Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич (библиотека книг txt) 📗
Розділ восьмий,
де розповідається про те, як Ван Лун і Вадим Сокіл ліквідували наслідки зіткнення астроплана з метеоритом, а Галя Рижко тим часом знайомилася з скафандром.
Соромно було признатися, проте Галя Рижко відчула неприємну слабкість в ногах. Вона збентежено закусила губу і подивилася в бік Ван Луна і Сокола. Ті були вже в скафандрах і надівали шоломи. А вона все ще стоїть, мов скам’яніла!.. Швидше, швидше!
— Галю, чи не треба вам допомогти? — почула вона голос Сокола, який долинав до неї чомусь глухо, немов крізь вату.
— Ні, ні, я сама впораюсь, — крикнула вона у відповідь.
Як дивно: варто людині, хоч би як вона розгубилася, почати щось робити, — і вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влізла в скафандр. Пальці в щільних рукавичках робили спочатку якісь незграбні рухи. Але все ж таки вони без особливих утруднень відстебнули пряжки ременів, які прикріплювали скафандр до ніши, де він стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий закруглений зверху циліндр, який сам щільно ліг своєю нижньою частиною на наплечне вигнуте кільце. Дівчина зсередини замкнула замки. Готово! Циліндричний шолом наглухо ізолював її голову. А дихати як? Але все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самі привели в дію повітряний апарат. Тепер треба було тільки повернути зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, відрегулювати приток повітря. Єсть! До циліндра шолома почав поступати кисень з резервуарів на спині скафандра, заряджених оксилітом. Так називалася чудесна хімічна речовина, розроблена в Індійському інституті підводних досліджень. Вона поглинала з повітря в шоломі вуглекислоту і шкідливі продукти дихання людини і замість них подавала свіжий кисень.
Галя Рижко виступила з ніші. Вона стояла, намагаючись не рухатися, щоб звикнути до скафандра, і тільки обережно піднімала і опускала руку. Крізь міцне й ідеально прозоре органічне скло шолома-циліндра було добре видно, як Ван Лун наблизився до панелі керування повітряними приладами і виключив їх один за одним. Здивована Галя почула його спокійний голос; він здавався зараз навіть чіткішим, ніж хвилину тому. Хіба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун говорив ніби про себе:
— Навіщо дарма витрачати повітря? Все одно його висмоктує з каюти простір! Тиск дуже-дуже впав.
Галя підійшла до барометра-анероїда, прикріпленого до стіни. Його маленька тремтлива стрілка, яка показувала тиск повітря в каюті, повільно пересувалася ліворуч… Вона вже давно залишила позаду червону риску з цифрою 760 і тепер підходила до 740… Ось уже 739… 736… 720… Це означало, що в каюті весь час зменшується тиск повітря. Воно виходило в простір крізь пробоїну в стіні астроплана. Ось стрілка барометра пройшла повз цифру 700, — і продовжувала повзти ліворуч.
Скафандр Галі Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й шаровари нагадували величезні сосиски, перехоплені металічними кільцями, які не давали тканині розтягатися надміру. Так само роздулися і скафандри Сокола і Ван Луна. Галя розуміла: це тому, що всередині скафандра тиск повітря лишався нормальним, а зовні він дуже впав. З мимовільним відчуттям побоювання Галя Рижко помацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений скафандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тоді? Одразу кінець! Проте тканина, товста і пружна, навіть не згиналася в складки. Це було щось подібне до надзвичайно міцної гуми.
Знову залунав голос Ван Луна:
— Дуже раджу товаришам включити електричні грілки. В каюті вже стало холодно. Галю, ви пам’ятаєте, як включати електрогрілку?
— Так, так, пам’ятаю, спасибі.
— Все ж таки нагадую: навпроти підборіддя, в нижній частині шолома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко. Краще повільно. Не так, як їхати на цератозаврі, а? Але включайте, щоб не замерзнути.
Справді, ртутний стовпчик термометра опускався дедалі нижче. Жах який! І повітря виходить, і ще температура падає! По спині дівчини пробігли холодні мурашки, і вона негайно повернула рукоятку електрогрілки. Приємне тепло почало розливатися всередині скафандра. І знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а він — її відповіді? Адже справа не лише в тому, що їх розділяють тонкі прозорі стінки шоломів. Якщо крикнути гучно, то звук, можливо, проникатиме крізь них. Але, крім того, в каюті лишається дедалі менше повітря, а саме ним передаються звукові хвилі. Мало повітря — значить і звуки вже поширюватися не можуть… як же, справді…
Але тут в її вухах пролунав голос Риндіна:
— Ну як, друзі? Знайшли? Де пробоїна?
