Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Чорта пухлого! — вигукнув Власов і натиснув на перламутровий ґудзик. Гармонія пронизливо писнула. Побачивши невдоволену гримасу, з якою на нього зиркнув Мостовий, Власов поклав гармонію на ослін.
Гордій Байда слухав Мостового з широко відкритими очима. Той же тобі Троян! Чи вони всі такі головаті — більшовики? Він враз відчув, ніби й сам порозумнішав, і вже сміливіше сказав:
— Ні, оружними цих душителів випускати не можна.
— Малувато в нас зброї на таке діло, — сказав Гнат Убогий.
На весь загін самоохорони, що був створений ще під час першого страйку, було тільки п'ять гвинтівок і три револьвери. Командував загоном Василь Моренко.
— Можемо дістати ще десять револьверів, — сказав Мостовий. — Хто б поїхав? Тут недалеко.
— Щоб не кинулось нікому в вічі, Гордієві треба з'їздити, — сказав Семен Сухий. — Раз ми вирішили прийняти його до партії, то оце й буде йому партійне доручення.
— Що ти на це скажеш, Гордію?
У Гордія Байди аж залоскотало в грудях. Стіни землянки ніби розсунулись, і він побачив перед собою усе селище, всю країну, уярмлену німцями, гайдамаками; а напружать сили Артем, Троян, Мостовий, Сухий і він з ними — і ярмо затріщить, полетять шкереберть і кайзери, і гетьмани. Піддай, Гордію!
— Давай, — сказав він враз голосно, — давай! Раз хочуть задушити революцію, поїду, куди скажете, голими руками буду душити буржуїв. А що повірили старому, за це спасибі!
— Може б, ти взявся й загоном командувати? А то Василь необучений, та й важко йому з ногою!
— Коли доручаєте, буду. Унтер-офіцером служив. А зброю від німців одіб'ємо. Я вже надумав як.
— Ану скажи!
— Засідку на шляху треба зробити. Гвинтівки будуть на задніх підводах. Треба тільки щось придумати, щоб їх відірвати від обозу. Тоді голими руками можна буде взяти.
— Щось дуже просто в тебе виходить, — сказав Мостовий. — Німці не такі дурні, щоб розвісити вуха. Ще хоч би кулемет був.
— І кулемет зробимо. Раз сил у нас малувато, треба на хитрощі пускатись. Коли тільки це буде?
— Про день виїзду німецької залоги не тяжко буде довідатись.
— А я можу ще списів наробити, — сказав Гриць Духота. — У дев'ятсот п'ятому році на Віровській рудні теж, кажуть, не вистачало зброї, так що робітники придумали? Наробили собі залізних списів! І ми можемо зробити і — в штики на німця!
— Обдумайте, товариші. А то зброю чи відіб'ємо, чи ні, а людей можемо загубити. Припоручимо це товаришеві Байді. Згода? Може, мене не буде, Гордію, тоді з Гнатом порадься. А зараз послухаємо Марусю.
Маруся здригнулась. Вона сиділа запишавшись, з червоними від хвилювання щоками. А коли в її бік зиркав гострими очима Мостовий, вона, як і інші, упокорено ніяковіла.
Їй було доручено організувати допомогу родинам червоногвардійців. Робилось це під виглядом допомоги солдаткам. Розповідаючи, як вона збирала кошти, одежу, борошно, Маруся з натугою підшукувала потрібні слова і соромливо червоніла, а коли вимовила, двічі спіткнувшись, слово «пролетаріат», і зовсім зніяковіла.
— Ти сама це робила? — запитав її Мостовий.
— Дівчата з відкатки допомагали. Раніше і заїкатись не можна було, на сміх знімали, а тепер самі бігають, щоб якусь роботу давала.
— А на страйк пристануть?
Маруся кивнула головою.
— Ти ще серед платонівських дівчат попрацюй. А то вони осторонь тримаються, думають, що коли живуть по хатах під солом'яною стріхою, то шахта їх не обходить. І шахти наші, і земля наша. Народ один, і ворог у нас один — капітал. На цьому, товариші, можна й закінчити!
Присутні повставали з місць, почали розминати пересаджені ноги, а Власов обережно пробігся по голосниках.
— А що ще я в тебе хотів спитати, — сказав Байда. — Про товариша Трояна нічого не чув? Пам'ятаєш, разом з тобою в тюрмі сидів?
Мостовий наморщив чоло, ніби пригадував, потім глибоко зітхнув:
— Повісили, катюги, Трояна.
— Повісили? — У Байди аж витяглось обличчя.
— Там же, у дворі тюрми. От був комуніст, Гордію! Таких небагато на світі.
Присутні поодинці, насунувши на очі кепки, залишали землянку. Байда все ще стояв серед кімнати, як громом прибитий. Мостовий торкнув його за лікоть:
— Повертай до збойки і зачекай — поговоримо, а за вчорашній вечір пробач. Не міг прийти.
По сонній вулиці дзвінко заголосило на всі голосники «страданіє». Гордій Байда пішов у протилежний бік і зупинився під акацією. Він хвилювався, як людина, що ступила на тонкий лід над глибокою водою. До другого берега далеко, а лід тріщить під ногами. Відповідальність, яку на нього щойно поклав підпільний комітет, наповнювала світ новим змістом. Тепер йому хотілось говорити й говорити, розкрити своє заскорузле серце, в якому осіло стільки затамованих образ.
Попід парканом тихою ходою наблизився Мостовий. Із темноти вирізнялось одне тільки обличчя. Байда відділився від акації й пішов поруч з ним.
— Ну, Максиме, раз мене зробили командиром, дістану зброї, усю шахту оборужимо.
— Тихше!
У нічній тиші за їх спиною хруснула суха гілка. Вони озирнулись і проти світла комендатури ясно побачили контур якоїсь людини, що, ховаючись, припала до стовбура акації.
— Лягавий, — прошепотів Максим. — Засипались…
У Байди війнуло холодом поза спиною.
— А може…
— Лягавий, вислідили-таки. Тепер провалять і цю квартиру. — Він говорив біля самого вуха, спокійно, ніби помітив ревнивого парубка з колякою, а не шпика.
— Іди й балакай, а я почекаю на нього.
— Та я кулаком його…
— Тихше. Є в тебе хустка? Заткнеш рот.
Сам Мостовий скинув із себе шкіряну куртку і ліг тут же в рівчак. Гордій Байда підвищив голос і, ніби щось допитуючись, почовгав далі. Проти темного неба їх не можна було бачити, тоді як у протилежний бік усі речі вимальовувалися чіткими контурами з золотим бережком.
Таємнича тінь, зачувши попереду кроки, відділилася від акації, перебігла до похиленого стояка біля воріт, потім попід парканом, скрадаючись у темряві, почала назирці посуватись за Байдою. Мостовий вискочив із рівчака, коли тінь проминула його, і одним стрибком накинув невідомому куртку на голову. Для того це було так несподівано, що він не встиг навіть крикнути. Гордій Байда, здавивши його за горло, запхав йому в рот хустку. Ремінцем Мостовий за спиною зв'язав руки.
— Бери його за ноги.
— І куди?
— У шурф гада!
Почувши це, спійманий упав на землю і зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потім затиснув під пахву і тюпцем побіг на пустир.
У бур'янах за висілком із рота невідомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, і він раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерілий від несподіванки, кинув невідомого на землю і вдарив по голові кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своїми пальцями:
— Пошукай затичку!
Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.
Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.
— Тікаймо!
Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.
Із селища чулося поспішне тупотіння.
— Тікаймо! — крикнув Мостовий.
Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.
Додому
Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.
