Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗

Мавпяча афера, яку ми з напарником успішно провернули в джунглях Чіапасу, принесла нам більше втіхи, ніж фінансів, тому, щоб дарма не тратитися, ми зняли кімнатку не в готелі, а в дешевому хостелі в одному з кварталів El Centro на вуличці з милозвучною назвою «Орхідея». (Такого поняття, як дешевий готель, у Канкуні, на жаль, взагалі не існує.)

Якогось вечора ми рано повернулись після купання на віддаленому пляжі (а тільки такі пляжі в Канкуні безкоштовні) і відразу посунули до супермаркету за продуктами на вечерю. Відійшовши метрів триста від хостелу, я примітив, що до нас прилип низенький, неохайно підстрижений і тлустий мексиканець, на вид років тридцяти, в коротких шортах та замацьканій майці. Здавалося, я десь уже бачив його одвічно похнюплену міну, яка так і просилася цеглини. Можливо, він жив разом з нами у хостелі на вулиці Орхідей, а може, працював у якійсь пивничці поряд.

Попри те, що було вже далеко за полудень, спека стояла така, що асфальт під ногами танув, наче сніг, і місцями липнув до підошов кавалками чорного пластиліну. До супермаркету ми простували своїм ходом хвилин десять, обливаючись потом, наче в сауні. Увесь цей час барилкуватий коротун невідступно дріботів назирці. Кілька разів я рвучко обертався і встигав ловити його погляди. Втім, я не став нічого казати Тьомику: надто вже безхитрісно і простакувато виглядав наш таємничий переслідувач.

Мексиканець остаточно вивітрився у мене з голови, коли я заскочив у приміщення продовольчого супермаркету. Крижане повітря з кондиціонерів живлющою хвилею обмотало мене; я відчув, як на руках та шиї конденсуються краплинки вологи.

— Візьми кілька літрів «Коли», — хрипнув Тьомик. — А то я вчора ледь не помер від спраги вночі.

Я слухняно посунув до великого червоного холодильника з пляшками життєдайного бульбашкового напою всередині. Коли повертався, тримаючи під пахвами дві дволітрові пляшки «Coca Cola», то з подивом угледів, що приземкуватий мексиканець, який дріботів за нами від самого хостелу, рішуче підступив до мого компаньйона.

— Здоров, хлопці! Ви звідки будете? — недоросток розмовляв доброю англійською.

Я змовчав, Тьомик охоче відповів:

— З України.

— Я так і думав, що звідкись здалеку, — без тіні здивування відказав той. — У вас свіжий і нетрафаретний типаж обличчя, велика раритетність для генетично виснаженої нині Мексики, — остання хитромудра фраза стосувалася виключно Тьомика, бо після двох місяців у Мексиці мій «типаж» сильно засмагнув, і я тепер реально змахував на типового генетично виснаженого мексиканця.

«Що він, бляха, несе? — подумав я. — Замурзаний, небритий коротун у якихось зашмарованих шортах, а говорить, наче професор із Гарварду».

— Що ви кажете… — промимрив Тьомик, нічого не зрозумівши з тиради мексиканця.

— Джошуа, — чітко представився коротун. — Можна просто Джош.

— Ем-м-м… Артем. Приємно познайомитись, Джоше.

Мій напарник і засмальцьований курдупель несміливо потисли один одному руки.

— Дивне ім’я, як на мексиканця, — сухо відказав я.

Джошуа беззлобно всміхнувся і м’яко потиснув мою руку. Аж надто вже м’яко, навіть як для свого скромного зросту.

— Якісь плани на вечір? — несподівано сказав він.

Недоросток явно набивався в компанію. Я знову змовчав.

— Ні, — буркнув Тьомик, накидаючи в корзинку всякого їдла.

— Я зупинився в тому ж хостелі, що й ви, — продовжив Джошуа. — Там на горищі, над шостим поверхом, є чудова тераса, звідти навіть океан видно. Ви хіба не знали? Пропоную купити ящик пива, посидіти разом, погомоніти. Мені не часто трапляється нагода побалакати з двома… хм…

— …українцями, — підказав я.

— Саме так! З українцями. Звісно, якщо ви не проти, — чемно додав коротун.

На вид він був геть наївним та невинним, наче немовля. Лиш тільки очі, маленькі, як у вепра, скрадливі і каламутні, простромляли наскрізь, наче спиці.

Я глипнув на Тьомика. Тьомик байдуже глипнув на мене і знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Схоже, мексиканець його зовсім не цікавив. Тоді я перевів погляд на Джошуа. Мій внутрішній голос підказував, що цей замурзаний куцак нічого лихого ні мені, ні Тьомику вдіяти не зможе. Але чого він хоче? Просто познайомитись?

