Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

Злiснi й хо­лодні бу­ли ті проб­лис­ки дум­ки.

Гріх?

Вся зем­ля у гріху. Хіба йо­го го­лод не гріхи си­тих?

Він гнав од се­бе дум­ки, особ­ли­во про те, що ста­ра го­во­ри­ла. А ра­зом з тим, на­че на­пе­рекір, ви­ри­на­ло з пам’яті напівза­бу­те, про що чув він од ма­ми або од ба­би своєї, як ко­лись, у дав­ни­ну ще, діти вби­ва­ли батьків. Ви­во­зи­ли в ліс або на по­ле i там по­ки­да­ли, по­ки не прий­де смерть. На­що жит­тя ста­ро­му? Ста­ре му­сить вми­ра­ти, мо­ло­де жи­ти. Так все на світі. Ста­ре лис­тя спа­дає, мо­ло­де на­рос­тає. Зи­ма ги­не, як над­хо­дить вес­на, зер­но гниє в землі, ви­пус­ка­ючи па­рость. Так все ве­деться, відко­ли світ.

Нажилась ста­ра, а вмер­ти не мо­же. Про­хає смерті - не дає бог. Хіба гріх по­мог­ти? І зно­ву щось тем­не пi­дiй­ма­ло­ся в ньому, як па­ра по­над гни­лим бо­ло­том, сти­ра­ло дум­ки, млоїло тіло i ви­га­ня­ло на чо­ло хо­лод­ний, сверб­ля­чий піт. Тьху! Тьху! Гос­по­ди бо­же! Жи­ву матір ви­волік з ха­ти…

Глибока ніч цілою ва­гою на­ля­га­ла на гру­ди та не да­ва­ла ди­хать, а дум­ки несміло знов ма­ца­ли мо­зок, во­ру­ши­лись і роз­гор­та­лись.

Згинь! Про­па­ди!.. Як бу­де, так бу­де… Що б лю­ди ска­за­ли? Лю­ди! Во­ни осу­дять. Ко­ли з го­ло­ду ги­неш з ма­ли­ми дітьми, ко­ли од біди виєш, як пес, ко­ли те­бе пе­че i крає - лю­дей не­ма. Не­ма на свi­тi страшнішої пуст­ки, як та, що зветься людьми. Лю­ди! Ха-ха!..

Потап не міг зас­ну­ти. Кру­тив­ся, здіймав го­ло­ву з ла­ви i по­си­лав ву­ха в ку­ток, під мис­ник. Там бу­ло ти­хо. І рап­том йо­му зда­ло­ся, що вже по всьому. Ма­ти в гаю, в хаті більше прос­то­ру, не­ма то­го стог­нан­ня, зай­во­го ро­та, не­ма вічної дум­ки, де взя­ти на по­хо­рон гро­шей. Йо­му аж лег­ше ста­ло.

Та ось зашк­ря­ба­ли ми­шi, за­товк­ли­ся під мис­ни­ком, i звідти оз­вав­ся нуд­ний, писк­ли­вий го­лос.

- Ой, моя смер­тонько… де ти?

Встав пізно.

День був ти­хий, важ­кий. Сіре пе­ре­пов­не­не не­бо зду­ши­ло зем­лю, а по ній ла­зив ту­ман, як неп­ри­ка­яні душі.

Треба бу­ло во­зи­ти гній. І він во­зив, важ­ко сту­па­ючи біля са­ней, сам сірий, як за­гус­лий ту­ман, i все ди­вив­ся вглиб се­бе, де щось осіло за ніч i сверд­ло.

Чогось по­ки­нув ро­бо­ту ра­но, за­вид­на. Зай­шов у ха­ту, по­ту­пав мовч­ки i вий­шов. Ще раз вер­нув­ся, став біля по­ро­га, але не ди­вив­ся під но­ги. Щось хтів ска­за­ти - i не зна­хо­див слів.

Мати мов­ча­ла.

Тоді він ки­нув на зем­лю важ­ко, на­пiв­сер­ди­то:

- Опам’ятались вже?

- Що ка­жеш? Га?

