Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— У лютому? Добре, якщо тут є верби, вранці приготую відвар з кори. Але його стан покращується. Гарячка помітно спала, і потом його вже так не проймає. Горне?

— Що?

— У мене складається враження, що ти про нього переживаєш.

— Що?

— У мене складається враження, що під час обміну бранцями йшлося саме про нього. Більше, ніж про мене.

— Справді?

— Хто це?

— Хтось.

Рейневан задер голову догори, довго дивився на Велику Ведмедицю, яку раз по раз закривали хмари, що сунули небом.

— Розумію, — врешті-решт сказав він. — Я під підозрою. Такому секретів не розкривають. Що з того, що підозри надумані та не доведені? Не розкривають — і крапка.

— Не розкривають — і крапка, — підтвердив Горн. — Іди спати, Рейнмаре. Перед тобою довга дорога. Довга і далека.

* * *

«Довга і далека дорога, — подумки повторив він, дивлячись на зорі крізь гілля, яким гойдав вітер. — Так він сказав. Думав, що я не вловлю сарказму і двозначності? Чи зовсім навпаки: натякав?

Звідси до Праги буде в акурат сорок миль, не менше десяти днів їзди. Дорога й справді далека. І веде вона просто в лапи Богухвала Неплаха, на прізвисько Флютик, шефа розвідки Табора. Флютика нелегко буде переконати, зробити так, щоб він повірив, дорога до цього теж може бути довгою. Важкою. І болісною. Відомо, що Флютик робить з підозрюваними, перш ніж він їм повірить. І з тими, кому не повірить.

Зізнатись у всьому? Сказати про викрадення Ютти, про Божичка, про шантаж? Гм, життя я, може, цим і врятую. Якщо повірять. Але довіри не поверну. Мене посадять під замок, живцем поховають у якійсь вежі, у якомусь замку на пустирищі. Поки вийду — якщо я взагалі вийду — Ютта буде далеко, заміжня або в монастирі. Я втрачу її назавжди».

«Втеча, — подумав він, обережно встаючи, — буде визнанням вини. Саме так її і сприймуть — як очевидний доказ вини.

Ну то нехай. Хай воно все котиться к бісу. Іншого виходу в мене нема».

Вогнище пригасло, зануривши в пітьму цілу галявину. Весь бівуак. Людей, які спали, поклавши голови на сідла, вертілися під накриттям, хропли, перділи, бурмотіли крізь сон. Ніхто й не подумав виставити варту. Рейневан тихцем відійшов у темряву, між кущі. Обережно і помалу, остерігаючись, щоб не наступити на суху гілку, став просуватися в напрямку спутаних коней.

Коні захрапали, коли він наблизився. Рейневан завмер, зупинився як укопаний. На щастя, ліс шумів, у безперервному шумі губилися інші звуки. Він зітхнув. Занадто рано.

Хтось кинувся на нього, з розгону збив з ніг. Рейневан звалився на землю; перш ніж упасти, встиг різким кидком тіла, мало не порвавши сухожилля, перетворити падіння у стрибок, і це вберегло його від мертвої хватки. І врятувало йому життя. Звиваючись і перекочуючись, краєм ока він вловив блиск леза. Відхилив голову, і ніж, який мав би розпанахати йому горло, тільки зачепив за вушну раковину, розтявши її мало що не навпіл. Не зважаючи на пронизливий біль, він прокотився по корінню, яке виступало над землею, і щосили копнув нападника, який саме намагався підвестися на коліна. Нападник вилаявся, з розмаху вдарив ножем, цілячись у ногу. Рейневан обернувся — і копнув його ще раз, цього разу збивши з ніг. І зірвався з землі. Кров, він відчував, цівочкою текла йому за комір.

Нападник теж зірвався на ноги. І негайно атакував, швидко вимахуючи ножем хрест-навхрест. Попри темряву, Рейневан уже знав, із ким має справу. Його виказав запах поту, гарячки та хвороби.

Хворий зовсім не був аж такий хворий. Та й із ножем обходитися вмів. Мав навичку. Але Рейневан також мав.

Фінтом він обдурив противника, змусив його нахилитися. Підбив лівим передпліччям зап'ястя, правим ударив по ліктю, підставив ногу, смикнувши за рукав, вибив з рівноваги, ще й на додачу зацідив основою долоні по носі. Хворий завив, упав, однак, падаючи, ще встиг штрикнути його в пахвину: ніж розпоров штани, і тільки чудо та швидкість реакції дозволили Рейневанові врятувати геніталії та кульшову артерію. Однак, ухиляючись від удару, він спіткнувся і впав. Хворий кинувся на нього, наче дикий лісовий кіт, приміряючись до удару згори. Рейневан обіруч схопив руку з ножем. І тримав її з усіх сил, пригинаючи голову, тоді як нападник гамселив де попало лівим кулаком.