На голос академіка озвався Сокіл:
— Шукаємо, Миколо Петровичу. Я — у лівому відсіку.
Сокола підтримав Ван Лун:
— Я — у правому. Зараз знайдемо.
Галя озирнулася. Ані Сокола, ані Ван Луна не було в каюті. “Можливо, Ван Луну або Соколу потрібна моя допомога?” — майнуло в голові дівчини. Швидко перебираючи руками металічні стояки й шкіряні петлі, вона рушила до дверей.
— Залиштеся! — почула вона наказ Риндіна. — Там і без вас упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?
Галя повернулася назад. Маленька стрілка анероїда невблаганно посувалася ліворуч.
— Шістсот двадцять три, Миколо Петровичу… Ні, вже шістсот… п’ятсот вісімдесят… п’ятсот шістдесят… п’ятсот…
— Температура?
— Мінус двадцять вісім… двадцять дев’ять… Тридцять!
— А ви спокійніше, дівчинко. Не хвилюйтеся.
— Слухаю, Миколо Петровичу, — прошепотіла Галя, не зводячи очей з стрілки, яка, здригаючись, повзла далі й далі ліворуч.
Може статися, академік Риндін і справді має рацію — чого вже тут хвилюватися: ще кілька хвилин, і в каюті, де щойно точилася весела, жвава бесіда, не залишиться навіть ковтка повітря… а потім, потім…
— Ну, чого ж ви мовчите, Галю? — запитував Риндін. — Візьміть себе в руки!
— Гаразд, Миколо Петровичу, — намагаючись говорити впевненіше, відповіла Галя. — Тиск чотириста десять… вісім… сім… Температура мінус тридцять три…
Ця невесела розмова лунала і у вухах Сокола. Посуваючись темним коридором, він гарячково шукав пробоїну. Яскравий промінь електричного прожектора, що висів на грудях Вадима, промацував кожен сантиметр корпусу астроплана.
— Як у вас, Ван Лун? Знайшли? — спитав він неголосно, проте його перебило гостре запитання Риндіна:
— Як ви там, Галю? Тримаєтеся? Що нового?
— Триста шістдесят, Миколо Петровичу, — відповіла Галя. — Нічого, тримаюся… триста сорок п’ять… Температура…
Ван Лун, зціпивши зуби, вдивлявся в металічні аркуші обшивки астроплана, освітлені його прожектором. Він добре знав влаштування астроплана, знав, що назустріч йому з протилежного боку посувається Сокіл. Він знав, яка вдосконалена конструкція корпусу міжпланетного корабля. Мабуть, навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, відомого мандрівника і мисливця, боязкою людиною. І все ж таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Ван Лун явно відчув щось подібне до страху. Звідки взялося це відчуття?
Ось тут, наліво, поза супертитановою стінкою міститься їх центральна каюта. Дещо далі починається навігаторська рубка. Там чекає повідомлень від нього Риндін. А в загальній каюті — ця мила експансивна дівчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рівно горить електрика. В центральній каюті, хоча й замало повітря, але все ж таки там — життя. А направо?.. Направо, поза двома щільними шарами мінеральної шерсті і гуми, поза зовнішнім шаром відшліфованого до сліпучого блиску супертитану, — там мертва космічна безодня. Мільйони і мільйони мільйонів кілометрів, світлових років, ще яких завгодно одиниць, якими Людство умовилося вимірювати відстань. Але суть всього цього нагромадження вимірювальних одиниць зводиться до одного: там страхітлива порожнеча, невідома і безконечна порожнеча космосу, крізь яку лине, падає по інерції їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? “Аргонавти Всесвіту”? Так, схоже, схоже…
Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом він виключив прожектор. Так, ось вона, пробоїна! Крізь неї рівним незгасаючим світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудове, взагалі кажучи, видовище: чорний небозвід, і на ньому ця зірка, наче крупний діамант. Ван Лун наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню. Його прозорий шолом-циліндр притиснувся до пробоїни в стіні, підтягнувся сам до неї, ніби на нього хтось натискував ззаду.
