По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью без txt) 📗

— Будь ласка. Бажаю вам успіху.

За кілька хвилин Оксана в супроводі ординарця командира загону підходила до низенької землянки, біля входу до якої під могутнім дубом стояв вартовий. Був теплий ранок, окутаний серпанком ліс пронизувало сонячне проміння. Неподалік кувала зозуля, щедро відраховуючи комусь роки життя.

Наступна зустріч з Геленою викликала хвилювання в душі Оксани. В ті роки багато жінок навіть сам політ у пасажирському літаку вважали за щось незвичайне, мало не героїчне. Гелена пролітала над лінією фронту, над країнами, заповненими ворожими військами, над сотнями стволів зенітних батарей, які пильно стежать за тим, що робиться в небі. Вже сам по собі цей політ був для неї подвигом. Другим подвигом був стрибок з парашутом на землю, де на Гелену чатувала небезпека мало не на кожному кроці. Гелена не уникнула небезпеки, вона потрапила до рук тих, кого вважає своїми ворогами. Вперта мовчанка, спроба покінчити з собою… Очевидно, вона хотіла накласти на себе руки з-за страху, що вороги зуміють змусити її розповісти про ту мету, задля досягнення якої вона прибула сюди, в тил до німців на Східному фронті. Гелена обирала смерть, як надійну запоруку збереження таємниці. Хто ж вона така, ця жінка, що назвала себе Геленою, в чому полягає таємниця, задля якої вона готова померти, що дає їй силу — ненависть чи любов, жадоба подвигу чи жадоба помсти, сліпий фанатизм чи холодний точний розрахунок?

Оксана відчувала, що їй необхідно одержати відповіді на ці запитання, але ще не знала, яким чином зможе вона зробити це і чи зможе взагалі.

І ось перед нею ця молода жінка. Вона лежить на застелених білим рядном ялинових вітах на боці, підтягти зігнуті в колінах ноги, з руками, зв’язаними рушником за спиною.

— Доброго дня, пані Гелено!

Жінка підвела голову, світло впало на її м’яке, ніжне обличчя. Вона зляно, недовірливо дивилась на несподівану гостю, що заговорила до неї по-польськи, й, очевидно, намагалася пригадати, чи не бачила вона її колись раніше. Впевнившись, що не бачила, мовчки відвернулася. Оксана ввійшла до землянки, присіла навпочіпки й розв’язала полонянці руки. Гелена сіла на рядні й, розтираючи затерплі руки, знову уважно й неприязно подивилась на незнайому дівчину. У неї було ще рум’яне, повне обличчя з покусаними, розпухлими губами, великі сірі озлоблені очі, над якими нависло густе м’яке волосся з каштановим відтінком.

— Я думаю, пані Гелено, вам треба вмитись, — діловим рівним тоном, у якому все ж звучала нотка співчуття, запропонувала дівчина, — Після цього ми з вами зможемо поснідати.

Гелена мовчала, насторожено вивчаючи обличчя дівчини, її руки, одяг. Вона була переконана, що незнайомка з’явилася недаром, і від неї нічого доброго, крім підступу, не можна сподіватися. Оксана підбадьорливо подивилась на неї, запитала з веселим подивом:

— Пані не хоче вмиватися й снідати? Пані не бажає навіть відповідати, коли до неї звертаються? Чому?

Глузливо-ущиплива посмішка з’явилася в очах Гелени.

— Хто є пані? — раптом запитала вона різко. — Полька?

— Ні, — без вагань відповіла дівчина. — Я українка.

— Я так і думала… — задоволено кивнула головою Гелена. — Дякую пані за те, що сказала правду.

— Може, й пані скаже мені правду? Хто пані? Полька?

Гелена затрималася з відповіддю, нарешті промовила твердо:

— Так. Я полька.

— Чудово! — засміялась Оксана. — Домовимося говорити одна одній правду.

— Ні! — очі Гелени розширилися й мовби закам’яніли. — Я нічого не скажу пані. Марні сподівання.

— Чому?

— Тому, що й пані не скаже мені правди.

— Для чого гадати? Спробуймо, я згодна відповісти на будь-яке запитання пані. Припустімо, пані запитує, скільки мені років. Відповідаю — двадцять два. А скільки років пані?

— Добре. — Гелена вп’ялася очима в дівчину. — Хай пані, в такому разі, скаже мені, хто вона така.

— Згодна. Але якщо я скажу правду, пані також скаже, хто вона?

— Так! — майже вигукнула Гелена, відкидаючи рукою волосся, що впало на очі.

— Слово гонору?

— Слово гонору. Богом присягаю. Але тільки правду!

— Вірю, — Оксана щиро глянула в очі жінці. — Я— радянська людина й борюся проти ворогів мого народу — гітлерівців.

— Що? — зневажливо засміялась Гелена. — Радянська… За кого пані мене приймає? За маленьку дівчинку? Звідки тут…

Вона раптом замовкла і з виразом душевного болю на обличчі прислухалась до далекого звуку, схожого на дитячий плач.

— Нащо пані крутить мені голову, — сумно, вже без злості, продовжувала Гелена, — Пані прислали до. мене, щоб вона ніжно й ласкаво пролізла мені в душу, все випитала, довідалася. Даремні надії! Я католичка. Я мовчатиму й терпітиму, як мовчали й терпіли перші християни, не боячись ніякої муки. Мати божа дасть мені сили.

Оксана сіла на низеньку колоду, дістала сигарети, запропонувала Гелені. Та жадібно подивилась на сигарети, але відмовилась.

Оксана запалила.

— Послухайте, пані Гелено, й подумайте над моїми словами. Я скажу вам ще одну правду. І не одну, а відразу дві. Так, мене послали, щоб я, беру ваші слова, залізла пані в душу і про все довідалася. Пані цьому вірить?

— Так.

— Чудово. Тепер ще одна правда. Мені невигідно її відкривати, бо вона настроїть пані проти мене, і я б могла цю правду приховати. Але я не приховаю. Пані — католичка, вона вірить у бога, а я в бога це вірю. Я — атеїстка.

— О-о! — наче стогін вирвалося з грудей Гелени. Вона дивилась на Оксану напіввідкривши рота, з неприхованим страхом.

— От бачите, ви злякались мене, — засмучено промовила Оксана. — Але я сказала правду. Я не збираюся сперечатися з пані про релігію, але пані прекрасно знає, що серед релігійних людей є і негідники, й злочинці. Хіба серед гітлерівців мало католиків, але ж це не перешкоджає їм убивати католиків поляків. І не лише дорослих, а й дітей. Я правду кажу, пані Гелено?

— Правду, але я пані не вірю.

— Як же так? — усміхнулась Оксана. — Пані визнає, що я кажу правду й…

Розвідниця не договорила, помітивши, що Гелена не слухає її. Знову з’явилася туга в очах, знову тривога, біль, радість на обличчі — Гелена знову почула плач дитини. «Вона мати»… — здогадалась Оксана.

— Пані Гелено, скільки років вашій дитині?

Жінка здригнулася й, не змігши приховати свого подиву, видивилась на дівчину. Зрозуміла, як та здогадалась, облизала рузпухлі губи.

— Я попрошу в пані сигарету…

Запалила, жадібно затягуючись димом, сказала розгублено:

— Рік і вісім місяців моїй дитині.

— Вона лишилася там? — тихо й співчутливо запитала Оксана.

— Так… — з легким викликом підвела на неї очі Гелена.

— А чоловік? Його немає живого?

— Так! Пані швидко про все здогадується. Чоловік загинув рік тому. А пані одружена?

— Ні, — сказала Оксана. — Той, кого я кохала, теж загинув. У мене на очах… Пані вірить мені?

— Вірю, — задумливо кивнула головою Гелена. — В це можу повірити. Пані теж могла зазнати багато тяжкого. Війна…

— А в те, що я вам друг, а не ворог, повірити не можете? — з гіркою посмішкою запитала Оксана.

Очі Гелени знову стали холодними.

— Навіщо пані хоче мене обманути? Я ж бачу пані наскрізь, як на рентгені.

— Це було б добре… — повеселіла Оксана.

— Пані хоче, щоб я повірила, що вона радянська… — насмішкувато продовжувала Гелена. — Це смішно. Невже пані вважає мене дурненькою?

Справа поверталася досить дивно. Оксана здогадалася, що крайня ворожість Гелени викликана якимсь непорозумінням, яке необхідно було розвіяти якомога швидше.

— Хто ж я така, по-вашому? — запитала дівчина здивовано.

— Тільки не радянська…

— А хто ж?

Тепер Гелена не приховувала своєї ненависті. Так, вона ненавиділа дівчину, що сиділа перед нею, люто, всією душею, як найбільш небезпечного і погорджуваного свого ворога.

— Хто ж я така? — починала втрачати терпець Оксана.

— Українка! Бандерівка! — вигукнула дівчині в обличчя Гелена.