Острів Сильвестра - Лис Володимир Савович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
13
Яніна 5
Чоловіка, котрий дав прізвище, Яніна згадувала, може, разів п’ять за все своє життя.
«Цікаво, чи довго він не міг мене забути?» — подумала вона якось.
Це вже було у передмісті Лучеська, де вона купила собі половину невеличкого будиночка — дві кімнатки й кухоньку. Купила за гроші, виручені від картин, — вперше їй заплатили такі великі гроші українські канадці, котрі стали вільно приїздити в Україну наприкінці вісімдесятих.
Тоді ж Яніна раптом відчула, що пора десь осідати, що їй ось-ось буде сорок, що нею все менше й менше цікавляться чоловіки, а якщо й цікавляться, то не такі, як їй хотілося б. Уже тут, в маленькому будиночку (вибір міста визначила область її народження, а ще те, що тут, вона знала, живе чоловік, якого вона мусить порятувати), вона зробила відкриття, яке її потрясло. Втім, відкрить було кілька, вони спліталися у дивний клубок, наче в нього зібралися усі нитки її грішного безпутного життя. А відкриття були такі: перше — вона ні за чим не шкодує, ані за тим, що так і не здобула ніякої освіти, ані за тим, що не працювала жодного дня і жодної години на будь-якій роботі (монастирі й писання картин не в рахунок), друге — вона щиро закохувалася майже всі рази, коли по кілька місяців, а то й років жила з чоловіками (ті, хто просто за прихисток і харчі вимагали її тіло, не в рахунок), третє — вона щиро каялася і вірила, що може змінити своє життя й заховатися в монастирі від цього божевільного світу й іще божевільнішої себе самої (монастирів було чотири, у двох вона була послушницею по два рази).
— Це теж була гра, як і все моє життя, — заперечила Яніна собі самій.
— Ні! Ні! Ні!
Ніхто не почув її думки-крику. Вона просто виплакалася. За вікном бродила чорна, як дьоготь, ніч. За стіною стогнала стара бабця, мати чоловіка, котрий продав їй півбудинку.
Яніна подумала, що їй хочеться встати, вибити вікно у сусідній кімнаті, вбити бабцю, а потім убити себе.
Вона знала, що не зробить ні того, ні іншого. Знала, що єдиний її порятунок — писати далі янголів і квіти, квіти і янголів, янголів серед квітів і без них. Її хвороба і була її справжнім життям. А ще метою цього життя стало спостереження за чоловіком, який колись кохав її сестру.
14
Діалог перший — Ніна і Яніна
Я н і н а. Ти маєш рацію, — я перекотиполе. Але якщо ти здатна уявити перекотиполе, всередині якого є серце, то уяви собі, як воно котиться полем, а може, й шляхом, як боляче вдаряється об грудки на тому полі, об перепони: стебла, дрібне каміння, тини, валуни — все, що зустрінеться. Зрештою, перекотиполе може потрапити під колесо машини чи воза, а то й під чийсь чобіт. І якщо цей чобіт чи колесо його не розчавить зовсім, то воно мусить котитися далі.
Н і н а. Я не забула, що ти в нас художниця. Як там у вас ще кажуть — мисткиня?
Я н і н а. Мисткиня. І мисткиня…
Н і н а. Але я знаю, що знаєш і ти, — перекотиполе не має ніякого серця.
Я н і н а. Ти хоч любила когось?
Н і н а. А ти?
Я н і н а. Так.
Н і н а. І я любила. Кохала.
Я н і н а. Запах вітру — ти знаєш, як відчуває цей запах перекотиполе?
Н і н а. Ах, як поетично!
І тут Яніна задала питання, яке мусила задати.
— Де тепер Сильвестр? Той Сильвестр, який був у тебе закоханий?
— Навіщо він тобі?
— Питаю. Просто цікаво, де твоє колишнє кохання?
