Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
«Донесення» розбудило посеред ночі першого секретаря ЦК Компартії України. По лінії КГБ інформація пішла до Москви, але Хрущова не стали будити й доповіли о сьомій ранку. Микита Сергійович ще за Сталіна, будучи керманичем України, набив собі оскомину на тій бандерівщині. Він особисто керував придушенням руху опору, яке тривало ще близько десяти років після того, як Сталін виграв війну в Гітлера. А от виграти війну в Бандери – для цього йому треба було не чотири, а десять років. І Хрущов, який після України тепер мав у руках уже весь Союз, ставши наступником Сталіна, як ніхто, знав ціну тим галицьким повстанцям. Його реакція була миттєвою. Не надто вникаючи, скомандував, скипаючи від злості:
– Стереть с лица земли! Послать армию! Патронов не жалеть! В плен не брать! Расстреливать на месте!
Голова КГБ УРСР терміново вилетів із групою спеціального призначення з Києва до Львова. Але навіть із його рапорту з перших уст важко було допетрати, що сталося. Комсомольці знімали з церкви хрест. Ну й що? Їхні брати зі Східної України у 20—30-х роках тисячі таких церков зірвали і спалили. Якого біса начальник КГБ району підняв свій загін і поїхав до тієї церкви? «Это же не вооруженная борьба, а мероприятия по воспитанию трудящихся» – саме так кваліфікували «гарячу точку» на західних кордонах СРСР.
Але спробуй скасуй наказ Микити Сергійовича «поднять армію». От і підняли. Корів на пасовисько солдати, що взяли село у блокаду, не пропускали. Тварини товпилися вздовж рядів бронетехніки і дружно мукали. Господарі, яких армія застала отак на півдорозі до лук, залишили корів напризволяще, прожогом кинулися разом із дітьми-пастухами по домівках, щільно позачинявши вікна.
Як тільки в Кремлі керівний перст показував на мапі «гарячу точку», за лічені години в цій точці могутня Червона армія перетворювала мирне життя радянських людей на пекло. Перехід від війни до миру і навпаки – з усіх мілітаристів світу тільки червоноармієць був здатний здійснити це за одну ніч. Голова республіканського КГБ, генерал-полковник Кушнірук не знав, що робити: розстрілювати, як наказано, селян, тобто націоналістів, збирати з поля бою трупи чи проводити слідство. «Венгрия-56» була доброю школою для нього, тому він завжди пам’ятав слова того, хто керував придушенням угорського повстання, посла СРСР у цій країні Андропова:
– Первым делом, чем что-то предпринимать, собери информацию. Стрелять и дурак сможет.
Тоді, у Будапешті, стріляти довелося, і то добряче, разом із розстрілом самого першого секретаря ЦК Компартії Угорщини Імре Надя, який попер тоді проти Москви. Діло нехитре – розстрілювали пачками, тисячами тих мадярів, але Юрій Володимирович наказував застосовувати зброю тільки перед рапортуванням про реальну обстановку. Інформація передувала кулям, бо кулі посилалися за наказом, а накази віддавалися на основі інформації.
Про що він поінформує центр, якщо зараз сюди зателефонує товариш Семичастний? Та ні хера він сам не знає. Що операцію розпочали і корів затримали, які прориваються з диким виттям із «окруженія» на пасовисько? Але кого питати? Отого переляканого парторга, який каже, що «в ізвєсность» райком не поставив? Чи цього спухлого голову колгоспу, який, здається, втратив дар мови й уже не заговорить по-людськи, доки не похмелиться?
А от приперлися й обласні та районні начальники на своїх членовозах. Він, голова КГБ УРСР, генерал-полковник Кушнірук, із Києва прибув якнайскоріше авіаспецрейсом, поки ці вурдалаки сни свої додивлялися. Через командування ПрикВО армію пригнав на місце подій, а вони очі спросоння протирають.
– Здравия желаю, товарищ генерал, – підскочив до нього горилоподібний тип. – Секретарь обкома Яцков.
– Первый секретарь районного комитета партии Тропченко, – пролепетав старший дідок, що, як на посміховисько, поначіпляв брязкальця на кітель.
І оці-от «уроди» командують тут, у зоні особливого призначення. Генерал навіть не подав їм руки, цим партійним динозаврам, з огидою відвертаючись, лише кинувши в бік «горили»:
– Ви ж Яцків, а не Яцков. Брешете людям, тому вони й озлоблюються на радянську владу. Тому армію треба піднімати проти мирного населення в мирний час.
