Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“(Під Львовом) стояв Хмельницький кілька тижнів, розпустивши загони на татарський взір за Дніпром і коло Перемишля, Галича і Ярослава-ходили з Москвою, і Москва великі мордерства чинила над нещасними людьми: у двоє переходила розбійників-козаків”. “Обивателі Волинського і Руського воєводства з-під Львова, Ярослав, Замостя й инших країв почали тікати від козаків з домів своїх, хто куди міг”, записує далі Єрлич, й іронізує з кварцяного і повітового війська, що вони не дочекавшися навіть козацького війська, “почали тікати, оден другого випереджуючи, так що тільки за кілька миль схаменулися: инші і вози з поживою й челядю кидали й тікали”.
7) Білгород. ст. 328 л. 340.
8) “На Воров да на Брахлов” в реляції Бутурлина. Про битву Кушевич (Жерела VI), с. 131, Коховский II с. 35-6, Ємйоловский с. 61, Юзефовіч (в Сборн. ЛЂт.) с. 171 й ин. Зібрав і аналізував сі відомости др. А. Чоловский в спеціяльній статейці: Bitwa pod Grodkiem, Tydzien, додаток do Kurjera Lwowskiego, 1905, ч. 47. Кубаля III с. 301-2. Кілька згадок про козаків і Москву під Ярославом-S. Morawski, Z czasow Chmielnickiego i Szwedow-Wydawnictwo dobroczynne Samborskie, XV rocznik, 1892.
9) Реляція Бутурлина с. 334.
10) Головним джерелом для історії сеї облоги Львова служить записка райці львівського Самійла Кушевича офіціяльна, найсправніша копія її, вписана до маґістратських книг (Acta Consularia) 1655 р. і видана в Жерелах до історії України-Руси т. VI, 1913,-вона носить назву переписувача, Я. Боженцкого; авторство Кушевича, голови маґістратської депутації до Хмельницького, викрив уже Зубрицький друкуючи фраґментарну копію з архива Ставропіґії в своїй хроніці Львова-с. 348 (ще раз видана в Supplementum ad Historica Russiae Monumenta). Друга записка-коротка і більш літературна, а менше фактична-Стан. Добєшовского, реєнта міського-у Зубрицького с. 338-346. Я тримаюся Кушевича, доповнюючи його з Добєшовского й инших джерел.
11) Описує пороблені приготовання, фортифікації й под. Добєшовский у Зубрицького с. 339.
12) Листи Хмельницького до львівського маґістрату з ориґіналів що в нім переховуються видав Антонович, з копій Шараневича в “Сборнику лЂтописей относящихся до исторіи Южной и Западной России, вид. київ. комісії, 1888, с. 259; з копій Кушевича в Жерелах. Добєшовский пише, що першого листа від Хмельницького привіз не трубач, а якийсь обдертий свинопас; супроти оповідання Кушевича се досить мало правдоподібно.
13) В ркп. Ставроп. Sielnicki Zachnowicz.
14) Мова очевидно про Федора Виговського-вище с. 1096.
15) Федір Виговський.
16) Сі два листи 9 жовтня в записці Кушевича (в обох редакціях-маґістратській і ставропіґіяльній) переставлені оден на місце другого і редактор VI тому Жерел доводить, що се правильний порядок, а помилився в порядку листів Антонович. Але зміст листів цілком ясно виявляє їx порядок, такий як прийняв Антонович.
17) Ze iuz panem wszystkiej Ruski ziemi zostai y onej komu inszemu zadnym sposobem nie pusci, c. 138.
18) a co nam Р. Bog pomogl Ukrainy swej Ruskiej zajachac, przy tem stоіe-Сб. c. 263. В зб. Кушевича a ze nam .. krainy swej Ruskiej, в Ставроп.: kraine swa Ruska.
19) Цифру подає Добєшовский, посміваючися з діспропорції того що Хмельницький зажадав, а на що згодився: “з великої бурі стався тихенький дощик: від 400 тис. відступивши на 60 тисяч згодився без труднощів” (с. 345).
20) Таку гадку висловив Кубаля (III с. 435 прим. 33), вона досить правдоподібна, бо ся розмова Ґродзіцкого з Хмельницьким дуже випинається з оповідання Рудавского про сей наступ козаків: воно загалом дуже коротке.
21) Теки Нарушевича 148 с. 758, дата 18 листопада, див. цитату вишче.
22) Костомаров до сих слів Рудавского (с. 201) ще додає: “Я переконався на власні очі,-писав після того Ґродзіцкий, що між козаками і Москалями нема згоди і сам Хмельницький мені сказав, що не хоче знати Москви: вона дуже груба”. Костомаров цитує “польску рукопись Архива Загран. Справ”, але се мабуть тойже лист Ґродзіцкого 18 листопада, свобідно переказаний Костомаровим.
23) Лист Виговського до Ґродзіцкого з 1 лютого 1656, автоґраф бібл. Чорторийських 398 л. 91, цитує Кубаля с. 437.
24) У Добєшовского трохи більше подробиць: “на чолі козацького війська їхав Хмельницький на сорокатім бахматі, через Краківське передмістє, повз тамошню браму. За ним корогва нова червона, бунчук з білого кінського хвоста. Над ним несли (корогву) Габданк з хрестом (герб Хмельницького) гаптованим на білій китайці, друга з образом св. Михайла, що пробиває на виліт змія. За сими корогвами йшли инші корогви, більше-менше 34, на них видніли крім нашого білого польського орла в короні герби майже всіх дальших воєводств і панств. За ними поспішав Виговський з своїм полком, слідом за великими купами”. “Москва ще роздумувала над відступом- аж третього дня рушила” (с. 345).
КОЗАКИ В ЛЮБЛИНІ, РЕФОРМИ ПЕРЕВЕДЕНІ НА КОРИСТЬ УКР. ЛЮДНОСТИ, НЕПОРОЗУМІННЯ З МОСКОВСЬКИМИ ВОЄВОДАМИ. ПОЛІТИЧНІ РОЗХОДЖЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ-ПИТАННЯ ПРО ПІДДАННЄ НА ІМЯ ЦАРЯ ЧИ ГЕТЬМАНА, ПЛЯНИ СТАРШИНИ. ВІДНОСИНИ ШВЕДСЬКІ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З МУСУЛЬМАНСЬКИМ СВІТОМ, НЕПРИХИЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕДІВ ДО КОЗАЦЬКИХ ДОМАГАНЬ.
Починаю від походу на Люблин. Маємо про нього офіціяльну реляцію Бутурлина 1). За порозуміннєм з гетьманом він посилав стольника Потемкина з райтарами, драгунами і городовими сотнями, гетьман-Данила Виговського з 4 тисячами козаків. Вони поруйнували і попустошили всю країну до Висли, “вирубали і попалили польські городи Ленчно, Парчів, Томашів, Краснобрід, Щебрешин, Лашівку, Раву, Магирів, Белз, Грубешів, Красностав”. В Уханях застали чернигівського воєводу Тишкевича, реґіментарія зимової кампанії і той ратуючи себе і свій маєток присяг з шляхтою і міщанами на підданство цареві, і сина свого вислав з Виговським до Бутурлина. В Люблині знищили передмістє і місто, “Поляків, Німців і Жидів вирубали- побито більше 20 тисяч”, як доносив Потемкин явно побільшуючи; “та ж шляхта, Німці і Жиди, що замкнулися в малім мурованім замку,-вони добили чолом і присягли цареві”. Не згадуючи про ріжну здобич і контрибуцію забрану там, реляція підчеркує здобуту святощ-частину чесного хреста, привезену Потемкиним під Львів 5 листопада н. с., тим часом як люблинське духовенство потішало своїх вірних, що поперше-йому вдалося випросити у Москалів, аби вони взяли тільки частину хреста, а частину лишили місту, а й та частина, котру москалям віддано, не була правдива, так що в дійсности, мовляв, святощ ціла лишилася в місті).
Що діялося в самім Люблині, розповідає сучасна німецька брошюра 2). Військо козацьке й московське приступило під місто 15 жовтня; довідавшися, що богато з міста втікло, частина війська пішла на Вислу, щоб там заняти утікачів. Місто не мало ніякої змоги боротися і зараз же піддалось. Маґістрат зложив присягу цареві 3), дав згоду на розширеннє прав української, краще сказати православної людности: щоб православні мали кілька місць в маґістраті. Виплатив чималу контрибуцію грошима й ріжними товарами, видав армату, католицьку шляхту і Євреїв. Але обійшлося більше грабунком і реквізіціями шляхетського та єврейського майна, а до різні, котрою грозили, не дійшло: місцями тільки сталися кріваві ексцеси: в манастирі св. Бриґіти, де позамикалася шляхта з найціннішим майном, і в єврейській дільниці міста 4). Луцький бурґрабій, що припадком був в місті і попав у сю історію, так описує її, обжаловуючи місцевий маґістрат: “вищеречений маґістрат трактати з неприятелем складає-хоч не так з доброї охоти, як страху: Жидів і шляхту згоджується видати з усіми достатками, складає присягу вірности, приймає нові закони на шкоду шляхетського стану і зараз таки його кривдить: видає едикти, щоб шляхта зносила на майдан до ратуші гроші, срібло, золото, шати і всі достатки, крім міди і цини, а як би хто щось затаїв-за певним доводом кару на горло деклярує, і сю свою нещасливу постанову зараз же проголошує через трубача і трубу на чотирьох рогах ринку. Жидівські склепи зараз відчиняє, відбиває і достатки видає на здобич неприятелеві, а самих Жидів, своїх підвладних, виволочують, витягають з ринку, з склепів, з пивниць і всяких инших потаємних й укритих місць і зганяють до брами, обіцявши видати їx на неминучу різню. І дійсно було б до того прийшло, коли б п. Бондзіньский, бувши також в облозі під той нещасливий час, побачивши такий нехристиянський вчинок-хоча б над кровю поганською, виставивши на небезпеку власне життє звернувся до самого вождя неприятелів-козаків Данила Виговського і по ріжних клопотах у них випросив і визволив. Згадані ж пани бурмистри, зістаючися при своїх замислах, далі і далі трубили, аби шляхта не гаючися приносила своє майно. Наче б то з доброзичливости радять їй краще позбутися того що зможуть здобути знову, а нарешті проголошують за бунтівників тих які б тому противилися, і гірше ніж вороги поводяться з шляхетським станом”. І на потвердженнє того жалібник оповідає, як маґістрат поступив з ним. Коли неприятельські війська вже вертали від Висли, і Виговський прислав до бурмистрів (мабуть по заставців?)-вони його звязали і видали козакам “на смерть”, глузуючи і голосно запевняючи: “Дотоль, панове шляхта, ваших вольностей было” (“Скінчилися ваші вільности”) 5).
