Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

«Ця — куди?» — запитав опецькуватий у діда.

«Каже, священик її кликав», — прошамкотів той, лукаво та грайливо підморгуючи.

Телепні зареготали.

«Хотів їй, напевно, відпустити гріхи», — сплюнув рудий.

Тим часом опецькуватий уже порпався в моєму кошику.

«Ти тільки поглянь, Малпо, яке у неї тут смакотиння! — він напихав писок капуснячками, крихти засипали його неохайний мундир, і без того страшенно поплямлений. — Хіба священикам дозволено їсти капусту? То ж великий гріх!»

Вони реготали, ригали і трощили їжу, яку я з таким трепетом готувала минулої ночі, самозабутньо вдихаючи всю свою істоту в кожен шматочок, у кожну зернинку. Розпач і лють налили мене розплавленим оловом, я зайнялася зсередини — і вибухнула, як гасова лампа: «Гаспиди! Свині! Пси, підлі собаки!» — верещала я, вчепившись комусь із них в обличчя нігтями, вириваючи в іншого волосся, навіть ногами їх хвицаючи і не розуміючи, що роблю.

Сама теж була б добряче дістала, бо опецькуватий, заревівши, немов бугай, відкинув мене до стіни і вже нісся на мене, оголивши шаблюку — але висока постать перегородила йому шлях, нахилилась наді мною, простягаючи обидві руки, гладячи мене по щоках, намагаючись привести до тями, і шаблюка завмерла десь угорі, зачарована, виблискуючи, наче викресана з льоду.

Йосиф ніби з хмари спустився — у білосніжному фелоні з вишитими хрестами, половини якого розвівались, ніби крила. Галас застав його за підготовкою до богослужіння.

Ще не зовсім оговтавшись, я обвила руками його ноги і заплакала.

«Стефо, що сталося? Чому ти тут?» — так лагідно, так делікатно запитав він, що серце моє розрослося до розмірів тієї в’язниці, під стінами якої я вклякла, а для мене самої вже не вистачило місця, мене ніби не стало.

«Отче, я вам гостинців принесла… капуснячків… макаґіґів…»

«Стефо, дитино, навіщо, — він обережно допоміг мені звестися, трепетними пальцями прибрав мокрі пасма волосся з мого розпухлого обличчя. — Не треба було, дитино».

«Отче, я мушу висповідатись».

Йосиф розгубився.

Я дивилась на нього з відчайдушним благанням і розпачем. По щоках і далі котилися сльози.

Яке диво — тепер обличчя його, світле і відкрите, здавалось прекрасним, як лик святого. Очі сяяли теплом, якого мені досі не доводилось зазнавати. Земля погойдувалась під ногами.

Краєм ока я бачила, як мовчки віддаляються вояки, притримуючи руками шаблі, щоб ті не видавали звуків. Тільки старий залишився на своєму місці і спостерігав за нами.

«Дитино, Стефо, я не можу вершити таїнство святої сповіді поза церквою! А до церкви тобі не можна, тут в’язниця!»

«Чому не можете висповідати поза церквою, отче? Є грішниця, є священик і є Бог. Чого ще треба?» — і я знову звалилася долу і розридалась.

Коли він легенько взяв мене за плечі, я негайно підкорилась і слухняно пішла за ним до найближчих каштанів. Там я розповіла отцеві Йосифу історію про годинник доктора Анґера.

Цей круглий годинник — «тисот», як доктор його називав — завжди лежав у правій кишені камізельки (доктор Анґер був шульга). Тонкий золотий ланцюжок провадив до одного з ґудзиків, до якого прикріплювався брелок — клітка з тонкими прутиками, за якими сиділа крихітна пташка.

Годинник дістався докторові від батька — у день прощання, коли майже всі шваби Нойдорфа (того, що на середині шляху між Станиславовом та Коломиєю), втомившись ділити землю на дедалі менші й сміховинніші клапті між численними синами, довжелезною вервичкою васагів і берлинів [39] потяглися чи то на захід, на холодний солоний запах Атлантичного океану, чи на схід — обживати безкраї пустища та степи такої багатонадійної і малозрозумілої Російської імперії.

Кілька глибоких подряпин і сіточка майже непомітних рисочок-павутинок на золотому корпусі «тисота» нагадували мені рисунок на пучечках пальців. Іноді я просила доктора потримати годинник у руках — він випромінював тепло, живе тілесне тепло, чітко пульсував у моїх долонях, як маленьке хоробре серце. Я любила притискати його до щік, чола чи ямки під шиєю, і годинник грів мене, наповнював спокоєм.