— В Лучеську, — сказала Ніна. — Викладає в університеті. По суті, як і ти — такий же непотріб. Тільки, напевне, освіченіший, ерудованіший. І вміє ліпше маскуватися.
— Для тебе що ж — всі, хто не схожий на тебе, — непотріб?
— Чому всі? Люди мусять мати мету. Ні, не тільки мету. Щось робити, приносити користь. Яка користь із твого життя? Я не бачила твоєї мазанини, але, знаючи тебе, можу уявити, що в ній ні душі, ні серця, ні почуттів нема.
— Он як?
— Саме так, сестричко, — сказала тоді Ніна.
15
Єдиний вірш Яніни Росяниці, уцілілий після того, як перед переїздом до Лучеська вона спалила свої папери.
16
Діалог другий — Едуард (він же Геннадій, «клерк», за визначенням Світлани) і Ліда
Е д у а р д. Я зробив усе так, як ти просила. Цю дівчину звати Світлана. Ось її адреса. Я влаштую її на роботу, тоді дам тобі знати.
Л і д а. Добре. Спасибі. Вона… ця дівчина… Світлана… була близькою з Сильвестром?
Е д у а р д. Судячи з її слів — так. Тепер лишається чекати і сподіватися, що вона таки завагітніла.
Л і д а (затуляє обличчя руками). Як це… Як це нестерпно! Огидно!
Е д у а р д. Заспокойся. Ти ж сама просила.
Л і д а. Сама… Твої умови не змінилися? (Пауза.) Чому ти мовчиш?
Е д у а р д. Все залежить від тебе. Я тебе не силуватиму. (Пауза.) А я тебе дуже хочу.
Л і д а. Едику… Може, завтра? Може…
Е д у а р д. Післязавтра?
Л і д а. Не сердься. Я зроблю, як ти хочеш. Умова є умова. (Довга пауза.) Сильвестр уже на тому острові? Вже… пролунав постріл? Може ж, можна його порятувати? Едику! Я прошу тебе! Їдьмо туди! (Коротка пауза.) Я вийду за тебе заміж, якщо пощастить його врятувати.
17
За сім років до пострілу на острові посеред лісового озера Яніна Росяниця зайшла в аудиторію, де мав читати лекцію кандидат філологічних наук Сильвестр Васильчук. Вона пройшла мимо чергової, відрекомендувавшись другом пана Сильвестра.
Вперше в житті вона заходила до такої аудиторії (два роки училища не в рахунок, там були зовсім інші класи). Своїм виглядом — довга спідниця, скромна блузка — вона була схожа на черницю. А втім, вона майже все життя так вдягалася, тільки в молодості любила яскраві, навіть крикливі кольори. Але ніколи, навіть коли це було модно, не носила короткої спідниці чи відкритої блузки.
Якось один її палкий прихильник, шанувальник творчості й тимчасовий чоловік («Я не маю ілюзій, — казав він, — ти мене так само покинеш, як і інших») склав напівжартівливу її характеристику. Наведемо її повністю:
«Росяниця Яніна Ростиславівна, рік народження не важливий, здається, жила вічно, досвідчена жінка і підліток водночас. Освіта незакінчена середня, але за рівнем знань і ерудиції, особливо в мистецтві і літературі, залишила далеко позаду переважну більшість тих, хто має вищу освіту. Особа з неусвідомленим талантом, непередбачувана і примхлива, здатна на милосердя і самопожертву, і водночас на байдужу жорстокість у ставленні до інших, особливо чоловіків. Черниця і блудниця водночас, поєднує у собі риси жука-гнойовика і співучої пташки, у якої відрубані лапки, а тому вона не може приземлитися на жодну гілку, тільки часом, коли відмовляють крила, падає на землю, аби, передихнувши, знову злетіти, сахаючись землі та гнізд. Яскравий представник українського андеграунду, вихід з якого означатиме творчу смерть. Характеристика видана для пред’явлення самій собі у хвилини розпачу та як перепустка до можливого життєвого пристанища».
