Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
— Ну, чого вилупилася? — сердито мовив Валько, очевидно, мій погляд був досить красномовний. — Кібера ніколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бійся, я не кусаюся.
— Вибач, — пробурмотіла я зніяковіло. — Просто… так несподівано.
Я не стала уточнювати, що несподіванкою для мене була не сама зустріч з кібером (УСО теж потрібні фахівці такого профілю), а його юний вік. Утім, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офіцерському клубі лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркінд“. Звідси напрошувався лоґічний висновок, що такий вундеркінд у них уже був.
Ми вийшли з ліфта й разом попрямували по одному з коридорів.
— Нам просто по дорозі? — запитав Валько, підозріло зиркнувши на мене. — Чи ти супроводжуєш мене з цікавості?
— Дуже ти мені потрібен, — у тон йому відповіла я. — Просто йду в своїх справах.
— Ага. Ну, дивись мені.
Його нахабні манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дівчиськом, майже однолітком, а не колеґою по службі, й так само він поводився б зі мною, навіть коли б я була в капітанському мундирі. За великим рахунком він не був військовим, а форму на нього напнули тільки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кібери, що працювали на Збройні Сили, відразу отримували звання капітана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирішили, що для його віку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумніватися, на порядок вищий за адміральську зарплатню.
— Коли ти закінчив школу? — поцікавилася я.
— У дванадцять. А університет — у п’ятнадцять. А в шістнадцять став доктором математики. Тоді й скористався своїм законним правом на установку імпланта. А згодом мене загребли в армію. Ще питання є?
— Гм… А „загребли“ — це як?
— Та ні, жодного примусу. Це я так фіґурально висловився. Мені запропонували, я погодився. От і все.
— Давно на службі?
— Чотири місяці. А в УСО мене перевели два тижні тому.
Ми вже проминули кілька поворотів, але все одно продовжували йти разом.
— Мені дедалі більше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди і я.
— У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речі, мене звати Рашель. А тебе?
— Волію, щоб до мене зверталися на прізвище, — ухильно відповів він.
— Чому?
— Просто так звик. Моє ім’я… е-е, м’яко кажучи, воно мені не подобається.
— І що ж це за ім’я?
— Нізащо не вгадаєш. Персиваль.
— Господи! — сказала я. — Атож, нізащо б не вгадала. Ну хай там Прохір, Панкрат або, в найгіршому разі, Полікарп, та аж ніяк не Персиваль.
— Ото ж бо, — скрушно підтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло… Персивалько! Краще називай мене на прізвище.
— Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.
Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увійшли до просторого конференц-залу Управління Спеціальних Операцій, де вже перебувало десятків зо два хлопців та дівчат років шістнадцяти-сімнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських уніформах з наспіх приметаними погонами ворент-офіцерів. І, на відміну від Валька, вони шанували військовий статут, тому миттю припинили розмови й привітали нас за всіма правилами — як старших за званням.
Чесно кажучи, я чекала від свого супутника чогось на кшталт „вільно, прбпори!“, але він у відповідь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цілком доброзичливо мовив:
— Привіт землякам. І решті теж.
І справді — більшість присутніх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кількох своїх співвітчизників — не ґаллійців, а землян, слов’янського походження. Між ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Ізраїлю. А ще були хлопець і дівчина, дуже схожі один на одного, безперечно, брат і сестра, із золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилії.
Валько відразу приєднався до своїх співвітчизників і завів з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозуміла, оскільки розмовляли вони незнайомою мені мовою. Швидше за все, російською, а може, й ні — Славонія була однією з небагатьох планет, де реально існувала багатомовність.
Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товаристві незнайомців. Тому з хвилину простояла на самоті, з діловитим виглядом роззираючись довкола, а потім неквапом рушила до ґрупи землян. Ті від самого початку позирали на мене з відвертою цікавістю, проте першими підійти не наважувалися — і все через нашу різницю в чині. Звідки їм було знати, що своє мічманське звання я отримала лише завдяки непоінформованості мадам Петі.
Коли ми познайомилися, хлопці й дівчата коротко розповіли мені свою нехитру історію. Ще зовсім недавно вони навчалися в старшій школі — хто у випускному класі, хто в передвипускному, а кілька днів тому їх буквально посеред ночі витягли з ліжок, натягли військову форму й без жодних пояснень відправили сюди, повідомивши лишень, що за спеціальним наказом головного командування вони призвані на військову службу. Вже тут їм присвоїли підофіцерські звання й тільки тоді зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подій, усі й так готувалися стати військовими, але вся ця таємничість їх дещо спантеличила — що, власне, й не дивно.
Подальшій нашій розмові завадила поява в конференц-залі старшого офіцера — і не кого-небудь, а голови Об’єднаного Комітету Начальників Штабів. Учорашні школярі витягнулися в струнку, аж задзвеніли. Ми з Вальком відреаґували набагато стриманіше, як і личить кадровим військовим.
Адмірал-фельдмаршал Дюбарі, відповівши на вітання кивком, влаштувався в кріслі на чолі столу, активував свій термінал і тільки тоді заговорив:
— Здрастуйте, панове. Сідайте, будь ласка.
Коли ми розсілися, він продовжив:
— Насамперед невеликий вступ. Вас не повинна вводити в оману певна поспішність, що супроводжувала ваш призов на військову службу й перехід у розпорядження Об’єднаного Комітету. Місія, яку ми маємо намір вам доручити, готувалася протягом останніх трьох місяців, і всі присутні тут були відібрані в результаті ретельного розгляду кількох тисяч кандидатів на участь у майбутній операції. Почати її планувалося приблизно за три тижні, проте нові обставини змусили командування змінити свої плани. Загострення конфлікту між альвами та ґаббарами прискорило природний хід подій, тому нам довелося поквапцем доправити вас на головну базу — без попередніх роз’яснень, не запитавши вашої згоди. А за своїм характером це завдання потребує винятково добровольців… — Дюбарі зробив паузу й зміряв нас суворим поглядом. — Бачу, дехто з вас просто зараз готовий викликатися добровольцем. Зокрема, це стосується вас, кадете Леві, — звернувся він до рудоволосої ізраїльтянки, яка навіть підвелася зі свого місця. — Наберіться терпіння і спершу вислухайте мене. Усі ви, крім одного з присутніх, народилися і провели своє дитинство на контрольованих Чужими планетах, вам не з чуток знайомі реалії поневолених світів. Ви природжені бійці й лідери: одні з вас ще в молодших класах школи створили серед своїх однолітків підпільні ґрупи й успішно керували ними, інші співробітничали з партизанськими загонами як зв’язкові або резиденти, а сім років тому, під час операції „Визволення“, ви брали активну участь у повстаннях, що передували вторгненню у ваші системи ґаллійських військ. Таким чином, ви маєте всі необхідні для майбутнього завдання риси — досвід підпільної роботи, вміння керувати людьми, відвагу й водночас певну обережність, оскільки жоден із вас, попри свою активну діяльність, ні разу не потрапив до ворога.
„Отакої!“ — подумала я, крадькома позираючи на Валька, що сидів поруч. — „Яка оманлива буває зовнішність! Виходить, цей легковажний хлопчисько з замашками нахабного підлітка не лише вундеркінд, схиблений на комп’ютерах, а й ветеран-підпільник, активний учасник славонського повстання. Скільки йому тоді було — дев’ять, десять?…“
