Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Володько спокійно посміхнувся.
— Ні, Андрію Андрійовичу, — відповів він.
— З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужі. Але чого хоче. той самий святий пролєтарій Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи? Прошу. Дамо вам функцію. Тільки працюйте. Ні, він, бачите, хоче сам керувати. Хоче викинуть мене, Сергія, Антона… Але ж дурень. Не розуміє, що без нас це діло не піде. Не хочу хвалитися, але ж всі недобори покривав я. Зі своєї і так порожньої кишені. Десятини продавав. Загляньте тільки до книг… Приватники нас б'ють і в хвіст і в гриву… А він тут з тим комунізмом… То ж там ні одної грамотної людини, і сам Йон женився на куркульці і затіває он забрати місце козака. Як вам це подобається. А влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку… — Рона говорив поспіхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нічого не бачив, нервувався… — Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку…
— Дякую. Я вже поснідав.
— Е! Вип'єте! Це вже обід. Не роздягайтесь — замерзнете. У мене недавно був турнір. Грали й комуністи. Але мене ті турніри зажеруть. Ледве хватає на призи, А ваш браток вже засіяв на моєму озимину. Чули? Навесні переїде. Тринадцять десятин відпустив і вже просвистав… Хай хоч хтось працює. Я… Ет… Який я, скажіть, господар.
Шахові турніри, після кооперативу, театру, футбольної гри і пиятики — ще одна хронічна пристрасть цієї своєрідної, загубленої у глибокій провінції, людини. Він помітно, добровільно, добродійно здавав своє життя в ломбард і єдиною його чеснотою було — не сперечатися з долею. Так, мабуть, хтось хоче і нема потреби робити якісь зусилля спротиву.
Марко приніс на дерев'яній таці дві порцелянові чашки чаю, обидва присіли до круглого, розколотого посередині, мармурового, холодного столика, пили чай, і Володько, своєю плутаною мовою… (він завжди, в товаристві Рони, почував себе не свобідно) намагався пояснити поступовання Йона.
— Я знаю Йона, — казав він. — Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не з тих, щоб ділився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори інструкції перебирати на місцях всі організації… Що ті організації, під претекстом комунізму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не організації, а настрій народних мас… По-друге, це буде корисне і цим і тим, і там у Москві, і тут у Варшаві… Буде рух, фермент, невдоволення, покривджені… Причина для визволення тим і причина для ліквідації цим.
— Можливо, можливо, — байдуже казав Рона, — але у нас тут… Тож кооператив народові… Це його хліб… Коли я відійду… Що це їм дасть?
Володько делікатно перебив:
— Дозвольте, Андрію Андрійовичу… Хочу звернути вашу увагу на одну справу… Оповідають, що ваш прикажчик приятелює з козаком. — Володько на хвилинку замовк… — І ще більше… Що він посилає покупців до козака, навіть коли має потрібні товари у себе.
— Не вірю, — рішуче відповів Рона. — Не може бути… Що Бухлов сволота — так, але що аж така сволота — не вірю.
— Але чим пояснити, що постійно маємо недобір?
— Бо мало купують. Всі ідуть до міста.
— А чому козак не має недобору?
— Бо він, по-перше сам… По-друге — наш народ ще не звик до кооперації. Це… Зрештою, ви це добре знаєте… — казав Рона.
— За шість років був час призвичаїтись. Колись же торгівля йшла… І були зиски.
— Розуміється… Були зиски… Бо були люди… Зацікавлення… Тепер молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрібне вдаватися в суперечки, він мав на це свій усталений погляд. Козак вів справу сам, особисто, незалежно… Кооператив це інституція, форма, бюрократія. Все догори ногами… У м'ясниці привезуть оселедців, у піст їх забракне. Але такі думки на Рону не впливали… До того ж він не економіст… Він тільки цю справу любить і в неї вірить… Хоча самої віри для цього мало.
