Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Надто незручно? — повторив Сомс. — Це справжнє безглуздя!
— Знаєш, — сказала Флер, не підводячи очей, — насправді ти охоче побачився б із нею.
Сомс мовчав. Вона висловила таку глибоку правду, що він просто не міг її визнати. Флер переплела його пальці своїми; гарячі, тонкі, нетерплячі, вчепилися вони в його руку. Ця дівчина, його дочка, проб'є собі дорогу навіть крізь кам'яний мур!
— Що мені робити, якщо ти не згодишся, тату? — спитала вона дуже лагідно.
— Для твого щастя я зроблю все, що завгодно, — відповів Сомс, — але це не дасть тобі щастя.
— Ні, дасть!
— Це тільки розворушить минуле, — сказав він похмуро.
— Але ж воно вже й так розворушене. Тепер треба, щоб усе заспокоїлося. Нехай вона зрозуміє, що йдеться тільки про нас із Джоном, що ця справа немає нічого спільного ні з твоїм життям, ні з її. Ти можеш зробити це, тату, я знаю, що можеш.
— У такому разі ти знаєш дуже багато, — була похмура відповідь.
— Якщо ти нам допоможеш, ми з Джоном почекаємо рік, два роки, якщо схочеш.
— Мені здається, — тихо мовив Сомс, — тобі зовсім байдуже до того, що відчуваю я.
Флер притисла його руку до своєї щоки.
— Ні, не байдуже, татусю. Але ж ти не хочеш, щоб я була страшенно нещасна.
Як вона підлещується, щоб домогтися свого! І хоч він з усіх сил намагався повірити, що їй справді не байдуже до нього, а проте не був цього певен, ні, не був. Їй не байдуже тільки до того хлопця! То навіщо ж йому допомагати їй, щоб вона заволоділа тим хлопцем, який убиває її любов до нього самого? Навіщо? За законами Форсайтів це справжня дурість! З цього не матимеш ніякої користі, ніякої! Віддати її тому хлопцеві! Передати у ворожий табір, під вплив жінки, яка так образила його! Повільно й неминуче він утратить цю квітку свого життя! І раптом він відчув, що його рука змокріла. Його серце болісно стислося. Йому нестерпно, що вона плаче. Він швидко поклав на її руку свою другу руку, але й на неї капнула сльоза. Ні, він більше не може!
— Ну ж бо, ну, — сказав він. — Я поміркую і зроблю, що зможу. Ну, заспокойся!
Якщо це потрібно для її щастя, то, виходить, потрібно; він не може відмовитись допомогти їй. І щоб вона не почала дякувати, він устав і рушив до піаноли — надто гучна музика! Поки він підходив, пластинка дограла і почулося тихе шипіння. Де та музична скринька його дитинства! «Мелодія кузні», «Келих доброго вина»— Сомс завжди почував себе нещасним, коли мати в неділю вдень заводила ту музику. І ось знову така самісінька машина, тільки більша й дорожча, і тепер вона грає: «Шалені, шалені жінки!» і «Свято полісмена», і він уже не в чорному оксамитовому костюмчику з небесно-блакитним комірцем. «Профон має слушність, — промайнула думка — все це пусте. Ми йдемо до могили!» І, виголосивши подумки це дивовижне зауваження, він вийшов.
Того вечора він більше не бачив Флер. Але за сніданком її очі стежили за ним з благанням, від якого він не міг сховатись та й не намагався. Ні! Він уже вирішив пройти крізь ці тортури. Він поїде в Робін-Гіл — у дім, з яким пов'язано стільки спогадів. Приємний спогад — останній! Про те, як він приїхав туди, щоб у батька того хлопця відібрати Айріні, погрожуючи їй розлученням. Відтоді йому часто спадало на думку, що своїм приїздом він тільки скріпив їхній союз. А тепер він збирається скріпити союз цього хлопця з своєю дочкою. «Не знаю, за які гріхи, — думав він, — мені доводиться все це терпіти!» До Лондона він їхав поїздом, там пересів на другий поїзд, а від станції пішов пішки дорогою, що тяглася вгору довгим схилом між живоплотами і за останні тридцять років, наскільки він пригадував, майже не змінилася. Дивно — так близько від Лондона! Очевидно, є ще люди, які тримаються за землю. Це міркування заспокоїло його, коли він ішов між високими живоплотами поволі, щоб не перегрітися, хоч день був прохолодний. Хай там що, а в землі є щось реальне, її не зрушиш із місця. Земля й гарні картини! Ціни на них можуть трохи коливатися, але загалом завжди зростають — за них варто триматися в світі, де так багато нереального, дешевих будівель, мінливих мод, де панує настрій: «Сьогодні ми є, а завтра нас не стане». Французи, мабуть, таки мають слушність зі своїм селянським землеволодінням, хоч він і невисокої думки про французів. Власний клапоть землі! В цьому є щось надійне! Йому доводилося чути, як селян-власників називають «затятими селюками»; а молодий Монт якось назвав свого батька «затятим читачем «Морнінг пост»— от нечемний хлопчисько! У світі є багато гіршого, ніж бути затятим або читати «Морнінг пост». Є ще й Профон і такі, як він, і всі оті лейбористи, і горласті політикани, і «Шалені, шалені жінки!» І раптом Сомс відчув, що слабне, що його кидає в жар і трусить. Нервове збудження перед зустріччю! Як сказала б тітонька Джулі, цитуючи Пишного Доссета, його нерви «геть перенатужились». Між деревами вже виднів будинок, той самий будинок, за спорудженням якого він стежив, бажаючи зробити його оселею для себе і для цієї жінки, котра за велінням примхливої долі зрештою оселилася в ньому з іншим! Він почав думати про Думетріуса, про облігації внутрішньої позики та про інші способи вкладати капітал. Йому нізащо не можна зустрітися з нею в такому збудженому стані; адже він втілює собою для неї день страшного суду на землі, наче цей суд вершитиметься тут, а не на небі; адже він — уособлення законної власності, а вона — втілення злочинної краси. Його гідність вимагає безсторонності, коли він виконуватиме свою місію — з'єднати навіки їхніх дітей, котрі, якби вона поводилася пристойно, були б рідним братом і сестрою. Ця набридла мелодія «Шалені, шалені жінки!» звучала у нього в голові і дратувала його — дратувала тому, що мелодії, як правило, в його голові не звучали. Минаючи ряд тополь перед будинком, він подумав: «Як вони виросли: адже це я їх посадив».
Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.
— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.
Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс! — подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички. — І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»
Покоївка повернулася.
— Джентльмена просять викласти свою справу.
— Скажіть, що вона стосується містера Джона, — відповів Сомс.
І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині, — задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.
— Заходьте, будь ласка.
Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.
— Пробачте, що я прийшов, — сказав він похмуро, — але цю справу треба вирішити так чи так.
— Може, ви сядете?
— Ні, дякую.
Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:
— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.
— Дуже люблю.
— Ну то як?
— Все залежить від нього.
У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.
— Це просто якесь божевілля.
— Атож.
— Якби ви тільки… Адже вони могли бути…
