Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович (книги без сокращений .txt) 📗

— По-моєму, вони щось не доганяють, — сконфужено прошепотів мій товариш. — І цей хлоп чогось так хижо витріщився.

— Це все через те, що в тебе погана дикція, чувак, — сказав я. — Ану спробуй запитати трохи по-іншому.

Я швидко перегорнув кілька сторінок, вибрав необхідні слова і продиктував їх Янові.

— Wiksayuchus hina kashai! [53] — на весь голос продекламував чех.

Я розплився в посмішці, відчувши приємний присмак реваншу, а цнотливі бочечки-еквадорки почервоніли, немов бурячки. Зате через якусь долю секунди я вже шкодував про свої дурнуваті дотепи, оскільки молодий еквадорець за кермом почав так реготати, що ледь не вивалився з машини, від гоготання його аж розривало на шматки. Він забризкав слиною все лобове скло, по його очах струменіли сльози. Кілька разів у мене ледь не спинилося серце, коли пікап під звуки нелюдського реготу зносило до узбіччя… Буквально за сантиметрів сорок від коліс починалася стометрова прірва.

Зрештою шофер заспокоївся, і на якийсь час ми помінялись ролями. Еквадорки відібрали в Яна наш другий розмовник — англійсько-іспанський — і намагалися говорити з нами англійською. Мушу визнати, з English у них виходило краще, аніж у нас із кечуа.

…Незважаючи на зачинені вікна, крізь щілини та вентиляційні канали авто сочилось тепле повітря, приправлене дорожньою курявою. Ян раз за разом іронічно хмикав, здмухуючи з обличчя та спортивної куртки товстий шар пилюки. Я мовчав, не знаючи, що й думати. По-перше, якщо та Панамериканська магістраль, що веде до кордону з Перу, така ж сама як і ця, по якій ми їдемо, то нам, напевно, доведеться витратити добрих два дні, щоб добратися до Піури. І по-друге… я вже не знав, якій карті вірити. Такої, прости Господи, магістралі, хай навіть сто разів Панамериканської, справді могло не існувати на перуанській стороні…

Ми затрималися в Куенці лиш на день, щоби зібратися з силами перед майбутнім наступом на Fronter’у. Ввечері, коли ми з Яном сиділи на одній із лавок центральної площі Куенки, чех повернувся до розмови про перетин кордону.

— То що ти надумав, босе? Де ми перебиратимемося до Перу: в горах чи коло океану?

Напередодні в хостелі я довго роздивлявся фотографію карти, відзняту чехом у «Трансильванії». Альтернативний шлях у Перу виявився на добру сотню кілометрів довшим, переходити кордон довелося б у містечку Уакільяс, про яке, якщо мені не зраджувала пам’ять, я читав на мандрівних форумах, — м’яко кажучи, не надто схвальні відгуки. Інтуїція підказувала мені, що Уакільяс — ця крихітна цятка на карті точнісінько на кордоні між Еквадором та Перу — зовсім не те місце, куди варто рватися з візитом. З іншого боку, з голови не йшла в’їдлива думка про те, що той шлях, який я називаю «альтернативним», міг виявитися єдиним шляхом до Перу.

— Та в чому проблема, чувак? — напосідав на мене Ян. — Їдемо вздовж узбережжя! Побачимо Тихий океан…

Я гарячково зважував у макітрі всі «за» та «проти». Страшенно не люблю змінювати раніше затверджений план. Особливо коли це мій план.

— Я дуже мало читав про перетин кордону західним шляхом, — невиразно пробубонів я, — а те, що читав, мені дуже не сподобалося. Я подумаю до завтра…

Прокинувшись наступного ранку, я все ще не вирішив, як нам діяти. День мав бути довгим, тому вже о пів на п’яту ранку ми поперлись на автостанцію Куенки. Ян тримався мовчазно, терпляче чекаючи мого рішення.

Зізнаюсь, я трохи нервував. У мозку проскакували іскри недоброго передчуття. Якось не дуже виходить зберігати спокій та рівновагу на початку дня, коли не знаєш, де і як цей день закінчиться. «На південь чи на захід? Макара чи Уакільяс?» — безперестану повторював я про себе. Я не знав, що вибрати, а тому… вирішив не вибирати нічого. Ви, можливо, колись чули про так звану «теорію пофігізму». Згідно з цією теорією, якщо проблему довго не вирішувати, вона або вирішиться сама собою, або ж перестане бути проблемою.

