Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Ся заповідь королівського походу на Україну відповідала тодішнім плянам короля. Розгніваний на Хмельницького за те що він злегковажив його “ласку”, показану на серпневім соймі: його посольство вислане до Чигрина (Зацвіліховского і Черного) і готовість забути Батозький інцідент-що здавалась королеві найвищим проявом його монаршої великодушности,-король справді носився з гадкою йти на чолі війска на Україну, щоб покарати невдячних і добитись повної покори і підданства від тих що мали ще якусь вартість для Річипосполитої.
Се питаннє дебатувалося на нараді сенаторів, що король скликав до Гродна, виїзжаючи туди з Ловича в грудню; але сенатори з'їздилися мляво, і нарада відбулася тільки при кінці січня. Ми маємо відомости про неї в депеші нунція. Обговорювалося, каже він, чи сам король має йти на чолі війська, чи виїхати до якого небудь міста в сусідстві обозу; чи скликати посполите рушеннє; чи взяти під увагу деякі прохання (esibitioni) Хмельницького, і як запевнити собі виконаннє його обіцянок? 8).
Справа мабуть лишилася непорішеною-судячи з вищенаведеного посольства Януша Радивила до Лулула. Радивил виступав рішучим прихильником мирного порозуміння з козаками, і його родич, старий канцлєр в. кн. Литовського Ольбрахт Радивил- також; правдоподібно се була позиція сенаторів в. кн. Литовського взагалі, а вони мабуть становили більшість на сій нараді скликаній на їх території. Се було взагалі становище литовських маґнатів-і в сім напрямі тепер рішучо впливав всесильний Януш. Ольбрахт Радивил потім з незадоволеннєм записує в своїм дневнику, що хтось намовив короля післати військо на козаків: очевидно се противилося тому, на чім стала нарада. Рішено було відложити справу до сойму, а з сойму післати комісарів-так переказував Лупулові Януш Радивил. Але король мав перед тим намір задати козакам зимову кампанію, завважає Ольбрахт,-тільки перебили се розходження в гадках і непостійна зима, і так проєкт походу розвіявся-одначе незнати чиїм замислом було післано 10 тисяч щоб докучити козакам 9). Коховский свідчить, що се сталося з виразного наказу короля гетьманові Потоцкому, і називає навіть імя післанця-Жиґмонта Скаршевского. Очевидно, вислухавши суперечні гадки сенаторів король потім вернувся до свого заміру-використати зимову пору щоб знищити козаків.
На се вплинули правдоподібно вісти про великі утрати, понесені козацьким військом від чуми. Нунцій розповівши про секретні наради короля з сенаторами, додає вісти про страшні наслідки чуми на Україні, що здесяткувала козацьке військо, про самого Хмельницького були вісти що згинув, инші-що він втік у ліси, а свою сімю розіслав по селах. Далі, коли наведений вище лист Хмельницького з пропозицією царського посередництва наспів підчас сих нарад (а я думаю, що він міг попіти)-він також міг тільки підтримати плян превентивної кампанії против козаків. Адже се була погроза московської інтервенції, котру найкраще було відвернути, негайно погромивши козаків і змусивши їх до капітуляції, так щоб московському урядові не лишилось до чого мішатись.
Можливо, що до сього прилучилися також бажання маґнатів позбутися зимових квартир свого війська, що страшно обдирало не тільки королівські й церковні, але й шляхетські маєтки, бунтувало й грозило конфедерацією. Нарешті поясняючи королівський наказ про наступ, Коховский додає ще такі міркування-в котрих можливо є теж якесь фактичне зеренце. До походу на козаків понуджували вісти розвідчиків, що козаки поріжнилися між собою, і впливовіші полковники ворогують на гетьмана, що він занадто захопився своєю абсолютною владою і хоче віддати край під турецький протекторат, а з тим-в безвихідну неволю. Незадоволене і духовенство, готове зносити все, тільки не пониженнє реліґії,-але більше нарікає потайки, а відверто виступати не відважається або й зовсім ховає (своє невдоволеннє). Бо вже була поголоска, що Максим (!) Гладкий заплатив головою за те що відважився докоряти гетьманові за негідні річи. Але не всі злякались тої кари, і не перестали виступати проти погибельних вчинків (гетьмана). Між иншим Гуляницький і Хмелєцкий, наші земляки-шляхтичі, прославлені між повстанцями своїми відважними вчинками, стягнули на себе ненависть гетьмана тим, що більше ніж инші йому суперечили-занадто памятаючи своє походженнє і давніший свій стан. Та Гуляницького на якийсь час покрило від гетьманського гніву манастирське життє; але Хмелєцкий-занадто певний своєї сили, так що небезпечно було против нього виступати одверто,-згинув від війта паволоцького, як говорили: людини готової на всякий злочин і намовленої на се убийство; гідна кара для зрадника вітчини і негідного братанича славного войовника (Стефана Хмелєцкого, героя боїв з Татарами) 10).