Зрештою, це ціла філософія, тим часом треба думати про конкретне. Всі їх справи поважно загрожені і треба знаходити вихід. І саме про це йде мова… Яка кінчається ген по обіді…
— Ах, Володимире Матвійовичу, — казав на закінчення Рона, весь зачаджений тютюновим димом, — село страшна потвора. Головне, що воно дуже глибоко вросло у землю… А треба б трохи і неба…
Цього самого часу у хаті Трохима Пацюка, у тій самій низькій з малими вікнами кімнаті, де то за війни штабс-капітан Смірнов робив звичайно свій «рощот» за працю на окопах, велася жива нарада. Сиділи, стояли, ходили Йон, Ілько, Никон, Демид, кілька молодших парубків… Було і пару старших хазяїв — Терешко Соловей і Гнат Чорноокий… Одягнені у чорні ватові піджаки, настроєні ударно. Йон вів промову… Одруження надало йому поваги і взагалі він, як казав Сергій, «є дурний дядько».
— Отже, кажу вам, товариші… Наша перемога в наших руках. Маємо сімдесят п'ять відсотків членства. Я був у старости. Так і так, кажу… Мусимо забрати діло в наші руки».. Дамо молодших людей, рухливішу управу… А то ці проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер ніби він її підтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої гроші… А коли не стане грошей, що тоді? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз на півроку, капіталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком… Це ж ми всі знаємо і знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з ким пан Рона, коли прийде до крамниці, буде грати в шахи. Це, товариші, ніякий жарт… А прав да… Гниль… Залишки зі.старого часу… І чи треба це терпіти далі?
Відповідь на це була проста:
— Викинути їх всіх до ста чортів і все, — загули всі майже в один голос. — В кооперативі треба навести порядок!
До Йона підступив маленький, згорблений, у підраному ватовому піджаку, спитий дядьчина. Це Сергіїв батько Макар.
— Знаєш, Йона, — казав він. — Вернувся Володько.
— Товариші! Вернувся Володько, — оголосив на голос Йон.
— Вернувся? Гов! — загули довкруги голоси.
І в цьому гаморі була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вістку і сприйняла її діткливо. Це молода Йонова жінка Ганка, яка поралась у ванкірі за бугаєм і виглянула на хату, ніби хотіла краще чути, що скаже Йон.
— Ви його бачили, Макаре? — запитав він.
— Був у нас вчора.
Йон не питав більше, але Макар сам додав:
— Було там більше. Мабуть, радились.
— Нам їх наради не цікаві, — відповів Йон рішуче, — Хочу сам з ним бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вішака короткого кожушка, підтягнувсь поясом, нічого не сказав і вийшов. Було після полудня, через молошно-сіру поволоку неба просвічувало сонце, зі заходу подував теплий, одлижаний вітер.
Йон одразу подався «на Дерманці», мав намір зайти до Володька, не застав його дома, невдоволений вертався назад, але біля Стратонової хати вони все-таки зустрілися. Володько вертався від Рони.
— Здоров, товаришу! — весело привітався Йон. Його широкі енергійні уста дійсно посміхалися, міцне підборіддя напружено витягнулось.
— Здоров, Йоне! — і потиснули міцно руки.
— А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотів би пройтися зі мною? — енергійно говорив Йон.
— Спішу додому, ще не обідав. А в чому справа? — відповів у тон Володько. Вони пішли в напрямку дерманських хуторів.
Йон не гаяв часу і одразу коротко, ясно і рішуче вияснив своє становище. Володько уважно його вислухав і без вагання заявив:
— Я, Йоне, не схвалюю твоїх намірів!
— Можливо, маєш на це свій план? — запитав він стримано.
— Мій план простіший простого: не розбивати села партійними чварами, кооператив лишити кооперативом — увести хіба до управи кількох енергійніших членів і звільнити Бухлова.
— Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? — підносив тон Йон.
— Краще це, ніж мали б закрити її взагалі.
— Її закриють так чи так. Не сьогодні, так завтра. Всі ті ваші чудові читальні та просвіти — закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб закрили не задурно, не за прекрасне спасибі. Забрати все в народні руки, і тоді хай нам вирвуть.
— Про які такі народні руки мова? — питав невинно Boлодько.
