Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— А чого ж ні! Візьму сокиру, стану на тому мості, й хай набігають. По одному, по двоє чи троє, байдуже. Ніхто не промине рів, поки я дихаю.
«Він зібрався померти», подумав Теон. «Він хоче не перемоги, а кінця, вартого пісні.»
— Ми скористаємося зашморгом.
— Як скажете, — відповів Лорен зі зневагою в очах.
Векс допоміг Теонові вбратися до битви. Під чорним вапенроком та золотим корзном блищала добре змащена кольчуга на жорсткому кубраку з вареної шкіри. Озброєний та в обладунку, Теон видерся на вартову башту в тому куті, де сходилися південний та східний мури, щоб кинути погляд на свою лиху долю. Північани розходилися, щоб оточити замок з усіх боків. Їхнє число оцінити оком було важко: може, з тисячу, а може, вдвічі більше. Супроти сімнадцяти. До того ж вони притягли каменемети і скорпіони. Гуляй-городів він на королівському гостинці не бачив, але у вовчій пущі вистачало дерева, щоб збудувати їх собі просто тут.
Теон роздивився прапори крізь мирійську трубу зі скельцями маестра Лювина. Куди не кинеш оком, усюди на вітрі віяла бойова сокира Кервинів, а з нею Толгартові дерева та водяники Білої Гавані. Рідше траплялися знаки Кремінців та Карстарків. Подекуди стрічався лось Роголісів. Але Гловера не було жодного — про них подбала Аша. Не було Болтонів з Жахокрому, ані Умберів з тіні великої Стіни. Втім, обложники якось обходилися і без них. Скоро молодий Клей Кервин з’явився перед брамою з мирним прапором на високому держалні та оголосив, що пан Родрік Касель бажає перемовитися з Теоном Перевертнем.
Перевертень. Прізвисько було гірке, як жовч. Він згадав, як їхав на Пайк, щоб повести батьківські лодії проти Ланіспорту.
— Я скоро вийду! — закричав він донизу. — Сам!
Чорний Лорен не погоджувався.
— Кров змивається тільки кров’ю, — оголосив він. — Може, лицарі й тримають слово перед іншими лицарями. Та з тими, кого зацне панство вважає за розбійників, вони не надто панькаються.
Теон скипів:
— Я принц на Зимосічі та спадкоємець Залізних островів! Іди знайди дівчинку і роби, що я казав.
Чорний Лорен кинув на нього нищівний погляд.
— Слухаю, пане принце.
«Він теж проти мене», зрозумів Теон. Останнім часом йому здавалося, наче проти нього обернулися навіть камені Зимосічі. «Якщо я помру, то без друзів, усіма покинутий.» То який йому лишили вибір, окрім як жити далі?
Він виїхав до брамної башти з короною на голові. Якась жінка саме витягала цебро з криниці, а кухар Гейдж стояв у дверях своєї кухні. Вони ховали свою ненависть за похмурими очима та невиразними, мов сіра черепиця, обличчями. Але Теон все одно її відчував.
Коли опустили моста, через рів дмухнув холодний вітер. Від його дотику Теон затремтів. «Холод, та й годі», сказав собі він, «це від холоду, а не з переляку. Від холоду тремтять навіть найхоробріші воїни». І виїхав просто у зуби тому вітрові, під грати, через міст. Зовнішня брама відчинилася, щоб його пропустити. Коли Теон їхав під мурами, то відчував, як хлопчики дивляться на нього з порожніх очниць.
Пан Родрік чекав на базарній площі верхи на своєму зозулястому мерині. Поруч з ним молодий Клей Кервин тримав на держалні лютововка Старків. На базарі вони були самі, хоча Теон побачив лучників на дахах навколишніх хат, списників справа від себе, а зліва — шерегу кінних лицарів під водяником з тризубом дому Мандерлі. «Кожен з них бажає мені смерті.» З багатьма хлопцями вони піднімали роги та келихи за одним столом, ба навіть разом до дівок ходили. Та якщо б він зараз втрапив до їхніх рук, стара дружба б його не врятувала.
— Пане Родріку. — Теон натягнув повід і зупинив коня. — Сумно, що нам доводиться стрічатися ворогами.
— Сумно, що я мушу зволікати, перш ніж тебе повісити. — Старий лицар сплюнув на грунт, замішаний у болото. — Теоне Перевертню.
— Я Грейджой на Пайку, — нагадав йому Теон. — Я народився кракеном і ніколи не перевертався на вовка.
— Десять років ти виховувався у родині Старків!
— Радше сказати — сидів у полоні як заручник.
