Тунель - Келлерман Бернгард (книги онлайн бесплатно .txt) 📗

3

Сам Ллойд висунув С. Вулфа на пост керівника синдикату, і цим ім'я С. Вулфа навіки пов'язалося з тунелем.

Його портрет з'явився у вечірніх газетах: сповнений гідності, серйозний, трохи товстуватий джентльмен східного типу. Пухкі губи, чималий горбуватий ніс, короткий, кучерявий чорний чуб і коротенька чорна борідка, темні витрішкуваті очі з ледь помітним меланхолійним блиском.

«Кар'єру почав з торгівлі старим одягом — тепер фінансовий керівник С. А. Т. з платнею двісті тисяч доларів на рік. Знає дванадцять мов».

Щодо торгівлі старим одягом, то це була просто побрехенька, яку С. Вулф колись сам жартома пустив у світ. Однак піднявся С. Вулф, поза всяким сумнівом, «з низів». До дванадцяти років він місив ногами грязюку глухого угорського містечка Сентеша, звався Самуїлом Вольфзоном і харчувався цибулею. Батько його обмивав покійників і копав на кладовищі могили. Коли Самуїлові сповнилося тринадцять років, він пішов учнем до одного будапештського банку й прослужив у ньому п'ять років. Там, у Будапешті, йому вперше стало, як він сам висловлювався, «тісно в своїй одежі». Душу гризли шанолюбство, відчай, сором і жадоба влади, завдавали страждань божевільні бажання і мрії. Самуїл Вольфзон готувався до відчайдушного стрибка. Ось він, його час! Зціпивши зуби, докладаючи неймовірних зусиль, Самуїл Вольфзон день і ніч працював. Він вивчав англійську, французьку, італійську, іспанську, російську, польську мови. І — о диво! — мозок його всмоктував ці мови без особливих труднощів, як промокальний папір — чорнило. Щоб вправлятись у вимові, він сходився з торговцями килимами й продавцями апельсинів, кельнерами, студентами, кишеньковими злодіями. Його метою був Відень! Вольфзон переїхав до Відня, але й тут йому зробилося «тісно» в його одежі. Він відчував на собі сотні невидимих пут. Його метою став Берлін! Шлях у житті Самуїлові підказувала інтуїція. Він убгав у свою пам'ять іще сотню тисяч слів і вивчав напам'ять іноземні газети. Через три роки йому пощастило влаштуватися на злиденну платню кореспондентом до одного біржового маклера в Берліні. Але й у Берліні йому стало «тісно»! Тут раптом довідалися, що він угорець і єврей. Тоді Самуїл сказав собі, що тепер його шлях має повести до Лондона, й почав бомбардувати тамтешні банки своїми пропозиціями. Марно. Лондонські банки його послуг не потребували. Але він, Самуїл Вольфзон, хотів примусити їх попросити в нього цих послуг. Чуття підказало йому, що треба взятися за китайську. Його мозок увібрав і цю важку мову. Говорити він вправлявся з одним китайським студентом, якому платив поштовими марками. Самуїл Вольфзон жив гірше від собаки. Він ніколи не давав жодного пфеніга чайових і мужньо пускав повз вухо найколючіші шпильки берлінських кельнерів. Трамваєм Вольфзон не їздив і героїчно плентався по вулицях на своїх укритих мозолями, плоскостопих, нещасних ногах, що нестерпно пекли. Він давав за вісімдесят пфенігів уроки іноземних мов, перекладав. Гроші! Навіжені бажання не давали йому спокою, допікало шанолюбство, найсміливіші фантазії паморочили голову. Ні спочинку, ні сну, ні залицянь — жодної вільної хвилини. Приниження й знегоди, що послала йому доля, не зламали його, він горбивсь і знов випростувався. Або — або! І ось Самуїл Вольфзон кинув службу й поставив усе на карту! Заплатив дантистові тридцять марок за те, що той поставив йому пломбу й почистив зуби. Купив елегантні черевики, замовив у одного з найкращих кравців костюм англійського фасону й, прибравши вигляду джентльмена, вирушив пароплавом до Лондона. Минув місяць марних зусиль, і в банкірів Тендера й Террі він натрапив на ще одного «Вольфзона», який уже пройшов крізь такі метаморфози. Цей «Вольфзон» розмовляв стількома ж іноземними мовами і задля втіхи вирішив скрутити юному зухвальцеві в'язи. Та в нього нічого не вийшло. У житті Самуїла Вольфзона це був найбільший успіх. «Вольфзон» — той, котрий досяг великих успіхів,— покликав китайського перекладача й остовпів, почувши, що другий Вольфзон вільно з ним розмовляє. Через три дні Самуїл знов опинився в Берліні, але — if you please! [41] — не для того, щоб там зостатись! Тепер він був містер С. Вольфсон (через «с») із Лондона, розмовляв тільки по-англійському й того ж вечора вирушив у спальному вагоні до Шанхая в ролі шляхетного мандрівника, що тероризував кондукторів. У Шанхаї Самуїл відчув себе вже краще. Він бачив перед собою простір, нові обрії. Але йому все ще було трохи «тісно». Англійця з нього тут не виходило, хоч як скрупульозно він копіював своїх товаришів у клубі. Він вихрестився, став католиком, хоч ніхто цього від нього й не вимагав. Зібрав грошей (старий Вольфзон міг уже й не обмивати покійників) і вирушив до Америки. Нарешті він міг спокійно зітхнути! Нарешті він у костюмі, в якому йому не «тісно». Шлях вільний! Тепер Самуїл дістав змогу дати волю енергії, яку стільки років нагромаджував у собі! Він рішуче відкинув останній склад свого ім'я та прізвища, як ото ящірка хвіст, і назвав себе Семом Вольфом. Та, щоб нікому не спало на думку прийняти його за німця, він змінив прізвище ще трохи і став С. Вулфом. Далі позбувся англійської вимови, зголив «англійські» вусики й заговорив у ніс. Вулф тримався невимушено, гучно розмовляв і перший вийшов на вулицю гуляти без піджака, в самій сорочці. У «тронному» кріслі чистильника взуття він не сидів, а лежав — як стопроцентний американець. Та минули ті часи, коли з нього можна було ліпити будь-яку форму: трикутну, квадратну, круглу — кому яка потрібна. Цьому С. Вулф поклав край. Метаморфози були потрібні йому, щоб стати самим собою. Годі! Кілька років він працював у поті чола на бавовняній біржі в Чікаго, потім перебрався до Нью-Йорка. До свого місця в житті Самуїл посувався ніби задом наперед І, щоб потрапити, куди хотів, мусив об'їхати навколо світу. Знання, геній, нечувана працездатність швидко піднесли його на вершину, і тепер він упевнено, владно стояв у своїх першокласних черевиках на плечах тих, що були під ним,— точнісінько, як колись стояли на ньому. Він облишив крикливий тон біржового маклера, прибрав гідності і на знак того, що досяг успіху й може робити все, створив собі індивідуальне обличчя: відпустив коротенькі бачки.