Проблема вирішилась сама собою. Щойно увійшовши до приміщення терміналу, я взявся розглядати розклад автобусів. Перше, що впало мені в око, — це те, що з Куенки не було жодного автобуса, який їхав би прямо у Перу. Найближчий автобус до Мачали (місто на півдорозі до Уакільяса) відходив через п’ятнадцять хвилин — я вже бачив його на пероні крізь замизгану шибу автостанції. Перший рейс до Лохи, що на півдорозі до Макари, вирушав аж через дві години.

— Сидячи тут, ми лиш дарма змарнуємо час, — буркнув Ян з-за моєї спини. — А так в Мачалі ми матимемо двогодинну фору.

Відтак я більше не вагався: просто йшов уперед, замість того, щоби зупинятись і починати вирішувати проблеми. Я кивнув на знак згоди чехові, після чого ми прослизнули на перон і заскочили в автобус до Мачали.

Отож наш план перетину кордону трохи помінявся, щоправда, все ще лишаючись таким самим простим, як двері. Спочатку нам треба дістатися до Мачали, з Мачали доїхати до Уакільяса, в Уакільясі пішки перетнути кордон і вже звідти добратися до Тумбеса. Тумбес — найближче до кордону місто, перше перуанське місто на нашому шляху. З достовірних джерел мені було відомо, що з Тумбеса ходять рейсові автобуси до Піури, нашого кінцевого пункту призначення на сьогоднішній день. Отакий от, друзі мої, простенький план.

Невдовзі після Куенки дорога почала нагадувати марсіанський ландшафт. Довкола громадилися лисі, абсолютно позбавлені рослинності похмурі скелі. Холодне сонце, затягнуте напівпрозорим серпанком, непривітно блимало з небес. Пейзаж різко контрастував з Андами довкола Баньоса, які аж захлинались від живої розбуялої зелені.

Поволі ми спускались нижче й нижче. Потроху куца рослинність несміливо вигулькувала з-поміж скель, а потім якось враз довкола траси знялися бананові плантації. Крізь відкриті вікна в салон полізло липке й неприємне на смак низинне повітря. Трохи менш як за чотири години ми спустилися з висоти 2400 метрів над рівнем моря практично до нульової відмітки.

До якогось моменту нам по-справжньому щастило. Водій автобуса, зачувши, що нам потрібно не в Мачалу, а в Уакільяс, люб’язно висадив нас на розвилці за півсотню кілометрів від Мачали, звідки відгалужувалася малопомітна асфальтівка, що тягнулась на південь аж до самісінького кордону. Мене приємно вразив той факт, що наш водій (а заразом і всі інші пасажири) терпляче чекав на узбіччі, поки не всадовив мене з Яном на інший, значно менший і дуже старий автобус, який направлявся з Мачали в Уакільяс. Таким чином ми зекономили ще як мінімум годину і їхали навпростець до прикордонного Уакільяса, минаючи Мачалу. Перша частина нового плану спрацювала на «ура».

В автобусі сиділо кілька аборигенів та група американців, які вирушали штурмувати кордон під проводом опецькуватого еквадорського гіда. Всі зберігали напружену мовчанку, мов на екзамені. Кілька разів я сипав жартами, пробуючи завести розмову з американцями, намагався хоч якось розворушити їхню тупувату компанію, що більше нагадувала похоронну процесію, але щоразу мене грубувато відшивали і взагалі дивилися на мене, як на душевнохворого, мовляв, чого скалишся, дурню, ми ж на Fronter’у їдемо. Я просто не міг пояснити собі, чому вони виглядали такими наїжаченими та наляканими.

Досить швидко ми досягли першого прикордонного поста на еквадорській стороні. Озброєні до зубів похмурі прикордонники оглянули автобус, еквадорців та перуанців змусили показати вміст своїх сумок, американців, мене та Яна чомусь не чіпали. Затим усіх пасажирів попрохали вийти з автобуса. Нерезидентам Еквадору наказали заповнити декларації на крихітних жовтих папірцях і чекати в черзі, щоб отримати штамп про виїзд з країни. Кабінка прикордонного офісу, що нагадала мені дешевий київський кіоск, в якому торгують «Снікерсами» і жувачками, тулилася біля самісінької дороги. Простоявши півгодини під знавіснілим тропічним сонцем, я зрештою отримав штамп, забрав свій паспорт, і всі разом ми повернулись у автобус.