Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан
От у такому місці смутку, місці експерименту над людськими створіннями, пронизаному байдужістю і приреченістю, ми знайшли нашу дитину через п’ять годин після народження. Наше маля так само під’єднане до всіх можливих моніторів, з трубками і шлангами з рота, носа й живота, з проколотими голками руками й ногами. Праворуч, у пластиковому інкубаторі лежала крихітна Лілі, не більше кілограма; з другого боку – Мелані, така ж чорна дівчинка, що з’явилась на світ у п’ять з половиною місяців…
Ми були єдиними батьками і в той і в наступні дні в реанімації, яка більше нагадувала піддослідну станцію. Заяложені м’які іграшки понуро сиділи під ковпаками, що мали імітувати радість з приводу приходу на світ цих бідних створінь. Навряд чи хтось із них коли-небудь гратиметься іграшками… Іграшки переходили з-під одного ковпака під інший, коли мешканці інкубаторів зникали у безвість… Я одразу ж викинула худого страуса, що його запхала під наш ковпак безлика медсестра.
Повертаючись подумки до тих страшних днів, згадую одну до себе вимогу, яка переросла в манію – бути біля Нестора щохвилини. Витягти його звідти. Іноді нас виставляли за двері, тоді ми мучились у порожній кімнаті, втративши відчуття ночі й дня, лічили хвилини, коли двері реанімації відчиняться знов.
Нестор багато спав, а коли розплющував оченята, то ніби з болем, чекаючи нових тортур від білих халатів. Він уже не фіксував погляд на мені так, як у перші хвилини життя, ми бачили, що він страждає, й ні на що добре від цього світу не сподівається… Як єдиних батьків у цьому понурому місці, нас відгородили благенькою ширмою, за якою ми й проводили час з нашим немовлям. Там же я вперше приклала його до грудей, і то теж був містичний досвід: у мене виникло дуже реальне відчуття, що колись когось я вже так годувала, напевне, в минулому житті.
Коли Нестор плакав, то звучало це сюрреально, бо інші діти плакати не могли… Усі інші мовчали, безголосі, накачані ліками, нещасні, нікому непотрібні створіння. Поступово з нашої дитини почали витягати трубки й голки: шланг зі шлунка, дроти, якими він був обплутаний. Ми днювали й ночували в тій реанімації, до палати повертались тільки тоді, коли дитинча засинало.
Через чотири дні мене виписали з лікарні, Нестора ж перевели до благополучних немовлят, на три поверхи нижче. Ми ридали від щастя, годували його, співали. Він почав реагувати на пісні, і то був переломний момент, коли ми із таким запізненням відчули, яке це диво – поява нового життя, коли все – вперше. І це життя слухало, уважно розглядало нас, трохи наче почало довіряти цьому світові, в який його так брутально закинули. То були перші моменти нашого єднання. Незабутні миті, що повинні ставатись одразу ж після народження, таки наздогнали нас. Ті моменти, коли нове життя вперше відчуває довіру й віру в те, що його візьмуть на руки і не випустять, що його чекали, любитимуть і цінуватимуть.
Пізніше була наша битва з системою. Ще два дні Нестора шпигували антибіотиками, кололи кількадюймовими голками в стегно, коли він довірливо простягав для масажу ніжку. Наше завдання лишалось незмінним: бути біля нього щохвилини, щоразу, коли прокидається, на кожен огляд чи укол. Щоб він знав – ми з ним. Ми не могли спинити лавину голок, які в нього всаджували, нам не пояснювали – навіщо. Але ми могли бути поряд щохвилини, незважаючи на протести і невдоволення лікарів.
Через сім діб майже без сну або на стільці біля дитини у мене підкосились ноги, і Руслан відвіз мене додому напівпритомну. Там я проспала шість годин, а він біг підтюпцем о четвертій ранку ще не пробудженим містом, щоб власноручно нагодувати Нестора з пляшечки. От такий у нас тато. Нестор про це знає…
Версій щодо стану дитини було стільки ж, скільки й лікарів, через яких ми пройшли. На сьомий день невизначеності й безпорадності та ж єдино людяна Трейсі відвела мене в куток коридору, де ніхто не чув, і порадила таке: «Забирайте дитину додому. Напишіть розписку, що під власну відповідальність. Система після реанімації ще може довго качати з вас гроші…» Трейсі сторожко озирнулась, чи хто її, бува, не почув, і зникла за скляними дверима. Більше я її не бачила, та запам’ятала на все життя.