У Нью-Йорку йому знов пощастило — так само, як кілька років тому в Лондоні. Він натрапив на ще одного «С. Вулфа», але на С. Вулфа величезного калібру: на Ллойда! Вулф працював тоді на федеральній біржі й посідав там далеко не найвищий пост. Але щаслива доля розпорядилася так, що йому доручили провести проти Ллойда невеличкий маневр. Вулф зробив кілька вдалих ходів, і Ллойд, справжній знавець і майстер усіх дебютів у цьому різновиді шахової гри, відчув, що має справу з талантом. Це була тактика не У. П. Гріффіта й Т. Льюїса, ні! Коли Ллойд закинув гачок, С. Вулф клюнув, і Ллойд узяв цей талант на службу до себе. С. Вулф підіймався все вище й вище, і його злет був такий стрімкий, що він не міг спинитися, поки дістався на самісіньку вершину. Отак у сорок два роки цей уже трохи товстуватий астматик, запеклий шанолюб опинився в Синдикаті Атлантичного тунелю.

На своєму шляху С. Вулф тільки один раз зробив коротеньку зупинку, і вона йому дорого обійшлася. У Чікаго він закохався в чарівну віденку й одружився з нею. Але дівоча краса, що запалила його почуття, скоро відцвіла, і від тої віденки не залишилося нічого, крім причіпливої, чванливої, хворобливої дружини, яка псувала йому кров своїми ревнощами. Рівно півтора місяця тому та жінка померла. С. Вулф за нею не тужив. Обох синів він здав до пансіону, але не в Європі, а в Бостоні, де з них мали виховати вільних, освічених американців. Він умеблював для однієї білявої шведки, що вчилася співу, невелику квартиру в Брукліні, на повні груди вдихнув — і розпочав свою діяльність у синдикаті.

Вже першого дня С. Вулф знав імена й анкетні дані всього свого величезного штабу помічників, довірених, касирів, бухгалтерів, секретарів, стенографісток; на другий день він узяв у свої руки всю владу, а на третій день здавалося, ніби на цьому посту він уже багато років. Ллойд назвав С. Вулфа найвидатнішим фінансистом, якого він знав у житті, і Аллан — йому С. Вулф як людина був чужий і подобався не дуже — вже через кілька днів мусив визнати, що С. Вулф — працівник, гідний захоплення, коли не чогось більшого.