Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗

Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Що робити? Де сховатися? Залишатися на вулиці або в чужому дворі — небезпечно. Дійсно, патрулі не вияснятимуть, хто ми і чого тут опинилися, а відразу натиснуть на спусковий гачок…

Вийшовши з двору, стали під вербою. Різкий вітерець крижаним холодом опалив обличчя, миттю заліз під одяг.

Бралося на мороз. Сніг — мов металевий. Аж поскрипує, аж дзвенить! Небо, чисте, зоряне, але безмісячне, густим темно-синім шатром зависло над принишклою землею. І в тій тиші чується тільки, як гупає важка баба, забиваючи палі, та лунко лопається лід.

Знову понад Дніпром ковзнув сріблястий промінь прожектора.

— Ну, тут сховатися ніде, — сказав Смольников. — Ні від вітру, ні від фашистів…

Ми стали за стовбур трухлявої окоренкуватої верби.

Промінь ковзнув понад торосистим льодом і почав наближатися до нас. Ось він вихопив з темряви дощаний поміст через річку і одиноку постать на ньому. Хтось, видно, запізнився і поспішав додому.

Потрапивши в обійми променя, постать на якусь мить зупинилася, потім заметалася, мов заєць, і, нарешті, впала на поміст. Але відразу ж з обох берегів, а також з будівельного майданчика ударили кулемети. Червонясті намистини трасуючих куль схрестилися там, де заліг припізнілий перехожий…

— Ну, от і обірвалося чиєсь життя, — глухо промовив Смольников.

Ми були приголомшені.

Прожектор ще довго освітлював нерухому постать, що, здригнувшись, завмерла на льоду, а потім промінь поволі поповз до берега.

Ми зі Смольниковим щосили притиснулися до трухлявого стовбура.

Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро. Потім, не зупиняючись, перемахнув на піщану дюну, порослу кущами верболозу, на якусь хвилину зупинився на вербі, примусивши нас майже втиснутися в її холодний дуплистий стовбур, осипав світлом старі прибережні будиночки, а потім загасав по далеких пустирях, що тягнулися понад залізницею.

— Володько, гайда у воронку! Там безпечніше — ніхто не помітить! Та й затишніше — вітер не продуватиме! — промовив Смольников.

Ми пригинці перебігли піщані дюни і стрибнули у круглу темну яму. Скотилися по крутому засніженому схилові й опинилися на дні глибокої вирви, власне, не на дні, а на рівненькому, теж приметеному снігом льоду, бо ще з літа воронка майже до половини була затоплена ґрунтовими водами.

Підвелися. Обтрусили з одягу сніг. Виглянули зі своєї крижаної і не зовсім надійної схованки.

Над головами ряхтіло дрібними зорями морозяне небо, а за Дніпром темніли, мов примари, київські кручі з високим і гострим шпилем лаврської дзвіниці. Якісь похмурі, непривітні, чужі. Тільки один вогник сиротливо блимав з тих круч холодним оком. Звідки він? Хто біля нього — свій чи чужинець?

Зате поряд, біля мосту, було гамірно: цюкали сокири, вищали пилки, лаялися наглядачі, підганяючи знесилених полонених, гавкали вівчарки…

— Гарну хату маємо, — гірко пожартував Смольников. — І теплу, і затишну, і спокійну,

— До ранку задубіємо, — відгукнувся я, натягуючи глибше на вуха шапку.

— Не задубіємо! Всьому є кінець, а ніч, коли подумати, не така вже й довга. Вище голову, хлопче!

Я промовчав. Засунув закоцюблі руки в рукава, втягнув шию глибше в комір старенького пальта і почав пританцьовувати, щоб зігріти ноги. Намагався ні про що не думати — ні про мороз, ні про те, що ніч тільки почалася, ні про мовчазний, причаєний Київ, ні про минуле й майбутнє… Але не думати не міг.

Час тягнувся нестерпно довго. Я визначав його по сузір’ях — Великому Возові і Малому Возові, що, мов стрілки годинника, рухалися навколо Полярної зірки. Але сузір’я мов прикипіли до одного місця! Хоч убий — не хотіли здвинутися!

7

Це була неймовірно довга і страшна ніч. Іншої такої не траплялося в моєму житті. Навіть жорстокі дні й ночі в Хорольській ямі здавалися легшими, — можливо, тому, що не так люто дошкуляв холод.

Ми силоміць примушували себе стрибати, ворушити руками й ногами, танцювати. Цим “танцям”, здавалося, не буде кінця.

Так дожили до ранку.

Було ще зовсім темно, коли почувся гомін голосів і заскрипів дощаний настил через Дніпро.

Отже, скінчився комендантський час!