Цікавість зрештою перемогла.

— Ну, в принципі, ми не проти, — обережно промовив я.

— Тоді вирішено! — ляснув долонями Джошуа. — Влаштовуємо сьогодні пивну вечірку під зорями на даху нашого хостелу!

На радощах мексиканець ніжно поплескав мого напарника по плечу і потерся об нього стегном. Тьомик не звернув на це уваги. Потім мовчки виклав з кошика їжу, натомість закинувши туди спайку з 24-ма баночками пива «Negra Modelo» [26], а за нею ще кілька пакетів з чіпсами та горішки.

Ми сиділи на даху хостела, так далеко від канкунського гамору і так близько до канкунських зір. Життя здавалось таким же теплим і лагідним, як води Карибського моря.

Дахи канкунських будинків майже всі пласкі, обгороджені невисоким цегляним парапетом. Тож ми сиділи й глушили пиво на одній з таких терас, звідки відкривався чарівливий вид на El Centro. Ліворуч та праворуч від нас здіймалися бетонні короби витяжних вентиляційних каналів.

Я розлігся на ветхій рипучій розкладачці, Тьомик сидів навпроти на ще одному такому ж самому розкладному ліжку, Джошуа розмістився в шезлонзі трохи позаду нас. Між нами стояв ще столик з розкиданими шаховими фігурками впереміж з пустими баночками з-під «Negra Modelo». Виглядало, що мексиканець не вперше влаштовує вечірки під зорями Канкуна.

— Ти чим займаєшся? — поцікавився коротун. Він майже одразу перейшов на «ти».

— Я бізнесмен, — коротко відказав я.

— А я… я творча особистість, — замріяно мовив Тьомик, встромивши носа в небо.

Я зиркнув на свого напарника. «Ну, — думаю, — тільки цього ще не вистачало. Зараз ще почне горлати пісень, а на ранок, так і знай, депортують з Мексики за порушення громадського порядку». Мексиканець з розумінням кивнув, нітрохи не здивувавшись з Тьомикової відповіді.

— Поет?

— Не зовсім. Я якби широкого профілю. Так би мовити просто творча особистість. У цілому.

— Зрозуміло…

— А ти, Джоше? — знічев’я спитав Тьомик.

— Я тільки тиждень тому приїхав з Лас-Вегаса.

— Гм-м-м… — навіть я відчув, як у мого напарника зачесалося одне місце, коли він почув проказане вголос ім’я світової столиці розпусти.

— Ага, — підтакнув Джошуа. — Вважайте, хлопці, щойно звідти. Я там завідую спа-салоном при журналі «Men’s Health». Знаєте ж такий? Надаю їх ідеальним моделям ще більш ідеального вигляду. Тут, у Канкуні, один мій друг на днях відкриває свій власний люксовий тренажерний зал з басейном і спа-салоном, от він і запросив мене поділитись досвідом, налагодити організаційні справи.

Я підозріло прищурився. Друг якогось місцевого чувака, котрий нібито має гроші, щоб відкрити власний спа-салон, сам ночує в мандрівному гуртожитку і тиняється Канкуном в одних шльопанцях і подраній майці? Щось мені це не дуже подобається.

— Цікаво, цікаво… — прогудів Тьомик.

— Але ж «Men’s Health», — втрутився я, — це журнал, де… ну, там… е-е-е…

— Так, — кивнув Джошуа, читаючи мої думки, — мої моделі — це чоловіки.

Це мені чомусь не сподобалось ще більше.

— Я тому й підійшов до вас зазнайомитись, — правив далі коротун. — Ви мені приглянулись з чисто професійної точки зору. Особливо ось цей парубійко, — Джошуа солодкаво усміхнувся і поплескав Тьомика по коліну. — Дуже в тебе, аміґо, оригінальний і своєрідний типаж лиця. Такого не зустріти в Америці, а тим більше в Мексиці. Артеме, кажу тобі як знавець і видатний експерт, ти міг би легко зробити блискучу кар’єру в модельному бізнесі.

Курдупель влучив у яблучко. Тьомик аж язика висолопив.

— Справді?

— Ти вже повір мені, я свою справу знаю. Часом у Вегасі я беру хлопців прямо з вулиці, кілька місяців доводжу їх до пуття у своєму салоні, а потім представляю босам з «Men’s Health». Ще ні разу не було, щоб відмовили. Кожен з моїх протеже тепер має мільйонні контракти на рекламу спортивного одягу, чоловічої білизни чи парфумів. За минулий рік двоє моїх підопічних потрапили на обкладинку відповідно січневого та липневого номерів журналу.