Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
— Вже прислав. З путами. А листа цареві напиши, ми одішлемо його не з московськими, а з нашими послами.
Царевич ще якийсь час кипів панічно, шаленів, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманів спокій, як весняні хвилі об морений корч. Врешті безсило опустився на фотель і тільки сопів та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звірик. Зненацька Сіркові стислося з жалю серце, й він подумав, що нічого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого заміру, своєї хворобливої думки, й нічого, зрештою, з того не вийде, нічого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царів та царків уже скінчили своє життя на пласі. Й що його підбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча віра, власні хворобливі марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрія — щасливим не будеш. Звів на царевича — бранця очі й сказав:
— А може, тікай звідси, Симеоне. Посли поїдуть — і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.
Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.
— Хочеш позбутися мене, отамане!
— Шкодую тебе.
— Не шкодуй: мені Бог показав мою путь.
— Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним і з собою також.
— Я вже радився, — і зблиснув очима.
— Ну, тоді…— Сірко підвівся. — Поводься хоч, як належить царевичу.
Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.
Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все — ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в’язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.
І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й він застогнав крізь нерозтулені губи. Таке з ним бувало. Напливе часом — й чорніє день, — та мисль накликала біль, а може, навпаки, може, вони в парі, як воли в одному ярмі, бо інколи таке траплялося і серед ночі. І так йому стало тужно, аж не хотілося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим річищем.
Не принесуть йому користі дипломатії. Не визнають Симеона ні Ханенко, ні Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на поміч і донці. Але й відступати нікуди. Треба взяти оцим прибіглецем Симеоном, що тільки можна. Принаймні примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послів. Вислухали з увагою.
Десь далеко, не досяжні окові, закричали дикі гуси, що летіли з — за моря на рідну Україну. Зима огризалась відзимками: всі долини та луки залито водою, на вербах і лозах котики, як довгі заморські сережки, та раптом з неба завихрять білі сніжинки — окидь, й весна та зима зчепляться в мовчазній борні. Студеною і ворожою стане вода, річки покотять свинцеві води через притоплені очерети та верболози, посмутніє на душі од самого погляду на них. Але то тільки на час, пригріє сонце — вода заблищить отепліло, весело затінькають синиці, радісно забулькочуть ручаї, змиваючи в ріки спомини о зимі. На річках і в заріччях галасувала качва.
Весна. Вона зігріла щось у його душі, з нею починалася якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все — таки наповнена доброю тривогою і надією.
Верба випустила довгі сережки, зронила їх аж на сірий камінь. То камінь на могилі колишнього кошового Зуба. В маленькому палісадничку біля церкви ще кілька таких каменів — на могилах двох ієромонахів та значних козаків. Мабуть, небавом спочине тут і він, нинішній кошовий Січі. Що ж, товариство не кепське і місце гарне: чутиме, як гомонять на раді козаки, як стріляють на Водохреща з гармат, не пропустить і того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Місця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров і в серці достатньо жару. І сили, і переконаності, і впертості також.
Раптом почув клекіт, підвів голову й побачив на гребені куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке і беззахисне, ніжне, чуле, і покотилися по ньому вербові котики, й протекли крізь нього несміливі струмки, і попливла в нього весна. «Той чи не той?» Той самий, для якого мостили вони з Лавріном колесо, чи якийсь інший? Хотілося, щоб був той самий, бо ж він народився і виріс на Запорожжі, отож був їхнім родаком. «Весна», — ще раз відмітив думкою, але вже трохи інакше. Весна — це розкіш для душі, це час найбільших клопотів і найбільших сподівань.
На січових вулицях — розкаль. Сірко пробирався вузькою стежкою попід куренями. Біля Кисляківського куреня його погукали згори — запорожці перекривали курінь, двоє лежало на гребені, ще кількоро — трохи нижче, очерет подавали по драбині з того боку. Побажав козакам Бога в поміч і сказав, щоб не лінувалися, бо протікатиме знов.
На голій гілці темної олешини сидів шпак і співав, він нікого не боявся, заливався на все горло. Співав він по — синичому, птаха це така, що по — своєму співати не вміє, а тільки по — чужому, всі ж думають, що він їх передражнює.
На вигінці біля Медведівського куреня отаман побачив Міюського, а за ним ще чотирьох донців. Стояли біля колодязя, вдавали, що п’ють воду. Вони були немов насторожені птахи. Махни рукою — зірвуться й полетять. Либонь, насправді були готові до лету, п’ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кіньми біля Кошеіванцівської могили.
Міюський пішов навстріч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому місці була вузька, кралася попід тином; козаки, щоб не бабрати в калюжі чоботи, хапалися руками за кілля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сірко не міг обминути Міюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенції, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав: «Міюський набридає не аби так, важить животом своїм і козаків». Кругле, з великим лобом лице Міюського за ці дні осунулося й потемніло, ніби аж вкрилося лишаями. Раніше він голився чисто, залишав тільки невелику, клинцем, борідку та чепурні вуса, а тепер лице нерівно, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горіли колючі вогники — запитання. Він не міг погасити їх, приховати покорою, хоч і знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавільним розбійним отаманцем з Міюсу, який колись причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, — хапав Сірка поглядом за груди, — чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти…»
Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:
— Не дивися бісом, Іване. Ти козак — і я козак. Віри одної і помислів одних.
— Ти послів боярських приймаєш, — з тугою в очах сказав Міюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино… А за чарою, вістимо… — й не доказав, махнув рукою.
— З ким пити — відаю сам. Маю свій розум.
По хвилі його погляд відтанув.
— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п’є не срібними, а простими чарками. — Й посміхнувся очима. — Тут ще один Іван набивається в дружбу, але оний Іван — не той.
Міюський слухав і думав щось своє. Він уже не міг думати ні про що інше. І проказав — проспівав свої думки словами давньої запорозької пісні:
