Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Ейвонлійські школярки мали звичай полуднувати всі разом. З’їсти три тістечка самій чи навіть розділити їх лише з найкращою подругою було неприпустимо: до такої дівчинки навіки приставало прізвисько «бридкої жаднюги». Втім, коли тістечка ділилися між десятьма товаришками, кожна діставала малесенький шматочок, що міг тільки розбурхати апетит. А дорога, якою Енн та Діана ходили до школи, була справді гарна. Енн гадала, що ці прогулянки туди й назад з Діаною навіть в уяві не можна зробити приємнішими. Іти гостинцем було б геть неромантично. Натомість, що могло бути романтичніше, ніж іти Стежиною Закоханих повз Купіль Верболозу Долиною Фіалок та Березовим Шляхом.
Стежина Закоханих починалася за садом і тяглася аж до лісу, де закінчувалася ферма Катбертів. Нею виганяли корів на дальнє пасовище, а взимку — тягали додому дрова. Назву їй Енн дала, проживши заледве місяць у Зелених Дахах.
— Не тому, що нею справді гуляють закохані, — пояснила вона Маріллі, — а просто ми з Діаною читаємо одну страшенно чудову книжку, і там теж є Стежина Закоханих. То ми вирішили й собі таку мати. Правда ж, назва дуже гарна? Така романтична! А закоханих на ній і уявляти собі не варто. Я люблю цю стежину, бо там можна думати вголос, і ніхто не скаже, що ти божевільна.
Щоранку Енн виходила з дому сама й чимчикувала Стежиною Закоханих аж до струмка. Там на неї чекала Діана, і вже вдвох дівчата простували далі, під шатром із переплетених кленових гілок.
— Клени такі товариські, — казала Енн. — Завжди тобі щось шурхочуть і нашіптують. — Так вони доходили до моста, звертали зі стежини і, перетнувши один із ланів пана Баррі, минали Купіль Верболозу. А тоді перед ними розгорталася Долина Фіалок — невеличка зелена западинка в тіні густого лісу пана Ендрю Белла. — Звісно, тепер там немає фіалок, — розказувала Енн Маріллі, — проте Діана каже, що навесні їх там цілі мільйони. Ох, Марілло, ви можете собі таке уявити? Мені аж подих перехоплює. Я назвала її Долиною Фіалок. Діана каже, що ніхто не вміє придумувати назви для різних місцин так легко, як я. Це добре, коли тобі щось удається, правда? Та Березовий Шлях назвала вже Діана. Вона так хотіла, то я дозволила; хоча мені здається, що я би придумала й більш поетичну назву. «Березовий Шлях» — таку просту назву хто завгодно придумає. Але, Марілло, це — одне з найпрекрасніших місць на землі.
Так воно й було. Так думали й інші, забрідаючи на той шлях — не тільки Енн.
То була вузька звивиста стежка, котра мовби збігала з високого пагорба просто в ліс пана Белла, де світло просіювалося крізь таке густе сито смарагдового листя, що врешті-решт сяяло бездоганно, наче щирий діамант. По всій довжині його обрамляли молоді стрункі берізки з білими стовбурами й пружним гіллям, огірочники й папороть, білі конвалії та багряні грона лаконосів; повітря довкола завжди було приємно-солодкаве, а десь високо в кронах дерев співали пташки й сміявся-перешіптувався в листі лісовий вітерець. Подекуди стежку перебігали зайці — якщо завмерти й не рухатися, можна було їх побачити; втім, Енн і Діані це майже ніколи не вдавалося. Унизу, у долині, Березовий Шлях добігав до гостинця, а там неподалік, на порослому ялицями пагорбі вже стояла ейвонлійська школа.
То була чисто вибілена будівля з низькою покрівлею й широкими вікнами, заставлена ізсередини міцними зручними партами, кришки в яких відкривалися й закривалися; і три покоління учнів різьбили на них свої ініціали та ієрогліфи. Школа розташувалася трохи вбік од вулиці, за нею був похмурий хвойний ліс і струмок, куди зранку діти складали свої пляшки з молоком, щоб до обіду воно лишалося свіже й прохолодне.
Першого вересня Марілла відвела Енн до школи не без остраху в серці. Енн була такою дивною дівчинкою. Як вона порозуміється з іншими дітьми? І, Боже милий, чи вдасться їй тримати язика за зубами на уроках?
А проте все сталося краще, ніж гадалося Маріллі. Того вечора Енн повернулася додому весела.
— Мабуть, я полюблю школу, — заявила вона. — Хоча про вчителя я невисокої думки. Він постійно підкручує собі вуса й підморгує до Пріссі Ендрюс. Пріссі вже доросла, ви знаєте. Їй шістнадцять, і вона готується наступного року складати вступний іспит до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Тіллі Болтер каже, що вчитель за нею гине. Вона дуже вродлива, з довгим каштановим волоссям, і в неї завжди такі гарні зачіски. Вона сидить ззаду на довгій лаві, і він сидить поряд неї, майже весь час: каже, що пояснює їй уроки. Але Рубі Джилліс якось бачила, що він їй щось написав на грифельній дошці, а коли Пріссі прочитала, то вся зашарілася й почала хихотіти, і Рубі Джилліс сказала, що вочевидь, ніякого уроку це не стосувалося.
— Енн Ширлі, я не хочу більше чути таких відгуків про вчителя, — суворо відповіла Марілла. — Ти ходиш до школи не для того, щоб його судити. Будь певна, ти маєш чого в нього навчитися, тож роби свою справу — вчися. А ще дуже тебе прошу затямити, що пліткам про нього вдома не місце. Я цього не схвалюю. Сподіваюся, поводилась ти добре?
— Певна річ, — задоволено мовила Енн. — Це було не так важко, як уявлялося. Я сиджу з Діаною. Наша парта біля вікна, а з нього можна дивитися на Озеро Осяйних Вод. У школі дуже багато чудових дівчат, і ми з ними так гарно гралися на обідній перерві. Але, звісно, Діану я люблю найбільше, і завжди любитиму найбільше. Я Діану просто обожнюю. Я жахливо відстала від інших. Вони всі вивчають уже п’ятий розділ підручника, а я — тільки четвертий. І мені здається, це ганьба. Але я швидко зрозуміла, що ні в кого з них немає такої уяви, як у мене. Сьогодні в нас було читання, географія, історія Канади й диктант. І пан Філіпс сказав, що я пишу зі страшнючими помилками, повиправляв їх усі, підняв мою дошку й усім показав. Ох, Марілло, я ледь не вмерла від сорому. Я ж новенька, і думаю, що він міг би поставитися до мене поблажливіше. Рубі Джилліс пригостила мене яблуком, а Софія Слоун позичила таку гарну рожеву листівку, на ній написано: «Дозвольте завітати в гості». Я мушу їй завтра листівку повернути. А Тіллі Болтер дозволила мені аж до вечора поносити свого перстеника з намистинок. А можна, я відпорю кілька перлин зі старої подушечки для голок у моїй кімнаті, і теж зроблю собі перстеника? А ще — ох, Марілло, Джейн Ендрюс мені розповіла, що Мінні Макферсон їй сказала, що чула, як Пріссі Ендрюс сказала Сарі Джилліс, що в мене дуже гарний ніс. Марілло, це перший комплімент, який я почула в житті, і ви собі не уявляєте, яке дивне відчуття мене охопило. Марілло, а в мене справді гарний ніс? Я знаю, що ви скажете правду.
— Твій ніс цілком нормальний, — коротко відповіла Марілла. Насправді вона вважала, що ніс у Енн надзвичайно гарний, але не збиралася їй цього казати.
Було це три тижні тому, і відтоді все йшло гладенько. І ось настав цей свіжий вересневий ранок. Енн і Діана, двійко найщасливіших ейвонлійських дівчаток, безтурботно чимчикували Березовим Шляхом.
— Напевно, сьогодні в школі буде Гілберт Блайт, — сказала Діана. — Він усе літо гостював у Нью-Брансвіку, у своїх кузенів, і оце щойно в суботу ввечері повернувся. Він страх який вродливий, Енн. І з дівчат просто жахливо збиткується. Він нам просто спокою не дає.
З Діаниного тону було чути, що відсутність спокою її тішить значно більше, ніж найсвятіший спокій.
— Гілберт Блайт? — запитала Енн. — Це його ім’я написане біля ґанку на стіні поряд із Джулією Белл, а над ними великими літерами «Зверніть увагу»?
— Так, — кивнула головою Діана, — хоч я певна, що Джулія Белл йому не подобається. Я чула, як він казав, що вчив таблицю множення за її ластовинням.
— Ох, не кажи мені про ластовиння, — благально мовила Енн. — Це дуже нетактовно, бо в мене теж його не злічити. Та я вважаю, що писати на стіні про хлопців і дівчат «Зверніть увагу» — це неймовірне безглуздя. Хотіла б я подивитися, як моє ім’я хтось нашкрябає на стіні поряд із хлопчачим! Але ні, — додала вона поспіхом, — на таке ніхто не зважиться.
Енн зітхнула. Їй не хотілося побачити власне ім’я на стіні. Проте усвідомлення того, що їй це не загрожує, було трохи принизливим.
