Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗

Але мої співрозмовники на тому й урвали свої скарги, навіть натяком не виказуючи своїх намірів щодо козаків, та й щодо мене, хоч і порадили терпляче ждати повернення до столиці короля або принаймні великого канцлера коронного, який завжди був прихильний до пана Хмельницького.

Король поплив з Кракова до Варшави Віслою. Плив повільно, сходячи на берег то у воєводи сандомирського, то в маетностях коронного канцлера. Скрізь влаштовувано йому пишні повітання, підношено багаті дари, тоді згаювано час у багатоденних ловах. Коли ж прибув нарешті до столиці, то владнав справи з московськими послами і виїхав до Полоцька, запрошений братом своїм королевичем Каролем Фердінандом, щоб узяти участь в його інгресі до катедри.

За королем, як то воно й належало, потягнулося все панство, знов мав я переводити дні, хіба що пити горілку та поспівувати з своїми хлопцями пісень, згадуючи домівку. «Ой ти, грушко моя кучерявая! Ой коли ти зросла, коли виросла, на зелений явір похилилася?..» Боявся згадувати про ту грушку, лякався самої думки про неї. Та й який з мене тепер явір зелений? Повіривши в тьмяні панські натяки на ймовірні королівські милості, сиджу тут жалюгідним підніжком трону — так сповнюються слова Боровицької субмісії, писаної мною в ім’я погромлених козаків: «Ми найнижчі підніжки маєстату його королівської мосці пана нашого милостивого…» В цьому принизливому й безнадійному очікуванні столичному невідь — чого ставав я схожим на упослідженого посполитого, який, забачивши золотий поріг, проспить під ним півжиття в сподіванні доторкнутися до золота, або діждатися, що на нього впаде бодай відблиск. О царедворці в дядьківських сіряках, о азіатські хитрощі за високими вилицями, о вдавана байдужість і покора, за якими клекоче гнів і погроза! «Байдужий люд, а земля простора».

Знов мав я нічну зустріч з королівським секретарем Любовицьким, який цього разу виступав уже мовби від імені великого канцлера а чи й самого короля, хоч прямо про це й не казав. Крутив і вертів, навчений цієї хитрої науки серед придворних підступів.

— Чи пан Хмельницький міг би зустрітися з одним вельможним чоловіком?

— Власне, для цього тут сиджу.

— Йдеться трохи не про те, про що думає пан.

— Тоді шкода й говорити!

— Пан не є офіційною особою.

— І в Кракові не був офіціалістом!

— Торжества маємо позаду. Та й туди мали б запросити когось з старших козацького реєстрового війська, а не пана сотника.

— Чом же не запросили? — спитав я, вже не приховуючи гніву.

— Пана шанують при дворі за його морські звитяги. Ніхто, щоправда, не зможе довести участі пана Хмельницького в тих відчайдушних виправах, але повсюдно відомо, з яким розумом це провадиться. Розуму приховати не дано нікому. На сім світі то клейнод найкоштовніший і найоздобніший. Тому, власне, ми й покликали пана й так затримали його довго, аби зачерпнути в нього поради.

— Порада річ безкоштовна. Та тільки який же з мене порадник тут, при дворі його величності? Можу хіба що скаржитися, та й то від себе самого, бо ніхто не давав повноважень високих.

— Щойно прибув до Варшави посол французького короля граф де Брежі. Чи пан міг би зустрітися з ним, добродію Хмельницький?

— Треба б запитати посла, чи міг би він зустрітися зі мною. А ще: об чім мені трактувати аж з французьким послом? Ще з турком чи татарином знайшов би що обмірковувати, Франція ж задалеко від України.

— Саме тому, саме тому, що задалеко. Граф де Брежі зацікавився вашим козацтвом і має до пана Хмельницького звабливі пропозиції. Він зупинився в Уяздові, там жде пана Хмельницького завтра чи позавтра.

Стільки намірів і стільки сподівань, а тепер така дурна пригода!

Я навмисне зодягнув своїх хлопців у козацькі білі свитки, сам зодягнувся так само і по обіді наступного дня вирушив до Уяздова шукати садибу пана де Брежі.