Але як завважив Ольб. Радивил, стихії не сприяли польським бажанням використати ослаблення козацького війська і його внутрішні непорозуміння. Зима була мокра, тепла, відлига приводила дороги до непрохідного стану 11). А з другого боку-незаплачене військо не хотіло йти в похід і грозило конфедерацією. Одначе король наперся, вистарався тимчасову “донативу” в 200 тис. зол. для війська і прислав гетьманові Потоцкому наказ виступати в похід. Могло се бути при кінці лютого, за яких два тижні перед соймиками 12). Чи королеві хотілось зробити шляхту охотнішою на всякі грошеві жертви сим фактом розпочатої війни, чи хотів позбутися незаплаченого, незадоволеного, бунтливого війська в сусідстві будучого сойму? Одно і друге можливе, а особливо друге.
Королівську пропозицію соймикам зложено в сентіментальнім тоні: “Боліє батьківське серце добротливого пана, й. кор. м., коли безчесний віроломець, задавши незносні рани зболілій Матери нашій, що раз відновляє її шрами і забезпечивши собі спокій присягою, її милих синів-одних тирансько губить, инших в поганську забирає неволю. Але ще тяжчого причиняє то жалю й. кор. милости, що досі за такі нечувані злочини той зрадник не дістає пімсти, і його зухвала гордість, безкарно ухиляючись від заплати, тим більшої набирає злости, все до більшої приходить сили, і підбиває до подібного ж віроломства неприязних нам сусідів-котрих досі вірність союзам і заприсяженим договорам ще стримувала і стримує. Той жаль привів до того й. кор. мил., що вже не раз, забувши свій маєстат, він ставав як рядовий жовнір у війську і рискуючи життєм виставляв на небезпеки свої королівські груди. До того привів його той жаль; що наповнений смутком за стількома визначними синами сеї Корони, страченими під Батогом безприкладним варварством суворого тиранства, він прикований до ліжка тяжкою хоробою, осінніми ночами нічого не випускав з свого батьківського піклування і тільки про те й думав, якби по стількох змінах невірної фортуни дати бідній вітчині знову великий день і до давніших щасливих побід додати найвищий тріумф”.
Гірко нарікав, що його бажання-йти на чолі війська на Україну, і спочатку в осени, коли військо стояло під Сокалєм, і потім зимою (коли війську визначено збір в Ковлю)-кождого разу розбивались о брак війська (“паперовий компут”-“котрого на папері рахуємо в полі 30 тисяч, а кінець кінцем-дай Боже аби було його 20 тисяч”), о непослушність сього війська і всякі ухиляння від походу, і нарешті о стихійні перешкоди-“нестаточну зиму”, і т. д. Вимовляв надії, що принаймні нинішній сойм дасть йому сю змогу-піти на чолі відповідного війська на розправу з неприятелем. Ухвалить відповідні кошти на заплачення старих довгів війську, на наєм відповідних для такого завдання контінґентів, і т. д. 13).
В депеші з 26 лютого нунцій дає деякі ілюстрації до ситуації. Він пише, що в тих днях приїхав до короля звісний нам патер Щитніцкий з дорученням від Лупула. Він сказав нунцієві, що Лупул прислав його намовляти короля до найскоршого походу на козаків-бо він ще може їх знищити, поки з ними зійдуться Татари. Король же пояснив йому, нунцієві, що головною метою посольства було просити за господарівну, “силою видану за Хмельниченка”, на випадок походу на козаків; але король додав, що при Лупулі він має вірного чоловіка, і той його остерігав не довіряти господареві вповні, бо той іде за тим, від кого сподівається більшої користи 14).
