Коханка - Вишневский Януш Леон (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
Він попросив висадити його о четвертій ранку біля Саського оґроду, попри те, що його вілла, у якій мешкали дружина, три доньки і син, була на Мокотові. Щойно шеф вийшов із машини, Анджей пересів поруч зі мною на місце пасажира. Ми рушили, але майже відразу зупинилися на світлофорі. І тоді Анджей, навіть не імітуючи якоїсь ніжності словом чи жестом, запхнув мені руку між ноги. Я була без трусиків під бавовняною нічною сорочкою, сиділа, розставивши ноги, щоб діставати до педалей газу і зчеплення у його службовому «мерседесі», тож він легко запхнув у мене свій палець. Я цього зовсім не сподівалася. А це було ще гірше, ніж дефлорація! Під час дефлорації навіть якщо і стає боляче, то знаєш заздалегідь, що так буде, і переважно хочеш цього.
Я крикнула. Він думав, що від задоволення. А це було від болю. Повернув кермо, і ми поїхали на освітлене подвір’я якогось банку. І тоді, сім років, десять місяців і чотирнадцять днів тому, він стягнув з мене плащ, вирвавши усі ґудзики, і задер нічну сорочку. А при цьому говорив страшенно вульгарні слова. Як у якомусь огидному порнографічному фільмі. Від нього смерділо горілкою, потом, а він казав, що зараз він мене «трахне так, що я запам’ятаю це до кінця життя». І це «трахнути» було ще найніжнішим з усього, що він белькотів.
Тому я дуже добре пригадую, коли востаннє мій чоловік роздягав мене. І дуже б хотіла колись забути це.
Я думала про це все, поки мій доктор медичних наук з гінекології, який закінчував аспірантуру в Гейдельберзі, підійшов до заскленої шафи біля стіни, біля якої висіли його численні дипломи у дерев’яних рамках, відсунув картонні коробки з ліками та страшними рекламними буклетами внутрішньоматкових спіралей і витягнув чергову пляшку.
— «Ремі Мартен», — гордо сказав він і підступно посміхнувся.
Потім зсунув на ніс окуляри у золотій оправі (у них він завжди нагадує мені німецького лікаря з фільмів про концтабори), пересів на диван, на якому нещодавно «роздивлявся мої бактерії», натиснув вимикач і підсунув пляшку під галогенову лампу, схожу на рефлектор.
— Чудовий темно-золотистий колір. Це остання пляшка такого класу. VSOP, їй п’ятнадцять років, а у мене в шафі вона пролежала шість, тож їй більше, ніж двадцять один. Боже, як летить час… — зітхнув лікар.
Звичайно. Це було так недавно. Того року, коли у нього з’явилася ця пляшка, я народжувала Мацея. Мені досі здається, ніби це було минулого тижня. Ніколи потім Анджей так не кохав мене, як тоді, коли я мала народити йому Мацея. І все між нами було так чудово. Так піднесено й еротично. Він клав мені руку на щоку в університетській бібліотеці і це було краще за більшість оргазмів, які у мене були останнім часом.
Це було так давно.
Одного вечора у березні він пізно повернувся з інституту. Запалив світло по всій квартирі, увімкнув Pink Floyd і витягнув мене з ліжка потанцювати. О другій ночі. А потім, коли я дрімала під час танцю в нього на плечі, прошепотів мені на вухо, що отримав стипендію в Америці і що «Мацей народиться біля Тихого океану». Він не питав мене навіть про те, чи хотіла б я, можливо, мати донечку, або хоча б, чи хочу я, щоб нашого сина звали Мацей. Не питав і того, чи хотіла б я народжувати нашого сина тут, у Кракові, де у мене є мама, Марта і де медсестри говорять польською. Він ні про що мене не питав, а просто танцював зі мною і ставив мене до відома. Шепотів мені на вухо про своє рішення, а я, притулившись до нього у танці, думала, що маю найкращого в світі чоловіка і що мало хто може народити дитину на березі Тихого океану, а не тут, у цих злиднях, де у лікарнях немає навіть шприців. І тоді я, його дружина, ставала дзеркалом, у якому відбивалося його збільшене відображення, а сама робилася ще меншою. Такою ж крихітною він бачить мене і зараз.
Він вивіз мене на п’ятому місяці вагітності з Польщі до Сан-Дієґо, на кінець світу. Далі вже тільки Гаваї та Галапагос.