Правдами й неправдами, написавши якісь розписки, наслухавшись залякувань лікарів і бюрократів, нарешті ми невміло запакували Нестора в коляску і вийшли на світ Божий з того гігантського вулика, де він народився. Уповільнено пролетів білий голуб. Заспівав цвіркун. Наш син прислухався. У повітрі відчувалася осіння прохолода, а в ранньому надвечір’ї проявилось сузір’я Терезів просто над нашими головами. Небо, птах, цвіркун, зірка утвердили нашу віру в нове життя і всеохопну радість.
Як змія оновлюється, скидаючи з себе шкіру, так я ставала новою людиною після народження сина. В мені утвердилось давно існуюче невиразне відчуття: найвище досягнення кожної людини в житті – чинити з любові щодня і щогодини. Для всіх нас відкривався новий світ. Нас обох (поступово привчалася казати трьох) тягнуло додому як ніколи. Хотілося просто жити.
Утрьох. Вдома. Врятували. Госпіталь-катівня залишився позаду. Усе виявилось дуже просто. Основне – ЖИТТЯ. Усе інше не мало значення.
P.S. Перші два місяці Несторового життя у портовому місті запам’ятались однією мажорною нотою – ніколи ми не знали такої довгої, лагідної і теплої осені. Солодкий акорд бабиного літа з обважнілими птахами і золото-червоними деревами. І ми втрьох – то в саду, то на набережній, то на даху під зорями. І все – для нового життя. Усі наші ідеали вкладались у вечірні молитви, йому розповідались мрії і сподівання, з ним ділились найпотаємнішим. Тоді й укріпилась наша спілка, хоч знайомі ми, певно, були ще в інших життях. А потім був Київ і вже нова історія з новими й тими ж самими дійовими особами. Найголовніше, що десь у глибині душі назавжди залишилось переконання: ЖИТТЯ – велика містерія, непояснювана, подарована з неба, крихка і чарівна. Життя – основне, що у нас є. Життя і Любов.
Гуляйполе в Балтиморі
Давно в портовому місті не було концерту такого рівня. Співачки розворушили навіть заскорузлих повоєнних емігрантів з їхнім дивним птахоподібним діалектом. Через відсутність спецефектів у залі раз по раз зблискувала сльоза, прихована й не дуже. Молодь тужила за своїм, старші діаспоряни, не добираючи слів високої поезії, мліли від не менш високої музики.
Відбувши поклони й овації, потиснувши десятки рук, вислухавши панегірики, а головне – торкнувши душі присутніх своїм співом і запаливши в них вогник – втомлені артистки відбули відпочивати.
А хлопцям хотілось гуляти! Ой як хотілось! Розбурхана концертом ностальгія за свободою, за батьківщиною, за рідним домом ясним жаром пекла їхні козацькі душі… Хлопці вирішили гуляти, та так, щоб здригнулась уся клята еміграція.
Треба було звідкись починати, і Василь-тернопільчанин, а тепер балтиморець із десятирічним стажем, запропонував:
– Гайда до мене. Я рік тому викупив будинок у банку за невиплачений кредит, саме ремонтую. Роботи – достобіса! Покажу вам щось… Перестінків ще нема, ні води, ні електрики, але от учора встановив джакузі. І бар.
– Ах ти буржуй класовий – будинки купувати! – незлобливо мовив Бадді, гість із Нью-Йорка, а в попередньому житті львів’янин на ймення Богдан.
– Та ми в портовому місті усі цим грішимо, – захистив друга Остап, скульптор із Києва. – Нерухомість – одна з найдешевших в Америці, білі відвойовують гетто у чорношкірих пролетарів-велферщиків. Он Василь свою хату купив за десять, а вже на весну поставить на ринок за сто тисяч! Так, брате?
– І я поставлю, – підключився Віталій, редактор місцевого журналу, теж киянин з канадійським бекграундом і з мрією про створення корпорації на всю країну. – А тоді підемо на біржу, продаватимемо акції…
Хлопці ще нічого не пили, тому розмова пробуксовувала… А гуляти ой як хотілось! Широчінь їхніх душ прагнула пригод. Василь, невиправний оптиміст і носій безлічі історій (навіть він не зміг би передбачити, яке гуляйполе чекало хлопців тої ночі) вів хлопців на оглядини:
