Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.
Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.
– Щось тебе тягне до Радолишок, – із притиском зауважувала Зоня.
– А що тягне, – жартував Василь. – Він там, певне, до баби ходить.
– Та ну тебе, розумнику, – знехотя бурчав Антоній.
А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.
– Ну, що ж, – знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, – то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?
Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.
Жінки від захоплення аж розчервонілися, роздивлялися все, приміряли, мацали. І завзято торгувалися, а торг ускладнювався тим, що торговець брав платню не лише грішми, але й льоном, вовною, сушеними грибами або медом.
Антоній здалеку придивлявся до цього, та коли баби нарешті вгамувалися, зазирнув до клунків і собі. Недовго й вибирав. Узяв відріз шовку на сукню й широкий срібний браслет, інкрустований зеленими скельцями. За це мусив віддати торговцеві чимало мичок льону та добрячий лантух вовни.
Зоня аж почервоніла, спостерігаючи за цим обміном. Вона не мала сумніву, що це для неї. Натомість Ольга була переконана, що Антоній придбав це для малої Наталки.
Та обидві помилялися. Назавтра знахар коло полудня подався до містечка з пакунком під пахвою. Жінки бачили його крізь вікно, і Зоня, як більш запальна, заходилася його лаяти:
– Це для тієї ропухи, тієї старої корови! Бодай він ноги поламав!
Тим часом Антоній живий і неушкоджений дістався містечка. А що в крамниці, як він помітив, зазирнувши у вікно, була якась пані, він почекав, доки та вийде геть, і лише тоді постукав. Панна Марися привітала його, як завжди сердечно:
– Чудова погода, стриєчку! Тепло, мов улітку.
Дівчина називала його стрийком, невідомо, чому. Так їй
якось на думку спало. Інші молоді дівчата в околиці боялися Антонія, а вона не відчувала жодного страху. Навпаки, вірила в його доброту й обурено заперечувала щоразу, як хтось переконував її, що знахар із млина з дияволом знається.
– Хто зі злом має справу, – казала юна, – той людей кривдить і живе нечесно. А про нього ніхто нічого поганого сказати не може.
Не існує жодних причин, з яких одна людська істота відчуває симпатію до іншої. Звідки це береться, з повітря чи що. От і Марися не знала, чому полюбила знахаря. Вона просто раділа щоразу, коли він зазирав до крамниці. А того дня раділа ще більше, бо мала до нього прохання.
– Як добре, стриєчку Антонію, що ви прийшли, – мовила вона з усмішкою. – Я вас хочу примусити пообіцяти…
– Як це примусити, панночко?
– А ви пообіцяйте, будь ласка, що виконаєте, коли я про щось попрохаю.
Він погладив бороду й глянув дівчині просто в очі.
– Усе, що зможу.
– То й спасибі вам! Тут на Костельній живе така собі старенька бабуся. Дуже бідна. І от останнім часом ноги в неї так набрякли, що юна геть ходити не може. Вона так мене благала, щоб я вас, стриєчку, попросила, аби ви до неї зайшли й щось порадили.
– Нехай уже, – усміхнувся він. – Піду до неї, хоча я по хатах і не ходжу. Але не задурно.
– Вона дуже вбога, – знічено почала було Марися.
– Не про те йдеться, – перебив її Антоній. – За це, панночко, мусите мені віддячити й узяти цей гостинець.
І сказавши те, поклав на прилавку пакунок.
– Що це таке? – здивувалася дівчина.
– А ви зазирніть, панночко. Воно небагато, але вам згодиться.
Марися розгорнула пакунок і почервоніла.
– Шовк… І браслет…
– Носіть, панночко, на здоров’я й для оздоби.
Марися заперечно похитала головою.
– Я цього прийняти не можу. Ну, ні! Чого б це? Чому ви мені такі подарунки робите?
– Невже відмовляєтеся? – тихо запитав Антоній.
– Але як же я можу від вас узяти! І за що?
– Зроби ласку, панночко. Візьми. Тобі сукня й ці блискітки згодяться, а для мене це велика радість. Наче шматок серця дарую. Не можна відштовхувати. Це з удячності. Удячності за те, що коли до вас, панночко, приходжу, то легше мені якось на душі.
– Але це, мабуть, дорого коштувало!
– Що там коштувало, – махнув рукою Антоній. – Адже ви знаєте, що мені нічого для себе не треба… тобто… я досі так думав, що нічого не треба, а виявилося, що й у мене є свої примхи й забаганки… От, вигадав собі, що треба когось на світі мати, якусь добру душечку, що про неї як згадаєш, то й жити на світі легше людині. Я вже старію. А на старість хочеться тепла. Я тебе, панянко, щиро полюбив. Ну ж бо, бери! Гостинець то не бозна-який, але від щирого серця. Візьми! Ти самотня і я самотній, але моя самотність гірша, бо я старий. Дозволь, панянко, бодай іноді показати, що я тобі добра бажаю.
Дівчину це зворушило. Вона простягнула руки й міцно потиснула його великі спрацьовані долоні.
– Спасибі, спасибі велике, стриєчку Антонію! Я на це не заслуговую, але спасибі.
Увечері, повернувшись додому, вона показала пані Шкопковій отримані подарунки.
– Ти ба, – хитала головою пані Шкопкова. – Дивись, щоб оце твоє передбачення не справдилося.
– Яке ще передбачення?
– А що він із тобою ожениться.
Марися вибухнула сміхом.
– Що ви таке кажете! Видко, що ви зовсім його не знаєте! Він старий, і такі речі йому взагалі на думку не спадають. А зрештою, – уперто додала вона, – він, мабуть, кращий за багатьох молодих.
І говорила вона ці слова майже цілком щиро. Майже тому, що все-таки знала одного молодого хлопця, який дуже їй подобався. Знайомство почалося так само в крамничці, але вже давно, років чи не два тому. То був молодий пан Чинський, син власника Людвикова. Увесь рік його тут не було. Він учився на інженера. Але літо завжди проводив у Людвикові, звідки часто заїжджав до Радолишок. Іноді з батьками автомобілем або гарною бричкою, і тоді хіба що на хвилинку забігав до крамнички пані Шкопкової. Часом верхи або на мотоциклі. Тоді затримувався в крамниці на кілька годин.
Юнак був жвавий, запальний і такий гарний, що другого такого Марися в житті не бачила. Високий, стрункий, чорнявий як смола, засмаглий. Тільки очі мав такі самі блакитні, як і вона, інакше скидався б на цигана. До того ж він був рухливий, веселий, балакучий, коли забігав, здавалося, сповнював собою цілу крамничку. Сміявся, наспівував нові мелодії (дуже гарно співав!), показував різні фокуси. Якось навіть застрибнув на прилавок, чим прикро здивував шофера, який саме по нього прийшов.
А найдужче любила Марися його розповіді. Був іще молодий, на якісь сім років старший за неї, та Боже милий, чого він тільки не набачився, де тільки не встиг побувати! Об’їздив, певне, усю Європу Був і в Америці й на різних екзотичних островах. А як розповідав! І було що розказувати, бо маючи таку невгамовну вдачу, він увесь час потрапляв у різні пригоди. Витрушував їх одну за одною, мов із рукава.
Може, вона й підозрювала б його у вигадуванні, якби не те, що про його витівки розповідали по всій околиці, і всі знали, які проблеми має старий пан Чинський із сином. Одного разу в Радолишках під час ярмарку він верхи заїхав до шинку й там полаявся з молодим Жарновським з Велишкова, а пізніше відбувся поєдинок. Іншого разу зупинив потяг посеред поля, розіклавши на рейках велике вогнище. У повіті про нього розповідали чимало історій. Та жодна з них не приносила йому сорому чи ганьби.
Хіба що коли йшлося про жінок. Подейкували, що він жодної не пропустив, до кожної, що нагодиться, залицяється, і не одна вже через нього очі виплакала.