— Тоді б краще князь Едард тримав тебе у цюпі в залізах! А він натомість виростив тебе серед своїх синів — добрих та милих хлопчиків, яких ти злодійськи замордував. Я сам, на свою вічну ганьбу, вчив тебе військової науки. Якби ж я знав раніше, то встромив би тобі меча в живіт, а не вкладав його до твоїх зрадницьких рук.
— Я приїхав домовлятися, а не слухати ваші образи. Якщо маєте, що сказати, старигане, то кажіть. Чого ви від мене хочете?
— Дві речі, — відповів старий. — Зимосіч і твоє життя. Накажи своїм людям відчинити браму і скласти зброю. Ті, хто не вбивав дітей, зможуть піти вільно, а ти лишишся чекати на суд короля Робба. І хай боги мають ласку до твоєї душі, коли він повернеться.
— Робб ніколи більше не побачить Зимосічі, — зауважив Теон. — Він розіб’ється об Калин-Коп, як розбилися незчисленні південські війська за десять тисяч років. Тепер північ тримаємо ми, пане лицарю.
— Ви тримаєте три замки, — відказав на це пан Родрік, — і цей я, Перевертню, скоро в тебе заберу.
Теон не зважив на його слова.
— Ось мої умови. До заходу сонця ви мусите розійтися геть. Ті, хто присягнуть на вірність Балонові Грейджою як їхньому королю та мені як принцу на Зимосічі, отримають підтвердження своїх прав, привілеїв та статків і не потерплять жодної шкоди. Ті ж, хто нам не підкориться, будуть знищені.
Молодий Кервин зиркнув на нього, наче не вірячи своїм очам.
— Ти, бува, не з’їхав з глузду, Грейджою?
Пан Родрік хитнув головою.
— Він, хлопче, втратив не розум, а тільки міру в своєму марнославстві. На жаль, Теон завжди був про себе надто високої думки. — Старий лицар тицьнув на нього пальцем. — Не гадай собі, наче я чекатиму, поки Робб проб’ється крізь Перешийок, щоб дати ради такому, як ти. В мене тут майже три тисячі людей… а ти, якщо люди не брешуть, маєш не більше п’ятдесяти.
«Насправді сімнадцять, старигане.» Теон змусив себе всміхнутися.
— Я маю в себе дещо краще за вояків.
Він підняв кулака над головою. Чорний Лорен знав цей знак і чекав на нього.
Мури Зимосічі стояли за Теоновою спиною, але пан Родрік дивився просто на них і не міг не бачити. А Теон бачив його обличчя. Коли підборіддя старого затремтіло під його жорсткими білими баками, він знав точно, що той побачив. «Навіть не здивувався», подумав Теон з досади, «та нехай, аби боявся. А він боїться».
— Гидкий боягуз! — виплюнув пан Родрік. — Дитину… яка мерзота!
— Так, я знаю, — відповів Теон. — Я сам скуштував цієї страви, чи ви не забули? Мене забрали з батьківського дому в десять років, щоб батько більше не здіймав повстання проти корони.
— Це не те саме!
Теон лишився незворушним.
— Зашморг на моїй шиї не був з конопляної мотузки, правда ваша, але я його все одно відчував. Він тер мені шию, пане Родріку. До крові.
Теон сам не усвідомлював цього аж до нинішньої миті, та зараз слова проказалися самі собою.
— Тобі ніколи не завдавали жодної шкоди!
— Беті її теж не завдадуть, якщо ви…
Пан Родрік не дав йому скінчити.
— Гадюка! — вигукнув лицар, червоніючи лицем від люті під своїми білими баками. — Я дав тобі, Перевертню, можливість врятувати своїх людей та померти бодай з якимись рештками честі. А мав би знати, що вбивця дітей не вартий навіть такої милості.
Він сягнув рукою по меча в піхвах.
— Я мав би знести тобі голову просто тут і зараз, аби покласти край твоїй брехні та лукавству. Клянуся богами, я мав би так і вчинити!
Теон не боявся старого, що белькотів та бризкав слиною з розпачу. Але лучники на дахах і лава лицарів — то зовсім інша справа. Якби дійшло до мечів, повернутися до замку живим він не міг і сподіватися.
— Порушите вашу клятву, вб’єте мене — і побачите, як мала Бета теліпається у зашморгу.
Кісточки пальців пана Родріка побіліли, та за мить він зняв руку з меча.
— Зажився я на світі, якщо дожив до такого. Краще б лежав у могилі!
— Не можу не погодитися, пане. То ви приймете мої умови?