Примусив мене одягнути широкий плащ, щоб працівники летовища не помітили, що я вагітна, бо у візовій анкеті він збрехав, що я не вагітна. У Сан-Дієґо була спека, бо там майже завжди спека, а я, перелякана так, ніби у своїй матці під зимовим плащем перевожу контрабандою як мінімум два кілограми кокаїну, а не Мацея, віддала свій паспорт товстій жінці-шерифу у формі та з пістолетом.
Через чотири місяці я народила. У клініці в передмісті Сан-Дієґо. У Ла-Джолла. У західному крилі клініки в палатах пацієнтів були балкони з видом на Тихий океан. Але це було тільки для пацієнтів зі страхуванням від Синього Хреста. Анджеєві ледь вдалося назбирати грошей на Червоний Хрест. На східне крило. З його вікон було видно пральню і морг.
Я ніколи не плакала так часто, як тоді, протягом чотирьох місяців у Сан-Дієґо. Я сиділа сама у помешканні, до якого чотирнадцять разів приїздила поліція, бо я регулярно забувала відключити сигналізацію, коли виходила на подвір’я. Сиділа і чекала Анджея, а він виходив з дому вдосвіта і повертався незадовго до півночі. Я була така самотня, що відчувала, ніби всередині у мене виростає злий висушений кактус, який може поранити мою ненароджену доньку. Бо на початку потай від Анджея я хотіла мати доньку. Потім, перед самими пологами, з помсти, хотіла, щоб це напевно була донька. Помсти за цю самотність, під час якої у мене було враження, що я ділю увесь смуток світу з телевізором, який вмикала, щойно прокинувшись. Попри те, що не знала англійської.
Не має значення, що він «працював для нас трьох», не має значення, що він працював для «кандидатської та світової науки», а крім того, кілька годин на день розносив від дверей до дверей рекламні буклети, щоб зібрати гроші на Червоний Хрест. Це все дурниці, нічого не варті дурниці. Він повинен був хоч трохи часу проводити зі мною, а не лише зі «світовою наукою». Повинен був торкатися мого живота і дослухатися, чи маля копається. Повинен був переживати через мої виділення, бігати до аптеки по прокладки, ходити зі мною по магазинах і вибирати голубі сорочечки і зворушливі до сліз мікроскопічні біленькі черевички для немовляти, повинен був тримати мене за руку, коли я тужила і плакала за домом у Кракові і хоча б раз бути вдома, коли приїздила та дурнувата поліція, озброєна, готова стріляти, бо я забула відімкнути сигналізацію, коли виходила надвір, щоб вивісити його випрані сорочки, труси та шкарпетки.
А потім я народила Мацеюшка біля пральні і Тихого океану. І висушений кактус кудись зник, розплився в мені, я більше не вмикала телевізора, щойно прокинувшись.
Боже, це було аж двадцять один рік тому. Як швидко летить час…
VSOP, якому двадцять один рік! Боже, його не можна мішати з банальним «Джеком Деніельсом», яким ми напивалися протягом перших двох годин моєї менопаузи. Це відчув і мій гінеколог. Він устав із-за столу і витяг нові одноразові горнятка з шафи біля дивана. Напевно такі самі горнятка його асистентка дає жінкам для того, щоб здати аналіз сечі. «Ремі Мартен», якому більше двадцяти років і який коштує мінімум сто доларів, на додаток до урологічного направлення! Невже він і справді ставиться до мене так по-особливому? Невже справді не пив ні з ким раніше у своєму кабінеті?!
Він сів навпроти мене, розв’язав краватку, розстібнув ґудзик сорочки і зняв свій білий халат з ініціалами, вишитими зеленими нитками. Без халата він раптом дуже змінився. Перестав бути схожим на лікаря і перетворився на звичайного чоловіка.
Я не дуже люблю лікарів. Вони такі обмежені у своїй ортодоксальній самозакоханості й захопленні тим, що роблять. Захищають магістерську роботу з медицини, але вимагають, щоб їх називали докторами. Звичайна людина мусить заслужити цей титул кандидатською. Після десятихвилинної розмови на будь-яку тему вони завжди знайдуть можливість якимось чином повернутися до медицини. Коли спілкуєшся з ними, то постійно складається враження, навіть якщо йдеться про ортодонтів, що вони виконують на землі якусь важливу місію, а такі собі адвокати, листоноші чи касирки просто заробляють на виплачування кредитів.
