Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
Адже вперше не знав, як поводитись з уламком того НЛО, що випірнуло до мене з дірки в паркані з живоплоту. Те НЛО мало не менш дивне і таке саме коротке ім’я — Пат.
Як засвідчив цей вечір, мій накатаний сценарій не спрацював.
Я повернувся додому під ранок і вирішив, що є в світі речі, які мені недоступні і навіть неприйнятні. Кожен мусить знати своє місце.
А моє ніколи не може бути поруч з цією так званою Пат…
За пару годин безтямного сну, сповненого броунівського руху, мене розбудив телефонний дзвінок.
Це був Барс.
— Слухай, старий, Петрович сказав, що готовий пробачити тобі бійку і прийняти назад до оркестру на офіційних засадах, — без жодних привітань повідомив він.
Якби це пролунало на два дні раніше, я б, певно, зрадів.
Але не зараз, коли я вже був поглинутий іншим. У тому числі й так званим розслідуванням.
Я промимрив щось незрозуміле. Але Барс наполегливо сказав, що чекатиме на мене за годину «на нашому місці» — тобто в тому клятому пабі, в якому я втратив всяку надію вдихнути в колібрі хоч ковток свого затьмареного музикою і штовханиною життя.
Знову йти туди видалось мені нестерпним. Я сказав, що нізащо не піду, що маю купу справ і… почав збиратися на те саме місце, мов злочинець, якого тягне на місце скоєння злочину.
Уранці паб здавався сірим і вбогим. У ньому ще пахло пивними випарами і спітнілими футболками затятих танцюристів.
Барс уже сидів за стійкою і про щось перемовлявся з барменом Пашею. Побачивши мене, обидва увірвали тиху розмову і з цікавістю зиркнули на мене. Я машинально поглянув, чи не брудна у мене сорочка, чи не какнув на неї голуб або щось подібне.
— Паша каже, що ти тут був учора з новою тьолкою — в халаті й білих шкарпетках…
Паша завбачливо відійшов і зробив вигляд, що полірує склянки.
Я нічого не відповів.
Після тієї вечірки в дівчачому ліцеї ми бачились вперше, і я шкірою відчував, що Барсу кортить погомоніти саме на цю тему. Було цікаво, з чого він почне. З яких далеких далечин. Але, ковтнувши пива, він не став копирсатися у звивинах свого мозку, а сказав прямо і просто:
— Слухай, Ланце, а як ти гадаєш, що потрібно, аби потрапити на таку вечірку?
— Ти ж там вже був! І у тебе ж все для цього є, - посміхнувся я. — Скажімо, твій тромбон…
— Я не про тромбон! — не на жарт розсердився Барс. — Я маю на увазі — потрапити, щоб… щоби придбати собі таку кралечку. Чесно! Я ж можу й одружитися!
Я відверто зареготав.
— Ти збожеволів, старий? Краще купи собі гумову ляльку — ефект буде той самий. Якщо не кращий.
Але Барс не був налаштований на грубі жарти. Він схилив голову і заговорив, розглядаючи своє відображення в полірованому столі, ніби говорив сам із собою:
— Я увесь час про це думаю, Ланце. Може, і збожеволів.
Уяви собі, у мене ніколи не було таких дівчат! Вони — ніби з книжки. Ти бачив, як вони дивляться? Як рухаються? Які у них руки? А одяг? А туфельки — такі маленькі, що з них хочеться випити…
— Ти серйозно?
Я принишк, чудово розуміючи, про що він каже, і вдаючи, що шалено здивований такою відвертістю.
— Більш ніж… — сумно зізнався він.
— Старий, — сказав я. — Це просто самотність. Вона грає з тобою в свої небезпечні ігри. Не піддавайся, інакше поповниш ряди обивателів. Ті панянки — мов сухі метелики за склом.
— Звідки ти знаєш? — набичився він.
Я знизав плечима.
— Я так думаю.
— А я думаю, що вони і є справжніми! За ці дні я багато чого дізнався про цей заклад!
- І що саме? — якомога спокійніше запитав я.
— Що вони — щось на зразок гейш! Тільки призначені лише для когось одного — раз і на все життя. Вірні і віддані. Це як… як… — він не міг дібрати слів і нарешті знайшов влучне, на його погляд, порівняння: — Як… ретривери.
— Хто-хто?
— Ретривери!
— А що це?
— Така спеціально виведена порода собак. Поводирі для незрячих!
Я не знав, чи вмазати йому по пиці, чи засміятися, чи просто погладити по голові, як ненормального.