Наші білі свитки чи не найбільше припали до серця панові послу. Він був у захваті і від свиток, і від шабель у простих чорних ящурках, і від наших пістолів, які могли робити в чоловікові таку дірку, що кулак просунеш. Посол виказував французьку поривчість у всьому: і в мові, і в рухах, і навіть у тому, як трусив переді мною пір’ям з свого крислатого капелюха, так що око моє нічого не могло побачити за тим мерехтінням, і я тільки чув високий, мовби аж вискучий графський голос (чи вже так наладнав його для королівських вух?), яким посол виспівував мені всіляку хвалу. І моїй освіченості, і моєму розумові, і моїй латині, хоч була й не моя, а ще з єзуїтської колегії від отця Андрія Гонцеля Мокрського, і моїм вичинам на морі (звідки він про них довідався?). Він сказав, що багато чув про запорозьких козаків і вже навіть написав про них кардиналові Мазаріні.

— Я написав, що це вельми відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо здатні вони до захисту і взяття фортець.

— Placet 20, — сказав я.

— Також написав я, що в запорожців нині є дуже здібний полководець Хмельницький, якого поважають при дворі.

— Displacet 21, — мовив я. — Щось мені не доводилося чувати про такого полководця Хмельницького. Хто це сказав?

— Це сказав я. А посли кажуть тільки те, що добре знають.

Граф щосили став мене вмовляти, щоб я повірив в існування того полководця, натякаючи досить прозоро, що навіть Франція могла гідно поцінувати такі здібності.

— Франція далеко, — зауважив я на ту мову.

— Пан Хмельницький боїться віддалей?

— Говоримо ж не про віддалі, а про гідності. Чоловік має заробляти їх у себе вдома.

Вже мені розвиднілося тепер у голові, до чого зводилося моє сидіння у Варшаві. Хтось (чи й не сам король?) намірився продати силу козацьку аж у Францію, чи то щоб налагодити міцніші зв’язки з французькою короною, а чи щоб прибрати з України всіх заводіяк, отой «ворохобний плебс», який не давав шляхті спокійно спати, тримав шляхту в постійному напруженні. Реєстровиків король не може посилати за межі Польщі, бо цьому спротивиться сейм, отож ідеться про Запоріжжя, про всіх втеклих, людей поза законом, безрідних і безправних, власне й неіснуючих. Спровадити їх будь — куди, щоб вельможне панство могло далі насолоджуватися золотим спокоєм, яким воно насолоджується після тридцять восьмого року. Мене ж хотіли, як колись Грицька Чорного, пустити в ті очерети та лози, щоб скликав охочих та вів кудись до чорта в зуби. Але ж Грицька Чорного, який пробував вербувати запорожців на війну проти шведів, козаки потихеньку прибрали, а самі виступили проти польського панства з Тарасом Федоровичем і таки добре нам’яли боки гетьману Конецпольському під Корсунем. Стати ще й мені Грицьком Чорним, щоб хлопці трохи полякали панів? Багато вже разів лякали, а злякати як слід так і не зуміли. Всі жертви були марні, такими вони будуть і далі. А може, справді пристати на хитрі вмовляння графа де Брежі та вивести отих козарлюг з очеретів, показати їх світові, хай подивується, замре од захвату, а тоді й здригнеться?

— А чи в Франції хоч можна досхочу наїстися? — жартома поспитав я графа. — Там же ні борщу, ні саламахи.

Граф сміявся. Він уже бачив мене із запорожцями на полях битевних, вже радів досягнутому, та тут я несподівано вилив на нього цебро холодної води, заявивши, що не можу бути ні в Франції, ні деінде, а тільки в себе вдома, на своєму хуторі, де мене жде все ростуче й повзуче. Не додав про сірі очі, бо лякався самої думки про них, та й не мав певності, що справді те дитя жде мене і як батька, і як лицаря з походу звитяжного. А які ж мої звитяги?

Чи ліпше мені не відмовлятися від спокус і обіцянь облесливого посла? Адже я зготовлявся до чогось, чогось ждав, сидячи терпляче коло підніжжя трону, так ніби не мав нічого за душею, мав тільки прірву й порожнечу і пітьму беззоряну, а наповненість міг отримати лиш з рук ясновельможних повелителів світу. Може, й наповнився б чимось там, та не став би під зорею, бо вона тільки над розквітлою грушею в Суботові, і всі таємниці, всі уповання, весь відчай, все щастя і всі нещастя мої обитають там, але однаково душа моя лине туди, бо навіть одчинені навстіж райські врата не змогли б народити й пробудити в мені того блаженства, яке викликає простий спогад. Зневолений жорстоким життям до твердих діл, які неминуче огрубляють душу, я намагався рятувати її від отупіння й здрібнення в спогадах, а хто ж щедріше дарує на сім світі спогади, аніж ті жінки, яких ми любимо, любили чи любитимемо колись бодай у мріях?