Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗
— Це дивно. А коли ви сиділи там на полонині в окопах. І там не думали про це?
— Про це якраз ні.
— А про що?
— Про все. Багато передумалося. Було досить часу.
— А це цікаво. Ну, про що ви думали? Ну, от сидите. Уявляю собі глибокі землянки. Там душно, мокро й повно вояків. Усі сірі, дужі мужчини. Усі брудні й усі сердиті.
— Не всі сердиті. Є й дуже веселі. Деякі сміються навіть тоді, коли їм відривало кусень тіла. Одному куля пролетіла через кишки, а він сміється.
Кіті подумала. — А болить, каже вона. Цікаво. Що мене в мужчин дивує, це що вони такі терплячі й витривалі.
Я ще не бачила, щоб мужчина плакав. Отже ж їх болить. Правда, болить?
Я усміхнувся. — Розуміється, болить. Є такі, що і плачуть. Скільки я бачив таких, що плачуть. Усе це залежить від духового стану людини. Були такі, що при одному вигляді фронту плакали. А побули довший час, загартувалися й зовсім не звертали на це уваги.
— А ви були ранені?
— Хто-ж з тих, що були на фронті, не ранений?
— Як це було? Розкажіть!
Почав оповідати. Довго ходили по доріжці втоптаній нашими ногами. Оповів їй усе, що пережив і передумав. Коли скінчив, питає:
— Маєте ви ту стрічку, що вам дала Параня?
— Маю.
— Маєте тут?
— Так.
— Покажіть.
Виняв і показав. Подивилася і сказала: — Жовта й синя. Цікаво. Візьміть. А розкажіть, за що вам дали хрестика. А це все таки сильно. Велика церква, а в ній повно образів із виколотими очима. Ви вмієте оповідати. Це мабуть інак було. Не так сильно.
— Я зовсім не вмів оповідати. Я й не вмію. У мене це лиш іноді буває. Це треба настрою. Я мушу шукати слова й вирази. Я чую значно більше, ніж можу висловити. Мене часто мучить страшна й разом велика думка. Ходжу, ношуся з нею, а висловити не вмію. Я ще був зовсім малим і вже відчував це. Це було і смішно й разом прикро. І аж коли зустрівся з Борисом, той навчив мене багато говорити. Ах, коли б ви почули, як він чудесно говорив! Я ще ніколи не чув, щоб хто вмів так приємно, так розумно і так просто говорити. А сам я… Ні, я не вмію. Мені бракує чогось. Бракує спритності, гнучкості. Я ввесь сучковатий, грубий.
Після почав оповідати "про те, як заслужив хрестика". Кіті уважно слухала. Підчас розмови взяла мою руку й увесь час з нею бавилася.
— Дивний той Янчеюк — каже вона, коли скінчив. — Не вже він так любив Марійку? Невже гуцул вміє так любити. А Марійка. Цікава б побачити її. Ця пережила. А ви завтра їдете? Невже ви завтра їдете? От дивно. Є тут, а завтра вже Бог зна де. Поїдете, підете знов на фронт. Згине скоро сніг, настане весна, а вас тут не буде. Всі будуть тут, а ви ні. Чи-ж не комічно?
І вона почала голосно сміятися. — Пригадала собі, як мама плакала за кицькою. Ха-ха-ха! Ви ввесь суковатий. Ха-ха-ха! Це мене все так смішить. Усе залежить від духового стану людини. Це ви вичитали з якоїсь книжки. Це ви напевно вичитали. А як поїдете, то напевно забудете мене. Мене зовсім легко забувається. Не думайте ніколи й усе. Ха-ха-ха! І звідки я взяла, що ви будете за мене памятати? Ви страшно смішний. А мене, знаєте, болить голова. Дуже болить. Тому я така дивна. Я хотіла сьогодні зовсім не те сказати. Зовсім не те. Але вже пізно. В мене так часто буває, що я не те скажу, що хочу. Часом це добре, але здебільшого зле. А коли від'їдете ви, все таки напишіть. Розумієте? Мені буде приємно мати й від вас листа. Я дістаю так багато листів. Зо всіх сторін, уявіть, зо всіх сторін. У мене ціла збірка листів.
— І хочете до неї долучити й мій? — Це вирвалося в мене зовсім наперекір мого бажання. Я-ж міг її образити.
— А ви й ображатися вмієте. Це дуже гарно. Ну так бувайте… Мені вже треба йти… Треба йти! Ну? Чого ви на мене так визвірилися? Ви! Ви!
В неї тремтів голос. Узяв її гарячу й мягеньку рученьку. "Моя рученька! Моя мила рученька!" Взяв і підніс поволі до уст. Ручка затремтіла. Разом з ручкою наближалася до мене й вона вся й я відчув дотик її грудей до моєї руки.
