Тому, що ти є - Корний Дара (бесплатные книги онлайн без регистрации TXT) 📗
— Ой, не можу! — Оксана пирскала, аж сльози з’явилися на очах. — І ви думаєте, у вас усе вийде і вам повірять? Повірять, що вагітна жінка, невістка проректора, може продавати наркотики і, тим паче, їх вживати? У мене взяли аналізи, і не тільки крові, мене поставили на облік у жіночій консультації. Мені зробилося погано через голодування — свідків моїх поневірянь лікарняними кабінетами достатньо. А тепер забирайтеся звідси якнайдалі — до вас я не повернуся нізащо, до вашого сина також. А своїй дитині, яка народиться, розкажу про те, якими покидьками були її тато, дід і бабуся. Або ні, ще краще ніц не розкажу.
— Що, що, що? Та як же це? Як? Ти вагітна? Таке не могло трапитися, не так швидко і не з нами, тобто не з тобою і… Е-е-е-е… А Владик про це знає? — Професорова зверхність раптом розчинилася, натомість прийшла розгубленість.
— Невже не знаєте, як це робиться? Таке буває в молодих родинах, коли люди одружуються, то часто-густо з’являються й діти, чи, мо’, вельмишановний пан професор ще досі вірять, що дітей здибають у капусті або їх приносить лелека? Цікаво, а яким чином ваш Владичок з’явився на світ? — Оксана гучно, театрально розсміялася, розвернулася і пішла геть, навіть не озираючись на спантеличеного і заскоченого зненацька новиною професора.
О, так! Вона народить цю дитину, і трохи шкода, що не стрималася та вибовкала про це професору, бо могла ж розлучитися тихо і спокійно, без сентиментів. «Не з того тіста роблена» дружина Влада хотіла непомітно піти, але язик мій — ворог мій. Не стрималася, хай йому грець, чомусь не стрималася. Так, оті професорські закиди щодо наркотиків таки її добряче стрепехнули.
Оксана недооцінила супротивника. Коли вкотре черговий по табору передав Оксані, що до неї прийшли, але не заходили всередину, а чекають біля лівого входу до підземки, то здалося наступною серією отого дурного серіалу, де всі багаті — нещасні і то плачуть, то сміються. Оксана йти не хотіла, однак бентежити друзів присутністю поруч чергової особи з так званої дорогої родини ще менше хотілося. І так забагато співчутливих поглядів поруч. Навіть Кудлай, і той, коли вона поруч, тицяється мордою в руку і жалібно скавулить, наче бажає щось сказати, можливо, заспокоїти. А Сашко, той взагалі майже постійно ходить за нею назирці. Бо давно закоханий у неї. Так, Сашко — хороший, чесний, відданий, ніжний, але тільки друг. На жаль, тільки друг. Довго міркувала — чи змогла б покохати Сашка. Напевне, так — він справжній, але про це навряд чи вона колись дізнається.
Коли Оксана наблизилася до підземки, серед пістрявої юрби людей здалеку угледіла знайомий силует — високо піднята голова, стиснуті в тонку лінію губи. Порода власника крижаних очей здіймалася здалека над людським морем.
— Доброго дня, Ірено Георгіївно. То це ви мене хочете бачити? Невже насправді все так погано у вашому раї, після того як вигнали з нього підступну Єву? Райські яблука не родять?
Оксану ніби щось лихе тягнуло за язика, не могла стриматися. Ірена Георгіївна ж мовчки дивилася на неї своїми крижаними очима, гордо і впевнено тримаючись поки що. Лишень рука, зодягнена в ажурні чорні рукавички, раз по раз стискалася в кулак. Це і тільки це видавало її настрій, не з доброї волі вийшла Снігова королева зі свого палацу. В очах — холод, на диво ненависті не було, і це чомусь іще більше обурило Оксану.
— Розумію, очевидно, Сигізмунд Владиславович переповів нашу розмову, тому хочу вас заспокоїти — ні мені, ні моїй дитині від вас анічогісінько не потрібно. Якщо ви принесли гроші, щоб відкупитися, — Ірена Георгіївна саме відкрила сумку, нишпорячи у ній, і Оксані здавалося, що вона передбачає все безпомилково, — то запевняю — даремно.
Тим часом жінка витягнула зі шкіряної сумки мережану білосніжну хустинку. Звісно, у снігових королев все бездоганно біле. Оксана вчепилася поглядом в хустинку. Жінка потягла її до очей, і раптом Оксана від несподіванки просто втратила дар мови — Снігова королева плакала.
Дві особи сидять одна проти одної. Дівчина в дивному вбранні — протерті джинси з дірками на колінах, худі плечі накриті теплим шерстяним синім светром під шию, на ногах — кросівки, що на ладан дихають, довге русяве волосся зібране назад і пістрявою гумкою стягнуте у вузлик. Голову обперізує чорна стрічка. Зелені очі втупилися в ту, що напроти. Навпроти — старша, елегантно вбрана пані. Чорний строгий костюм доладно скроєний, очевидно пошитий на замовлення, з-під маринарки визирає сліпучої білизни блузка-жабо, яка серпанковою оборкою лише додає вишуканості всьому ансамблю. Манера Ірени отак завжди чепурно і витончено вбиратися нагадує Оксані Полінчину, тому що кожна дрібничка в одязі продумана. Очевидно, в часи молодості Ірена вважалася модницею, не тільки зарозумілою аристократкою. Колежанки свекрухи, що час від часу навідувалися в гості, були лише блідою тінню Ірени. Це стосувалося манери говорити й уміння одягатися. Начепити на себе недешеву річ ще не означало мати «дорогий» вигляд. Вмінню носити одяг нелегко навчитися. Ірена це знала і вміло цим вмінням користувалася. Ось і зараз — на ногах, як завжди, туфлі лише на високих підборах. Оксану часто дивувало, як пані Ірена в шістдесят пересувається на тих каблучиськах. Пані ніколи не те що не падає з них, вона навіть не хибить ногою — не перечіпається. Оксана на мить заздрісно думає, що хотіла б мати подібний смак… Однак, як каже Ірена Георгіївна, «гени вирішують все». При згадці про гени Оксана огидливо морщиться. Руки Ірени ледь торкаються столу, пальці в ніжному плетиві, на майже кожному — «сімейна коштовність». Цього разу — золоті персні з холодними камінчиками сапфіра всередині. У вухах сережки з такими ж камінцями. Чергова родинна коштовність, подарована Сигізмундовим батьком, яка має чи то три, чи то чотири сотні літ. На голові свекрухи майстерно вкладене недешевим перукарем, пофарбоване у світло-русявий колір волосся. Можна було б навіть щиро захоплюватися досконалим смаком пані, що сидить напроти Оксани, якби не очі — крижані та беземоційно-порожні. Та, що напроти, привела дівчину в цей ресторан, бо знала — зараз тут мало людей і їх не потурбують. Оксана не любила ресторанів — вона там завжди чулася загубленою. З Владом вони ходили до ресторану лише два чи три рази, і то на якісь сімейні урочистості, які просто неможливо було пропустити.
Сьогодні при вході була спроба не впустити Оксану досередини, але Ірену, схоже, тут добре знали, бо вона навіть нічого не говорила, тільки зміряла швейцара одним зі своїх «добрих» поглядів. Оксана замовила собі склянку води, Ірена — чай. Дівчина заінтриговано мовчки очікувала початку бесіди. І от коли замовлення було принесене і Оксана навіть зробила один чи два ковтки води, Ірена Георгіївна заговорила:
— Коли я мала сімнадцять років, дівчино, у моєму житті з’явився перший і єдиний мужчина — Сигізмунд Владиславович Брех. Так, із Сигізмундиком ми прожили довге щасливе подружнє життя. Він — вірний турботливий чоловік, добрий батько. Чого ще може бажати дружина? Та зараз не про це.
Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим — поза нею.
Тим часом жінка продовжувала — повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово:
— Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя — лише шістнадцять літ.
Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.
— І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?
Оксана ще раз ствердно кивнула головою.
— Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм — довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже — тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. — В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. — Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо — нізащо. Тож коли з’явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла…