Головний кагебіст із Києва говорив українською мовою. Микола Петрович мало не впав. А наші львівські чекісти, якби почули хоч одне слово не на «общєпрінятом», голову зірвали б.
Кушнірук чекав, що виявлять пошуки там, на горі. Він спочатку віддав наказ зібрати всіх живих і мертвих, а головне – встановити, де знаходиться підполковник Феофанов.
У комітеті були про нього найкращої думки. Був добрим розвідником під час війни. У цій «гарячій точці» служив із середини 50-х. Славився блискучою агентурою. Його сексотську мережу вважали кращою серед районних відділів. Останнім часом його безпосередній, обласний, начальник постійно капав на Феофанова – «заигрывает с местными, с годами потерял бдительность». Може, й правда. Генерал чекав, доки знайдуть його там, на горі… І відчував лихе: якби був живий, давно був би тут, поруч.
– Разрешите доложить, товарищ генерал? – увійшов командир групи спецпризначення, який прилетів із київським начальником одним літаком.
– Докладывайте. Что с Феофановым?
– Живой. Но не совсем. Ранен в голову. Без сознания. Все 23 бойца сгорели. Большинство опознать будет невозможно.
Хто ж тоді доповість, коли загін на тому світі, а командир на дорозі туди ж?
– Ну и что, товарищ секретарь обкома, делать будем? Начнем с расстрела коров? Других бандеровцев пока не обнаружено, – Яцків затрусився ще більше з переляку, що відніс завчасно найвищого київського начальника до україномовних.
– Ну, главный участник происшествия тоже живой, он готов доложить, товарищ генерал.
Тропченко випхав на середину Пашу.
Коли ударна хвиля від вибуху бензобака, а слідом за ним і цистерни із солярою розкидала навсібіч солдат, запалюючи їх, як смолоскипи, Паша саме валявся в ногах у Феофанова та каявся перед Богом. І лежачий, плазуючий стан урятував його. Відомо, що під час атаки артилерії чи бомбардування спочатку треба падати, а не стояти, а він уже лежав. Просився в начальника КГБ, і виходить так, що випросив життя. Поки коїлося це пекло, він скотився з церковної гори вниз і примчав до батькової хати.
Семко все знав і, звичайно, не спав.
– Пити не будемо, – відсунув Паша миттю налитий гранчак, – бо головне – впереді. Розборки. То всьо война-хуйня, папаша. Але шо то з тими свічками? Ти, блядь, мені пиздів з пельонок, що Бог – байки попівські. А що вночі було? Що, то не Бог? Що земля, як небо, світилася зірками? Чудо сталося на моїх очах, старичок. Я покаявся і живий. Вот ще одне головне чудо.
Семко вирячив очі, що мало не повилазили з його плаского черепа:
– Ти що плетеш, дурню? Зараз начальства навалить сюди. Ти щоб не повторяв таких глупостей, якщо жити хочеш! Небо йому привиділося. Воно-то, конєшно, страшно. Вночі, на горі, але не до такої стєпєні, шоби у Бога повірувати.
– А ти, папашо, таки чорт окаянний. Господь простив йому сина, а він далі пре на Нього. Стули пельку, дияволе старий, – Паша був готовий таки затопити старому між очі. Зрештою, він робив це не раз, коли вони напивалися і старий варнякав йому щось усупереч.
– Я тебе правильно воспитав, а партія, відать, іспортіла. Тобі шо, Феофанов не говорив, що я йому дзвонив?
– Спитаєш його на Страшному суді. – Пашу зачепили за живе, бо він ніколи не прощав, коли його так грубо лаяли, як це робив підполковник уночі. – Той Люцифер кагебешний вариться вже в казані пекельному разом зі своїм залізним Феліксом.
– Ти що верзеш? – Семко глянув, чи вікна зачинені. – Коли ти з Дімою виїхав із двору, десь так через півгодини летить до мене Федьо Бураків. Ти знаєш, він у мене перший помочнік у селі. По збору інформації. Добровольний секретний сотруднік ще з бандеровських часів. Влітає і показує вот це.
Семко поклав на стіл картку з арифметичного зошита, списану посередині кількома рядками красивим почерком:
