Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Коли розпродаж закінчився, розвіявши весь цей вікторіанський порох, Сомс вийшов із задушливого аукціонного залу надвір, де крізь імлу сяяло жовтневе сонце, і йому здалося, що останній затишок цього світу вмер і скрізь висить табличка: «Здаємо в оренду». На обрії — революції; Флер у Іспанії; від Аннет ніякої втіхи; будинку Тімоті на Бейзвотер-род уже немає. Зневірений, самотній Сомс пішов у Гаупенорську галерею. Там була виставка акварелей його кузена Джоліона. Сомс пішов туди, щоб виявити до них свою зневагу: може, йому трохи полегшає. Від Джун до Велової дружини, від неї до Вела, від Вела до його матері, від неї до Сомса просочилася новина, що будинок, той фатальний будинок у Робін-Гілі, продається, і Айріні їде до свого сина в Британську Колумбію чи ще кудись. На одну мить у Сомса промайнула шалена думка: «Чому б мені не купити його? Я будував його для своїх…» Але він одразу ж відігнав цю думку. Надто похмурий був би такий тріумф; надто багато принизливих спогадів викликав той будинок і в нього, і у Флер. Після всього, що сталось, вона ніколи не погодиться там жити. Ні, нехай будинок перейде до рук якого-небудь пера чи спекулянта. Від самого початку він був яблуком незгоди, яйцем, з якого вилупилася змія ворожнечі; а тепер, коли ця жінка виїхала, від нього лишилася тільки порожня шкаралупа. «На продаж або в оренду». Сомс уже бачив в уяві це оголошення на дошці, що височить над повитим плющем муром, який він колись спорудив.
Сомс оглянув перший із двох залів галереї. Так, доробок і справді чималий! Тепер, коли його кузен помер, ці акварелі вже не здавалися такими банальними. Малюнок приємний, в ньому передано навіть повітря, і в манері відчувається якась індивідуальність. «Його батько і мій батько; він і я; його дитина і моя! — думав Сомс. — Так воно й триває. А все через ту жінку!» Перебуваючи під заспокійливим впливом подій минулого тижня, зворушений сумною красою осіннього дня, Сомс ближче, ніж будь-коли, підійшов до усвідомлення істини, якої не дано зрозуміти чистокровному Форсайтові: істини, що тіло краси таїть у собі духовну суть, побачити яку може тільки щира людина, котрій чужі егоїстичні прагнення. Зрештою, саме завдяки своїй любові до дочки йому пощастило наблизитись до цієї істини; можливо, саме ця любов примусила його хоч трохи зрозуміти, чому він випустив з рук своє щастя. І в цій галереї, серед акварелей свого родича, який осягнув те, що для нього залишилося недосяжним, він думав про нього і про неї з вибачливістю, яка здивувала його. Але він не купив жодної акварелі.
І саме тоді, коли він вирішив вийти на свіже повітря і вже рушив до виходу, біля каси сталася зустріч, якої він підсвідомо чекав, — у галерею зайшла Айріні. Отже, вона ще не виїхала і робить прощальні візити останкам його кузена! Сомс придушив мимовільний інстинктивний потяг, машинальну реакцію своїх почуттів на чари цієї жінки, якою він колись володів, і пройшов повз неї, відвернувши погляд. Але коли він минув її, його охопило могутнє, непереборне бажання подивитись на неї ще раз, і він мимохіть озирнувся. Нарешті вже всьому кінець: біль і полум'я його життя, безумство й жага, його єдина поразка — все це буде позаду, коли вона, Айріні, оце зараз зникне з його очей; навіть такі спогади, хоч які вони болісні, мають свою цінність. Айріні теж озирнулася. Несподівано вона підняла руку в рукавичці, її уста ледь усміхнулися, темні очі ніби заговорили. Настала Сомсова черга не відповісти на усмішку і на прощальний помах руки; він вийшов на фешенебельну вулицю, тремтячи з голови до ніг. Він зрозумів, що вона хотіла сказати: «Тепер, коли я йду звідси назавжди і буду вже недосяжна ні для тебе, ні для твоїх родичів, пробач мені; я бажаю тобі всього найкращого». Ось що означав її жест: останній доказ тієї страшної реальності, яка ігнорує моральність, обов'язок, здоровий глузд; огида цієї жінки до нього, хто володів її тілом, але ніколи не доторкнувся ні до її душі, ні до її серця. Він був боляче вражений; так, куди болючіше, аніж тоді, якби вона пройшла повз нього байдужа, наче в масці, і не поворухнула рукою.
Через три дні, в тому самому жовтні, що так швидко жовтів, Сомс узяв таксі й, прибувши на Гайгейтське кладовище, пішов крізь білий ліс надгробків угору — туди, де на пагорбі був склеп Форсайтів. Біля кедра, над катакомбами і колумбарієм, високий, потворний і індивідуальний, цей склеп здавався вершиною системи конкуренції. Сомс пригадав суперечку, в якій Свізін наполягав на пропозиції вирізьбити на фасаді герб з фазаном. Пропозиція була відхилена на користь кам'яного вінка над простим написом: «Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Склеп був у доброму стані. Всі сліди недавнього поховання були усунені, і твереза сіра споруда спочивала, суплячись проти сонця. Тепер там лежить уся родина, крім дружини старого Джоліона, яка за домовленістю повернулася спочивати в склепі своєї сім'ї, в Суффолку, самого Джоліона, похованого в Робін-Гілі, і Сюзен Геймен, тіло якої було піддане кремації, так що ніхто не може сказати, де вона спочиває. Сомс дивився на склеп задоволено: масивний, не вимагає особливого догляду, а це важливо, бо він чудово знав, що ніхто не доглядатиме склепу, коли йому самому настане кінець, а скоро час і собі шукати місця для вічного спочинку. Можливо, попереду в нього ще двадцять років, але хтозна, як воно буде. Двадцять років без тітки, без дядька, з дружиною, про яку краще нічого не знати, з дочкою, яка пішла з дому. Настрій схиляв до меланхолії і спогадів про минуле.
Кажуть, що на цьому кладовищі спочиває багато відомих людей, похованих дуже пишно. Та й вид на Лондон звідси пречудовий. Аннет колись дала йому прочитати оповідання цього француза, Мопассана, — страшенно похмура річ про те, як однієї ночі мерці повиходили зі своїх могил і всі благочестиві написи на їхніх надгробках перетворилися на описи їхніх гріхів. Зовсім неправдива історія. Він не ручається за французів, але в англійців вад не так уже й багато, якщо не брати до уваги їхніх зубів і смаків, які й справді в дуже занедбаному стані.
«Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Багато покійників поховано тут відтоді, багато живих людей стали тліном! Гудіння літака, що пропливав під золотавими хмарами, змусило Сомса підвести очі. Відбулася величезна експансія. Але однаково все закінчується на кладовищі — закінчується іменем і датою на надгробку. І з дивною гордістю Сомс подумав, що ані він, ані його родина нічим не сприяли цій гарячковій експансії. Надійні, добропорядні посередники, вони з гідністю робили своє діло, керували й володіли. Щоправда, Пишний Доссет у бездарний період споруджував будинки, а Джоліон у сумнівний період малював картини, але, наскільки Сомс міг пригадати, більше ніхто з Форсайтів не бруднив собі рук, створюючи що-небудь, коли не рахувати Вела Дарті, який пробує розводити коней. Вони нагромаджували свою власність, були повіреними, юристами, купцями, видавцями, фінансистами, директорами, земельними агентами, навіть військовими — ось що вони робили! Країна розширювала свої кордони, так би мовити, незалежно від них. Вони перевіряли, контролювали, захищали і багатіли з цього процесу, — і як подумаєш, що Пишний Доссет починав жити, не маючи за душею майже нічого, а його прямі нащадки володіють власністю, що, на думку старого Гредмена, оцінюється не менше як у мільйон, а може, навіть у півтора мільйона, то їм повелося не так уже й погано! А проте Сомсові часом здавалося, що рід Форсайтів уже втратив увесь свій запал, що його власницький інстинкт видихається. Форсайти четвертого покоління вже нібито неспроможні нагромаджувати капітал: вони тягнуться до мистецтва, літератури, сільського господарства, ідуть у армію або просто живуть на успадковані гроші — немає в них рушійної сили, немає завзяття. Якщо вони не схаменуться, їм загрожує вимирання.
Сомс відвернувся від склепу і став обличчям до вітру. Повітря тут, на пагорбі, було б чудове, якби його нервам не вчувався в ньому запах смерті. Він неспокійно подивився на хрести, урни, ангелів, імортелі, на квіти, пишні або зів'ялі, і раптом помітив місце, яке здалося йому таким несхожим на все інше тут, що він мимоволі ступив кілька кроків, щоб роздивитися його ближче. Тихий куточок з масивним, незвичайної форми хрестом із сірого нетесаного граніту і чотири темні тиси, що виструнчились, наче вартові. Тут не було тісно від інших могил, бо позаду простягався обсаджений самшитовим живоплотом садок, а попереду стояла золотиста береза. Цей оазис у пустелі стандартних могил збудив естетичне почуття Сомса, і він сів там на осонні. Крізь тремтливе, позолочене осінню березове листя він дивився на Лондон і гойдався на хвилях споминів. Він бачив Айріні на Монпельє-сквер, коли її коси були іржаво-золоті і її білі плечі належали йому, — Айріні, здобуток його пристрасті, здобуток, що не схотів стати його власністю. Бачив тіло Босіні, що лежало в білому моргу, Айріні, що сиділа на канапі й дивилася в простір очима смертельно пораненої пташки. Він згадав, як зустрів її біля маленької зеленої Ніоби в Булонському лісі і як вона знову йому відмовила. Уява перенесла його до річки в той листопадовий день, коли народилася Флер, до пожовклого листя, що пливло по зеленкуватій воді, і змієголових водоростей, що, припнуті й сліпі, безнастанно звиваються, викручуються і вириваються. Перенесла до вікна, відчиненого в холодну зоряну ніч над Гайд-парком, у кімнату, де лежав мертвий батько. Уява полинула до картини «Місто майбутнього», до першої зустрічі того хлопця і Флер; до синюватого диму сигари Проспера Профона, до Флер, що показувала крізь вікно вниз, де «никав» той чужоземець. До Айріні, яка сиділа поруч із його нині мертвим кузеном на трибуні стадіону «Лорд». До неї і до її сина в Робін-Гілі. До канапи, на якій, забившись у куток, лежала Флер; до її уст, що притулилися до його щоки, до її прощального слова: «Таточку!» І раптом він знову побачив руку Айріні в сірій рукавичці, її прощальний помах на знак прощення.
