги?
– Годі вже про мене! – попросила вона. – Зі мною все гаразд і буде гаразд. Розкажи краще, як просувається твоя підготовка? Встигнеш усе вивчити?
Лейла знову зітхнула й знехотя відповіла:
– У своїх знаннях я впевнена, як ніколи. Я не впевнена у своїй пиці.
– А що не так із твоїм обличчям? – не збагнула відразу Міла.
– Та начебто все так, крім того, що воно циганське! – розкрила Лейла безрадісну правду. – Хоча насправді й не циганське, але всі так вважають і поводяться відповідно.
Міла уважно обдивилася лице навпроти себе.
– Дійсно, – погодилася вона, – твоє волосся чорне, як смола, обличчя смагляве, а його риси дуже виразні, може, навіть різкуваті. Але в тебе на лобі не написано, що ти циганка! Мабуть, люди так тебе сприймають через недоглянутість. Якби трохи підрізати волосся й гарно його причесати, підправити брови, мазнути блиску на губи, щоб видавалися не такими зверхніми та суворими, – тоді, я певна, люди зовсім по-іншому на тебе дивилися б!
Лейла зиркнула на себе в дзеркало. На неї звідти позирала дівчина доладна й струнка, не позбавлена природної краси. Але зібране ззаду абияк волосся було брудне й сплутане, чорні очі дивилися вовком з-під густих брів, що розрослися, ніким не займані, як собі хотіли, а посохлі та міцно стиснуті губи надавали всьому якогось закам’янілого вигляду. Дівчина різко відвернулася.
– Ага, а ще повиправляти мені ноги-руки, щоб були більш граційними, прополоскати голову, щоб була поступливіша, та вдягти мене в золото й оксамит, щоб замилити іншим очі та відвести підозри від головного! – гірко посміхнулася вона.
Міла засміялася.
– От якби тебе вдягти в золото й оксамит, тоді вийшла б стопроцентна циганка! Хоча вдягтися краще тобі б точно не завадило…
Погомонівши ще трохи про те, про се, подруги розпрощалися до майбутньої зустрічі, яка – вони обидві це розуміли – їм світила нескоро.
На відміну від Лейли, Надька не виписувала розпачливі кола по кімнаті, не хвилювалася щодо відсутності в Міли розуму чи браку психічного здоров’я, не сипала ні вигуками, ні запитаннями. Новину про несподіване доччине заміжжя сприйняла хоч і здивовано, але з ентузіазмом. Спершу вона просто мовчки дивилася на Мілу, прикидаючи, чи могла та її надурити. Потім, вирішивши для себе, що, мабуть, таки не могла, мати постановила дізнатися тільки дві речі: чи її новоспечений зять гарно заробляє й де молодята будуть жити. Почувши від Міли, що наречений має непогані гроші, ще й квартиру, де вони й житимуть, Надька коротко привітала дочку урочистим материнським поцілунком, попросила, щоб та у своєму щасті не забувала про рідню, і побігла на побачення з дядею Борею, на яке вже запізнювалася.
Виправдання, які Міла готувала для матері, аби довести, що її вибір – найкращий шлях до щастя, так і застрягло в дівчини десь між мозком і язиком. Вона сиділа в порожній кухні більш розчавлена, ніж якби мати трясла її, як стиглу сливу, і причитала, що так приймати доленосні рішення не годиться. Зрозумівши, що ще трохи – і можна вдавитися тими неозвученими словами, Міла пішла до своєї кімнати й почала пакувати речі.
У неї було кілька днів до від’їзду, та вона шкодувала, що не кілька годин. Це відчуття зависання у вакуумі було нестерпним.