- Забули вчо­рашні дур­ниці?

- Ох… по­мо­жи мені, си­ну…

- Знов за своє?

- Одвези в гай…

Тоді він рап­том присів на­ка­ряч­ки, наб­ли­зив до ба­би своє ли­це, аж на неї війну­ло га­ря­че ди­хан­ня, i за­шеп­тав швид­ко i з свис­том:

- Кажіть, самі схотіли?

- Сама.

- Добре зміркуй­те: самі?

- Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одріза­ти хліба, але не одрізав i знов пок­лав на місце.

Не ди­вивсь нi на ко­го, але чув доб­ре, що всі вже зна­ють.

Не зди­ву­вав­ся, ко­ли жінка спокійно ска­за­ла:

- Треба літеп­ло гріти.

Значить, за­раз бу­дуть об­ряд­жа­ти ба­бу на смерть.

Тоді він бай­ду­же по­чав ди­ви­тись на ме­туш­ню.

Бачив, як діло­ви­то за­су­ва­ли у піч со­ло­му, як діти шеп­та­лись в кут­ку, на­че раділи, що «та­то од­ве­зуть ба­бу у гай», як ста­ра прос­тя­га­ла ру­ку з-під мис­ни­ка:

- Сорочку чис­ту дістаньте.

- А свічки, здається, не­ма в нас!..- дзвінко скрик­ну­ла жінка, i він поліз сам під об­ра­зи, де звик­ли хо­ва­ти верб­ну вос­ко­ву свічку.

Йому не слід бу­ло ди­ви­тись, як об­ряд­жа­ти­муть матір, i він вий­шов надвір.

А ко­ли по­вер­нув­ся, во­на вже ле­жа­ла го­то­ва на лаві, су­ха, ма­ленька, як справ­ле­на кур­ка, з хрес­том на гру­дях,- i чисті п’яти стир­ча­ли з-під чор­ної вов­ни за­пас­ки, як в не­жи­вої.

«Скінчили?» - хотів він спи­та­ти, але не спи­тав, бо ба­чив, що тільки на нього й че­ка­ють.

Він підійшов до ла­ви.

- А мо­же б, ви теє…

Вона за­хи­та­ла су­хеньким об­лич­чям, на яко­му ляг­ли нові вже тіні.

Тоді він рішу­че підійшов ближ­че, поцілу­вав ру­ку i гу­би, а во­на бла­гос­ло­ви­ла йо­го су­хи­ми, як осінні гілляч­ки, ру­ка­ми.

Тепер підхо­ди­ли всі, мо­ло­ди­ця i діти, i цілу­ва­ли ба­бу.

А ба­ба зле­генька крек­та­ла; їй бу­ло доб­ре, що чу­ла на гу­бах теплі ус­та.

Невістка схлип­ну­ла навіть, але за­раз за­мовк­ла, ко­ли По­тап пос­пи­тав про ве­ре­ту.

- Нащо тобі?

- Треба б нак­ри­ти…

- Гляди ж, на­зад при­ве­зи.

Потап взяв ма­му на ру­ки i виніс. Од­чи­ни­ли­ся двері, хо­лод пішов по хаті, i в чор­ний мо­рок сіней вско­чив од­ра­зу ди­тя­чий рев.

На са­нях бу­ло сінце. По­тап підмос­тив йо­го бабі під бо­ки, пок­рив її ве­ре­тою i, бе­ру­чись за віжки, спи­тав:

- Добре вам, ба­бо?

«Знов «ба­бо»,- по­ду­мав, але не мав зва­ги поп­ра­вить.

- Не за­будь же ве­ре­ти…- знов при­га­да­ла жінка, ко­ли сідав на са­ни.

Коняка ру­ши­ла за­дом - i ба­ба поп­ли­ла. Їха­ти бу­ло зо три верс­ти по­лем, що по­чи­на­лось за­раз од ха­ти. Ніч впа­ла зра­зу i про­ковт­ну­ла обрій. Тільки близькі сніги біліли, i ту­ман одя­гав в іній на ніч де­ре­ва.