Вирішив розсміятися.
— Не смійся, дурню! Я ж в хорошому сенсі! — гарячково заговорив Барс. — У мого сліпого сусіда був такий пес. Ти б бачив, як він водив його вулицями, як чекав біля магазинів, як захищав! Вони померли в один день… Як у казці.
— Але ж ти не сліпий, а людина — не собака, — тихо сказав я.
— Я сліпий! Більше того — ще й глухий, а ще — кульгавий. Я повний нуль в цьому житті… - Його напад самокритики перейшов усіляку межу здорового глузду.
— Чекай-но, — сказав я, — здається, мені зрозуміло: ти хочеш затвердитись за допомогою такого, як ти кажеш, ретривера? Але це підступно.
— Мені байдуже, Ланце, мені байдуже. Я втомився доводити всім, що я не мішок з лайном. А тут — ти тільки уяви! — нічого доводити не треба. Тебе люблять апріорі. Беззаперечно. Тільки… — він насупився, — як вступити в той клуб щасливців… Як вони туди потрапляють, на ті вечірки? Невже лише через свій прикид?
— Думаю, що саме так, — сказав я, підводячись, адже бесіда почала викликати у мене нудоту. — Ти ж бачив їхні авто, їхні годинники і їхніх охоронців.
Він смикнув мене за руку, мовляв, не йди.
Мені стало прикро за нього. Він сидів увесь мокрий від спеки, зі скуйовдженим рідким волоссям, з гарячковим поглядом. Цієї миті я подумав, що уламок НЛО добряче засандалив і по його куленепроникній голові, і сказав:
— Добре, старий. Я дізнаюсь, що треба, аби… аби придбати ретривера…
— Правда? — зрадів він, мов дитина. — Правда, Ланце?
Зроби це. Зроби це для мене. Ти можеш, я знаю…
Я кивнув і швидко відійшов, висмикнувши руку з його спітнілої долоні.
Від учорашнього вечора на мене навалилася велетенська брила туги. І я поки що не знав, як скинути її з себе. Хіба що — експериментуючи над іншими…
Велика чоловіча спокуса — розбестити невинну істоту протилежної статі. Тільки б знайти її — таке собі люстерко, в якому ти відіб’єшся на повний зріст з усіма своїми нездійсненними фантазіями, удаваним досвідом і пихатістю півня, що розпускає хвіст за першої ж ліпшої можливості. Привчити її до своїх примх і видресирувати на команди, які будеш подавати легким порухом брів. Намалювати на цьому люстеркові (її ж помадою!) свою задоволену пику. …Насправді я так не думаю. Якщо поритися в самій глибині єства — там, де під нашаруванням попелу і кістяків минулого тріпоче крильцями щось схоже на невидиму і безстатеву душу, варто зізнатися, що ані я, ані Барс, ані будь-хто інший не відрізняються особливою оригінальністю у моделюванні свого далекого майбутнього.
Це я досить чітко зрозумів одного разу на пляжі, коли побачив, як старенька пара, взявшись за руки, заходить у море.
Море було досить мілким, і заходити в нього можна було довго, з повним відчуттям повільної насолоди від поступового занурення в легку прохолоду нагрітої сонцем води. Тоді на узбережжі було безліч різномовного люду — голі дітлахи, огрядні матрони, дівчатка-топлес, чоловіки і плейбої — з черевами і без, парочки, що цілувалися під парасольками і просто неба на березі.
Усе було сповнене юної жаги, курортної нерозбірливості і цікавості до всього нового. Попри це, щойно ті двоє вилізли з під свого укриття — великої парасолі, вкопаної в пісок, і поповзли до берега, все довкола ніби завмерло. Всі погляди — відверто чи приховано — стежили за ходою цих двох доісторичних рептилій, вщент укритих зморшками, ніби вони виповзли з неоліту. Даю руку на відсіч, що кожен з того молодого м’ясного рагу подумав так: як було б добре, якби через двадцять, сорок чи п’ятдесят років мати можливість ось так заходити в море. Їм було років по вісімдесят, а може, й більше. Вона, досить огрядна, але міцніша за свого супутника, тримала його під руку. Він спирався на неї, певно, як колись давно — вона спиралася на нього деінде дорогою з вечірки. Вони йшли до берега по піску цілу вічність, ніби переходили останній рубіж свого життя. Потім так само довго, погойдуючись і старанно тримаючи рівновагу, заходили в море. І там, занурившись, взялися за руки і почали легенько стрибати у хвилях, мов діти довкола новорічної ялинки.