Мої уста зовсім скривилися. Підборіддя подалося вперед і кути рота затремтіли. — Кіті! — вирвалося з моїх грудей. Це згучало, як клич, як наказ. Вона злякалася, рванулася вперед. Мої руки блискавично охопили її пружній стан, а вуста вїлися в її уста…
Я заянчав, мов сильно ранений. Нараз заніміло все навкруги, провалився ліс і гори й ми двоє огненних і хистких стояли в усесвіті на зовсім маленькім клаптику непевного грунту. А навкола безмежна темнота й порожнеча.
23
— Куди ти, Кіті?
— Боже мій, мамусю! Ти завжди лише куди й куди? Вийду от. Мене болить голова.
— У тебе, дитино, кожний день щось болить і все таки йдеш, ідеш. Ідеш, йдеш і йдеш. Лазиш по тих горах. Там був фронт. Там стільки валяється всяких бомб, усяких…..
— Маа-мо! Кричу й не можу тебе перекричати. Всяких, усяких! Нічого там не валяється. Я хочу, я піду. Мене болить голова й усе!
— Ну-ну-ну! Йди-йди! Я-ж не кричу.
У сірій, з військового полотна, блюзі, в коротенькій спідничці, оперезана жовтим військовим пояском, тонка, легка й рухлива Кіті, виходить з дому, повертає до залізничного мосту й, навпростець, піднімається на полонину Григорівка.
Ноги її, взуті в грубі з твердого юхту черевики, енергійно й мужньо топчуть мокрі від роси комердяки воєнної дороги, на котрій видно ще сліди гарматніх коліс. Груди піднімаються й опускаються швидко, а биття серця перешкоджає йти. Зупиняється й слухає.
Владно запанувала весна. Мовчать напружені смереки. Сонце страшне й сліпуче вигналось у височінь і жбурляє об землю своє промінні. Повільно, мов дами з часів рококо, пливуть хмаринки, орамлені бездонньою синьотою.
Пробившися через гущавину старого пралісу, Кіті видрапується на скелю Климпуш. Перед нею широчезні простори. Над нею сонце й хмари, під нею далеко в долині річка, село, залізниця, по котрій без перерви повзуть довжезні потяги.
Немає більше війни. Вона відійшла за гори. Звязали порвані залізниці, замовкли полонини.
Кіті сідає на повалений стовбур, який тут багато років, ніби навмисне положений, щоб міг на ньому вигідно присісти натомлений мандрівник.
І тут щераз виймає листа. Тільки тут читати такі листи. Тут, де можна кричати, сміятися, ридати. Довго, довго мовчав, але не забув. О, він сильно може мовчати, забути-ж ніколи.
І Кіті читає: "Далека Кіті!
Коли будеш читати цього листа, не дивуйся. Перший раз такого пишу. Коли тужила за ним — даруй, за довгий час, коли байдужий — викинь. Пишу й думаю над кожним словом. Слова мої, мов камені, тяжкі. Вони нетесані, кладуться кострубате, а хочуть висказати тобі ввесь мій біль, від того часу, як вирвано мене з зальодинілих наших гір, де зародилася й розрослася моя страшна любов. На Монті Гропі в Альпах куля дум-дум розторощила кістку моєї правої ноги. Згадав тоді тебе й усміхнувся. Бачив чорні очі твої залиті слізьми і коханням. Тепер лежу в лікарні. Зо мною ще двадцять чотири жовтих, воскових облич, чекають черги на смерть. Я-ж бачу очі твої й любов, що бушує в них, гоїть рану мою. Лежу два місяці. Нога моя довго лежала на вазі життя й смерті, але тепер остаточно перемогло життя. Вона лишається для мене, лиш трохи попсутою, вона буде моєю, як і до цього часу. Ось я вже зводжуся, можу. сидіти, думати й навіть, як бачиш, писати.
Кіті! Що маю ще сказати? Тяжко дібрати слова. Як любиш, — відчуй і зрозумій. До побачення! Дмитро.
Кіті дочитує, руки спускаються на коліна і тримають листа. Очі довго непорушне дивляться вперед, зовсім непомітно наливаються сльозами та проливають їх. І капають сльози, стікають по щоках, по кешенях на грудях, осипають руки й папір. У тих очах через сльози відбився величний, синій простір, потяги, хмари, зриви гарматніх вибухів і велитенська постать людини з розторощеною ногою з усмішкою на спраглих посинілих устах.
Ну, чого-ж ти плачеш, Кіті? Смійся! "Далека Кіті?… Мені хочеться любити те, що дуже для мене далеке"… Ну й чого-ж ти плачеш, Кіті? Ти, далека, недосяжна!