Мовчали. Що бу­ло го­во­ри­ти? Раз - нуж­да дав­но замк­ну­ла йо­му ус­та i про­мов­ля­ла тільки у серці, а дру­ге - щось вста­ло таємне i по­лох­ли­ве між жи­вим тілом на са­нях i ним, чо­го не зва­жав­ся про­га­нять сло­вом.

Уважно ди­вив­ся, як ко­би­ла кру­ти­ла по­кош­ла­ним за­дом, на яко­му осідав уже іній, i ду­мав, що тре­ба вріза­ти січки, мірку­вав, ко­ли кра­ще око­ло­ти од­вез­ти в січкар­ню: чи сьогодні, як по­вер­не до­до­му, чи, мо­же, завт­ра. По­то­му зга­дав, що за­був узять ру­ка­виці, що не по­мив ру­ки од гною, і те­пер во­ни на­че в корі.

Йому зда­ло­ся, що ста­ра щось скри­пить. Обер­нув­ся на­зад і крик­нув:

- Чого хо­че­те? Га?

Він розібрав на­си­лу. Во­на пи­та­ла, чи во­ни їдуть Ми­ки­ти­ним по­лем.

- Микитиним? Га-га! Ми­ки­та дав­но по­мер. Вже й по­ле йо­го про­да­ли си­ни.

- Кому про­да­ли?

- Тут ціла історія бу­ла.

Він ожи­вив­ся, обер­тав­ся на­зад, кри­чав, щоб ма­ти чу­ла, сту­кав пу­жал­ном в са­ни, ма­хав ру­ка­ми, ра­дий, що мо­же кри­ком прог­на­ти те таємни­че i по­лох­ли­ве, що сто­яло між ни­ми.

Сани йшли у за­то­ки, сту­ка­лись ко­пи­ла­ми, а він одс­тав­ляв но­гу i упи­рав­ся в тверді краї до­ро­ги, як звик се ро­би­ти, ко­ли ви­во­зив гній. Хвиськав ко­би­лу… Ньо-о! І знов обер­тав­ся на­зад.

Вони раді бу­ли обоє, що зно­ву жи­вуть спільним жит­тям, як ще тоді, ко­ли ста­ра мог­ла хо­ди­ти по світі.

Баба хти­во ло­ви­ла ті но­ви­ни. Во­на нічо­го то­го не чу­ла. Що мож­на по­чу­ти, ва­ля­ючись десь під мис­ни­ком? А той Ми­ки­та сва­тав її… Хе-хе!

Не поміти­ли навіть, як обс­ту­пив їх гай.

Потап спи­нив ко­ня­ку.

- Не змерз­ли? - підійшов він до ба­би.

- Hi.

- Приїхали вже.

Баба за­раз хотіла підня­тись, але впа­ла на­зад.

- Пождіть ще, по­леж­те.

Він одійшов у гай, по­ри­на­ючи гли­бо­ко в сніг i шу­ка­ючи місця. Виб­рав під ду­бом, на гла­денькім горб­ку, i на­го­лос ска­зав:

- Тут доб­ре бу­де.

Потому по­ди­вив­ся нав­ко­ло.

В гли­бокій тиші сну­ва­ли де­ре­ва біле ме­ре­жи­во гілок, на­че зби­ра­лись за­ки­нуть невід в гли­бокі во­ди не­ба, де не­яс­но тремтіли зо­ло­тою лус­кою, мов риб­ки, зорі.

«Краще, ніж в церкві»,- по­ду­мав.

Наніс сю­ди сіна, зро­бив для ма­ми ло­же i пок­лав ста­ру навз­на­ки.

Хотів нак­ри­ти ве­ре­тою но­ги, але во­на не да­ла:

- Не тре­ба… візьми до­до­му, в ха­зяй­стві здасться.

«А здасться»,- по­ду­мав він i одк­лав набік ве­ре­ту. Але за­раз роз­ду­мав i пок­рив ма­му до го­ло­ви.

Вона покірно ви­тяг­ла ру­ки по­верх ве­ре­ти, а він склав їх на гру­дях, як у мер­ця. По­то­му засвітив свічку i заст­ро­мив між пальці.