Я знала кожну деталь: емалевий циферблат із чорними арабськими цифрами і живим крихітним диском, який відлічував секунди; тонкі стрілки ґранатового кольору; опуклість скла. Напис «Ch. F. Tissot & Fils Locle», наче макові зернинки. Позолочений механізм із 15-ма рубіновими камінцями, усі ці дрібні коліщатка, зубчики, мереживо точності й надійності, запорука вічного життя.

Уся моя безмежна любов до доктора Анґера, невисловлена і стримувана за надійним корпусом із жовтого металу, починала звучати симфонією, шуміти пінистою течією ріки і рватись на волю, коли я ніжно стискала в долонях «тисота».

Здавалось — ще трішечки, і я нарешті втолю свою спрагу, знайду рівновагу, якої мені так бракує, відшукаю впевнену точку спокою серед нескінченного навколишнього бруду й безладу.

Але доктор уже простягав руку, вже непокоївся, що не встигає, що на нього чекають, а він сьогодні геть нічого не зробив, він тоне, тоне у щоденній біганині, захлинається, а важливі справи так і залишаються непочатими, котра вже година, о лишенько, Господи Всемогутній, Mensch denkt Gott lenkt [40].

Для мене всі його справи були важливі та великі. Всі. Це я тонула й захлиналась, це я копошилася під ногами, це я виносила помиї, оббирала бульбу, церувала кальсони. Все, чого мені було треба, — на кілька хвилин довше погрітись теплом «тисота», насититись ним, наїстись. І тоді і бульба, і кальсони були б інакші — я відчувала в них цю здатність.

Але докторова рука нечуло забирала в мене шматочок любові. І я злилась на неї, часто хотілось її навіть ударити чи вгризтись зубами. Саме це бажання викликало в мені жах і відразу, а потім — тупе безсилля й апатію.

На цьому місці отець Йосиф м’яко зупинив мене і запитав, чи я не помиляюсь. Я запитально звела на нього очі.

«У чому, отче?» — покірно й тихо запитала самими губами, без голосу.

«У тому, що любов крилась у годинникові, — відповів він. — У тому, що докторову руку хотілось вдарити».

Ці його слова не дійшли до моєї голови, я їх не почула. Вони боляче врізались мені в груди, і я схопила ротом повітря, задихаючись. Якісь нестерпні згустки і шматки живої плоті виходили звідти під напором такої сили, що стримати його не могло вже ніщо. З моїх очей зі слізьми витікала гіркота, і нестерпний принизливий сором за себе, за своє маленьке низьке життя, за свою сліпоту, покірність, фізіологічність, а ще витікав живий жаль і співчуття, яке, буває, відчуваєш до безтямної живої істоти, до якогось звироднілого кошеняти чи до тих, наприклад, лисих щуренят, приречених бабратися серед нечистот і загинути як не від отрути, то в зубах кістлявих псисьок (хоч і псисьок цих несподівано було мені дуже шкода!). Тільки цього разу цей безмежний жаль, такий бездонний і непристойний, такий кричущий, що від нього хочеться відвернутися, втекти і забути назавжди, я відчувала до себе самої, ніби я була водночас і кошеням, і лисим бридким щуреням, і псиськом із гострими іклами, який від болю і голоду намагається роздерти того, хто слабший.

Не знаю, скільки часу все це тривало — коли я прийшла до тями, то знайшла себе, всю мокру від сліз, засліплену і зіпрілу, в якомусь теплому живому гнізді, наскрізь пропахлому ладаном. У голові — жодної думки. Не було нічого «глибокого», нічого «світлого», нічого «доброго» чи «святого». Все було глибоке, світле, добре, святе, пласке, негайне, очевидне. Ніяке.

Я була в животі своєї мами, я відчувала кожну клітину її тіла, кожну волосину, кожен її звук. Хоча ніколи її не знала.

І мене теж уже не існувало. І від цього нічого не змінилось.

І я була в обіймах отця Йосифа. Він надійно сховав мене від світу, загорнув білим фелоном, і те, що я так довго сприймала за цокання «тисота», було биттям його живого, великого серця, і бурчанням його шлунка, і звуком його дихання, і сковтуванням слини.