Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения (е книги txt) 📗

- Ніц нєма, – з горлечка пляшки не виповзло ні краплини.

- Ніц, – радісно підтвердив він. Він полюбляв, коли приятель починав уживати напівзабуті слова та інтонації їхнього дитинства.

- Відкорковуй нову.

- Хлопці, може, більше не треба, нам же завтра на поїзд, – дружина другова – також українка, але народжена у Москві.

- Не пішки ж чвалатимемо, потяг нас тягтиме, – приятель відкрив чергову пляшку. Знову гучно лунало «Будьмо!», «А щоб їм усім!» та інше, таке незвичне у тихому провулку між Садовим та Бульварним кільцем. Назавтра друг із сім'єю їхали у відпустку, а йому лишали вільну квартиру у Москві. Несподівано все склалося напрочуд вдало. І минулої ночі потяг радісно вистукував: «Усе як треба! Усе як треба!» Щороку дружина плакалася, що не може сама їхати з дітьми у відпустку, і він їхав із ними, знову відкладаючи на потім давню мрію попрацювати у московській бібліотеці. І раптом – путівка до моря. Відправив сім'ю і зателефонував до білокам’яної.

– Добре, що зібрався зараз, бо відділитесь, потім не пустимо вас до нашої бібліотеки, – засміялася у слухавку другова жона. Він трошки образився на неї, можна подумати – москвичка, але це він їй скаже при зустрічі, а зараз кинувся діставати квиток. Убив два дні, перш ніж зміг виїхати. Але ось нарешті він сидить із друзями у їхньому провулку, п'є вино і навіть зумів підняти на-гора глибинні пласти мовної пам'яті свого друга й однокласника.

- Чи не тужиш ти за нашими порічками – вони саме зараз дозріли? Чи пам'ятаєш іще смак юшки із жаливи?

- Ти і сам живеш у зросійщеному Києві, а не в рідному селі.

Говорили до пізньої ночі. Десь о патріотичній годині другова дружина пішла спати, а земляки сиділи до перших півнів. Вранці, коли хазяї вирушали, він крізь сон почув:

- А що, як раптом з'явиться…

- Нічого, якось розберуться…

Він встав пізно. Щось нашвидку поїв і вирушив до бібліотеки на Волхонку. Пішов пішки, щоб розвіяти вчорашній хміль. Вийшов до пам'ятника Грибоєдову, попрямував по М'ясницькій, сповільнив ходу біля китайського будиночка. Навколо шуміла, дзеленчала, реготала і демонстративно акала гамірлива Москва. До бібліотеки дістався вже по обіді. Його не хотіли записувати, бо в нього не було ні документа про вчений ступінь, ні аспірантського посвідчення. Стара діва у бюро перепусток була невблаганна.

Невже все даремно? Навіщо йому та Москва, до якої він поривався два дні і декілька років? З дружиною мало не посварився… Стара діва зникла, її заступила гарненька дівчина, вона дала йому тимчасову перепустку на 10 днів. І відновився райдужний настрій. «Усе так, як треба! Усе так, як треба!»

Першого дня він вирішив не шукати книжок зі свого мовознавства, виписав збірки української поезії, які йому принесли надвечір. Вилучені з київських та львівських бібліотек, ті «Мандрівки серця» та «Вогонь Купала» спокійно припадали пилом тут, у бібліотеці імені Леніна. Додому, у порожню другову квартиру він повернувся щасливий і просвітлений. Усе гаразд! Перший день минув добре! А наступні дні будуть ще змістовнішими! Він багато встигне!

Житиме спокійно і мудро.

Спокійно і мудро він прожив ще два дні. А на третій з'явилася вона. Майже безшумно відімкнула двері, увійшла до хати і сказала: «Здравствуйте».

- Добрий вечір, – непривітно відказав він. Вона одразу ж перейшла на українську:

- Ви в якій кімнаті влаштувалися? Яка вільна?

Він сидів не в тій кімнаті, де було його ліжко. Довелося встати зі зручного крісла, звільнити кімнату для непроханої гості. Вона миттєво причинила двері, а потім, коли він розмірковував, чи не піти йому до ванни, і вже попрямував туди, вона спритно обігнала його.

Це була двоюрідна сестра з боку мами другової жони.

Приїхала до Москви на курси підвищення кваліфікації творчих працівників. А в чому полягає її кваліфікація і творчість – і сама не знає.

Вони розсміялися. Вона примудрялася однією рукою накладати на себе якісь креми, а другою зладнати непогану вечерю. Він дістав пляшку вина, яку збирався зберегти до повернення друга. Вона добре знала, де що лежить. Витягла звідкись і постелила на стіл вишиті серветки. Він розлив вино. Пильно подивився на неї й урочисто запитав:

- Можна задати вам запитання?

- Я одружена, але з чоловіком живу лише по релігійних святах. Маю сина. За декілька днів матиму фатальні тридцять сім років…

- Ні, що ви, я не про те! Я хотів про інше. Можна? Де ви народилися?

- В Києві. А де ж іще?

- Але ви так добре розмовляєте українською. Як це сталося? Як ви дійшли до цього?

– Ви знаєте, в українському середовищі багато мужчин. Більше, ніж жінок. Ну… ідіотів завжди більше, ніж ідіоток…

- Ви це серйозно? – із жахом запитав він.

- Цілком… Так от, жінок значно менше, жінка гостріше відчуває свою жіночність. – І тільки заради цього ви заговорили по-українськи?!

- А хіба цього мало? Моя сестра з боку батька, так та взагалі заговорила мовою суахілі, коли трапився відповідний мужчина.

- А на якій ви розмовляєте з хазяями цього дому?

- Переважно мовою міжнаціонального спілкування.

З українськими інкрустаціями.

- А з матір'ю? З чоловіком? Із сином врешті?

- Зі свекрухою, – підтримала вона його тональність. – От із нею я общаюся на руско-українськом язику. Так вона міня лучче понімає і передає восени картоплю.

- Тобто ви така прагматична?

- Ну, а то ж як? От із вами почала по-російськи, то ви набундючились, як той сич. А перейшла на рідну мову, то й гарного вина не пошкодували.

Вони нарешті випили і знову розсміялися.

- А ви бачили коли-небудь справжніх сичів? От, даю сто проти одного, що ні! А в нашому селі…

Вони сиділи довго. Вона підкладала якихось страв, він підливав вина. Він розповідав їй про себе і про своє життя. З гордістю оповів їй про свою дружину, яка відмовилась від допомоги своєї матері у вихованні дітей, мужньо несе тягар сім'ї сама, бо русифікована теща не вважає за потрібне спілкуватися з онуками українською.

А вранці, коли він вийшов із своєї кімнати, вона чепурилась біля свічада у передпокої. Мостила на шиї довгого малинового шарфа. Айседора Дункан!..