Закінчилося так само швидко, як і почалося. Навколо зароїлося від людей. Кілька з них схопили хворого і стягнули його з Рейневана, під час цієї операції хворий хрипів, сичав і пирхав, як кіт. Ніж він випустив лише тоді, коли один із моравців не надто делікатно наступив йому підбором на руку.

Урбан Горн стояв поряд, склавши руки на грудях. Він дивився і мовчав.

— Він напав на мене! Він! — крикнув Рейневан, показуючи, хто саме. — Я йшов до вітру, а він кинувся на мене з ножем!

Хворий, якого тримали совинецькі бургмани, хотів щось сказати, але зумів тільки вилупити очі, захрипіти і важко розкашлятися. Рейневан не пропустив нагоди.

— Він напав на мене! Без причини! Хотів убити! Погляньте, як він мене обробив!

— Перев'яжіть його, — сказав Горн. — Швидко, бачите, що тече кров. А цього пустіть, дайте йому встати. Ніж заберіть. А на майбутнє прошу краще пильнувати зброю. Це ніж котрогось із вас. У нього ножа не було.

— Як це: «Пустіть»? — зарепетував Рейневан. — Що це значить: «Пустіть»? Горне! Накажи його зв'язати, холера! Він убивця!

— Заткнися. Хай тобі перев'яжуть вухо. Потім прийдеш до нас, отуди, на узбіччя. Не обійдеться, бачу, без серйозної розмови.

* * *

Хворий спирався на стовбур дерева. Дивився вбік. Витирав кров, яка все ще юшила з носа. Стримував кашель. Потів. І виглядав як із того світу.

— Він хотів мене вбити, — тицьнув у нього пальцем Рейневан. — Він убивця. Вдавав із себе більше хворого, ніж є насправді. Запланував це від того моменту, коли дізнався, хто я…

Урбан Горн схрестив руки на грудях, не прокоментував.

— А я вже знаю, хто він, — вів далі, уже цілком спокійним голосом, Рейневан. — У мене були підозри, а тепер я знаю. Коли нас везли на обмін, він був справді хворий. Я лікував його магією, а він марив. Adsumus, Domine Sancte Spiritus, adsumus peccati quidem immanitate detenti, sed in nomine tuo specialiter congregati. Adsumus! Цей вигук тобі про щось нагадує?

— Авжеж, — обличчя Горна не здригнулося. — Це популярна молитва. Звернення до Святого Духа. Авторства святого Ісидора Севільського.

— Ми обоє знаємо, — Рейневан не підвищив голосу, — чий це заклик. Ми обоє знаємо, хто цей тип. Ти, поза сумнівом, знаєш про це вже давно, а ось я дізнався щойно. Шкода, що не від тебе, Горне. Твій секрет мало не коштував мені життя. Ще трохи — і паскудник перерізав би мені горло…

— А що? — переборов кашель хворий. — А що? Я мав чекати, поки він переріже горло мені? Я мусив уберегтися! Мусив оборонятися! Він починав мене підозрювати… І врешті-решт дізнався би правду… Убив би тільки так, якби довідався, що…

— Що ти вбив його брата, — сухо закінчив Урбан Горн. — Так, Рейнмаре, ти не помиляєшся в підозрах. Дозволь тобі представити: Бруно Шиллінг. Один із Роти Смерті, один із Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Один із тих, які вбили твого брата Петерліна.

* * *

Рейневан не склепив очей до самого світанку. Спочатку йому не давали заснути збудження та адреналін, злість, біль у пораненому вусі. Потім прийшли спогади та марення. Цистерціанський бір, шалена кавалькада, Чорні Вершники, які вигукували: «Adsumus!» Дикоокий, синьо-блідий лицар з-під Горохової гори, що завивав, як демон. Нічна гонитва у лісі під Тросками…

Рідний брат, Петерлін, якого кололи і прошивали вістрями мечів.

А той, котрий колов, той, котрий завдавав ударів, один із тих, які вбили Петерліна, лежав, накритий рогожею, на відстані десяти кроків, з протилежного боку вогнища, кашляв там та шморгав носом. Під пильними поглядами двох моравців, яким Горн наказав дивитися за ним.

Перейти на страницу:

Сапковский Анджей читать все книги автора по порядку

Сапковский Анджей - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Lux perpetua отзывы

Отзывы читателей о книге Lux perpetua, автор: Сапковский Анджей. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*