Задубілі, ледь живі, ми видерлися з ями і, спотикаючись, перебралися по льоду на правий берег. Набережною дійшли до Подолу. Тут нас застав справжній ранок: бризнули перші скупі промені сонця. Поодинокі перехожі, згорбившись, поспішали кудись. Позаду задзеленчав трамвай.

Це нас здивувало: у Києві ще ходять трамваї?

Ми оглянулись. Наближався вагон. Той самий тринадцятий номер, що перед війною сполучав Поділ з вокзалом.

Вскочили на ходу.

Смольникову не терпілося дізнатися про долю сім’ї. Тому зійшли на розі Дмитрівської та Полтавської, безлюдною вулицею піднялися вгору, звернули праворуч і зупинилися під старим безлистим кленом насупроти пофарбованого жовтою охрою будинку.

— Володько, мені не варт заходити, бо прожив я тут кілька років, і мене можуть впізнати сусіди… Піди ти… Третій поверх, квартира номер чотирнадцять, спитай Смольникову Марію Іванівну. Якщо дома, нехай вийде. Якщо немає, відразу ж повертайся назад. Зрозумів?

— Так.

— Ну, тоді йди…

Я піднявся на третій поверх, знайшов чотирнадцяту квартиру. Постукав.

Ніхто не відгукнувся.

Постукав сильніше. Теж ніякої відповіді.

Я вирішив постукати втрете і, коли не відчинять, спускатися вниз, але тут почув, як позаду скрипнули двері. Швидко оглянувся — і завмер. На порозі сусідньої квартири стояв огрядний чолов’яга років сорока, в чорному драповому пальті, у хромовій шапці-вушанці і начищених до блиску чоботях. На лівому рукаві біліла широка пов’язка з написом “поліція”.

Я завмер. Мов загіпнотизований, розгублено дивився поліцаєві в холодні допитливі очі, гарячково думав: от попався!

Що ж робити? Тікати?

Але тікати було ніяк: поліцай, ніби відгадавши мої думки, ступив кілька кроків наперед і відрізав шлях до втечі.

— Ти, молодий чоловіче, до кого?

Я збрехав:

— Прошу милостиню… Хочу їсти…

Але, видно, ці слова не переконали поліцая.

— Гм… Хочеш їсти! — передражнив він. — Подумати тільки — він хоче їсти, а тому добивається в порожню квартиру! Хіба ти, шибенику, не знаєш, що капітана Смольникова тут немає? Га? Не проживає вже такий! От!

Я внутрішньо здригнувся. У словах поліцая дзвеніла люта ненависть.

— Я не знаю ніякого капітана Смольникова.

— Брешеш! Чому ж тоді проминув мою квартиру і постукав саме сюди? Мабуть, родич якийсь? Чи знайомий?

— Ніякий я не родич! Мені однаково, хто дасть кусень хліба…

— Знайшов, де просити хліба! У Києві! Це ж не село. І не намагайся обдурити мене! Паршивець! Бачу — прийшов до капітана Смольникова!.. А то була птиця неабияка! В особому отдєлі служив, у військовому училищі. Енкаведист! Комуніст!.. Ось ти до кого прийшов! Або до його сім’ї… Тільки ж ти не знав, що його дружина з донькою дременули аж на Урал. Або й далі… А з тобою ми поговоримо де слід! Може, ти не таке ягнятко, як прикидаєшся? Га? Ану, ходи зі мною!

Я кинувся у вузький прохід між поліцаєм і стіною, але міцна рука схопила за комір, притиснула до одвірка. Під самим моїм носом блиснула сталь нагана.

— Ах ти, мерзотнику! Щеня паскудне! — загримів голос поліцая. — Тікати? Адзуськи!.. Від Хомки Підмогильного не втечеш! Не на такого натрапив!.. Ану, йди попереду і не озирайся! Та не здумай тікати! Бо вжену кулю в спину! Рушай!

Поліцай Хомка Підмогильний, як він назвав себе, не жартував. Злі колючі очі дивилися суворо, мов хотіли пропекти наскрізь, а ліва рука поки що не відпускала комір мого пальта.

У дверях з’явилася худа, невеличка жіночка з виплаканим обличчям. Вона злякано дивилася на чоловіка.

— Хомко, ти куди? Адже ж тільки з нічного чергування!

Підмогильний грубо відповів:

— Не твоє діло! Замкнися — і сиди! Я скоро повернуся… Піймав тут одного типа. Вештається побіля нас. Відведу в поліцію — і назад… Ну!

Перейти на страницу:

Малик Владимир Кириллович читать все книги автора по порядку

Малик Владимир Кириллович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Двоє над прірвою отзывы

Отзывы читателей о книге Двоє над прірвою, автор: Малик Владимир Кириллович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*