Квентін Дорвард - Скотт Вальтер (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

— Скажіть мені, нарешті, — спитав лучник, — що зробив цей юнак?

— Він утрутився в справу правосуддя, — відповів Труазешель з похмурою серйозністю, — знявши з дерева мертве тіло злочинця, повішеного моєю рукою, хоч на корі того дерева було вирізано королівську лілію.

— Як це сталося, юначе? — звернувся до нього лучник. — Навіщо ти вчинив такий злочин?

— Оскільки я прошу вашого заступництва, — швидко відповів Дорвард, — то розповім вам усю правду. Я побачив людину, яка мучилася у зашморзі на дереві, і перерізав вірьовку, бо мені стало жалі, нещасного. Я не думав тоді ні про які лілії, ні про левконії і не мав ніякого наміру образити французького короля так само, як і нашого найсвятішого папу.

— На якого ж тоді чорта було займати мертве тіло, га? — спитав лучник. — Ти можеш побачити тут повішених скільки завгодно. Пан прево лишає їх після свого об'їзду на кожному дереві. Отож тобі довелося б добряче попрацювати, якби ти надумався підбирати бідолах за катом. Проте що б там не було, я не залишу в біді свого земляка. Слухайте, пане виконавцю! Ви ж бачите, що це цілковите непорозуміння. Згляньтеся на молодого хлопця, та ще й чужоземця. На своїй батьківщині він не звик до таких швидких розправ, які ви встигаєте робити з вашим начальником.

— Це ще не значить, що вони не потрібні на вашій батьківщині, пане лучнику, — зауважив Птіт-Андре, який саме повернувся. — Сміливіше, Труазешелю, держися. Зараз тут буде пан військовий прево. Тоді побачимо, чи захоче він випустити з рук діло, не довівши його до кінця.

— Побачимо, — відповів лучник. — А от, до речі, і дехто з моїх товаришів прямує сюди.

Справді, коли прево Трістан наближався з своїм патрулем з одного боку горба, четверо чи п'ятеро шотландських лучників, на чолі яких скакав Балафре, швидко підіймалися з іншого боку.

У цій скруті Лезлі вже не виявив тієї байдужості до свого племінника, яку йому недавно закидав Квентін. Побачивши свого товариша й Дорварда зі зброєю напоготові, він закричав:

— Кеннінгеме, дякую тобі! Панове, на поміч! Це — молодий шотландський дворянин, мій племінник. Ліндзі, Гатрі, Тайрі, женіть, бийте!

Тепер сутичка, здавалося, неминуча, і хоч стрільців прево було більше, але зброя шотландських рицарів була краща, і це вирівнювало шанси на успіх. Проте військовий прево, чи то через те, що не був певен перемоги, чи боячись викликати невдоволення короля, подав знак своїм солдатам не сходити з місця. Він звернувся до Балафре, що виїхав наперед, як проводир іншого загону, чого це йому, рицареві королівської лейб-гвардії, заманулося рятувати якогось там злочинця?

— По-перше, — відповів Балафре, — я зовсім цього не роблю. Святий Мартіне! Мені здається, що між стратою якогось злочинця і вбивством мого племінника все-таки є різниця.

— Ваш племінник, ласкавий пане, так само може бути злочинцем, як і хтось інший, — сказав військовий прево, — а кожний чужинець у Франції мусить коритися французьким законам.

— Це так, але ми, шотландські лучники, маємо привілеї, — заперечив Балафре. — Хіба не так, товариші?

— Так, так! — гукнули вони разом. — Привілеї, привілеї! Хай живе король Людовік! Хай живе відважний Балафре! Хай живе шотландська гвардія, і смерть усім, хто наважиться порушити наші привілеї!

— Схаменіться, панове рицарі, — сказав військовий прево, — не забувайте про мою посаду.

— Не вчіть нас, — заперечив Кеннінгем, — для цього у нас є власні начальники. А судити нас може його величність сам король або наш командир, оскільки тут тепер немає його превосходительства пана великого коннетабля.

— А вішати нас може, — сказав Ліндзі, — тільки старенький сержант [69] нашого власного корпусу Сенді Вільсон.

— І дати це право іншому — значить образити нашого Сенді, найчеснішого ката, — сказав Балафре. — Коли б мене самого довелося повісити, то нікому, крім нього, я не дозволив би затягнути зашморг на моїй шиї.

— Але послухайте, — сказав військовий прево, — адже ж цей юнак не належить до вашого корпусу і не може поділяти з вами те, що ви звете своїми привілеями.

— Те, що ми звемо нашими привілеями, всі повинні визнавати за нами, — сказав Кеннінгем.

— Ми не хочемо, щоб нас ще розпитували про них! — закричали лучники.

— Ви просто показилися, панове, — сказав Трістан Пустинник. — Ніхто не скасовує ваших привілеїв, але цей юнак не ваш лучник.

— Він мій племінник! — переможно відповів Балафре.

— Але не лучник шотландської гвардії, як я гадаю, — заперечив Трістан Пустинник.

Лучники непевно подивилися один на одного.

— Не поступайся, друже, — прошепотів Кеннінгем на вухо Балафре. — Кажи, що він завербований до нас.

— Святий Мартіне! Ти добре радиш, любий земляче, — відповів йому Лезлі і голосно заприсягся, що саме сьогодні він завербував свого родичп до свого почту.

Ця заява була вирішальним доказом на користь Квентіна.

— Гаразд, панове, тоді інша справа, — сказав Трістан Пустинник, який добре знав, що король дуже боявся найменшого незадоволення серед своїх гвардійців. — Адже ж ви знаєте, як ви кажете, ваші привілеї, і мені немає охоти сваритися з королівською гвардією. Але я передам цю справу на розгляд самого короля, і ви повинні знати, що, так діючи, я поводжуся лагідніше, ніж то мені велить мій обов'язок.

Сказавши це, він скомандував своєму загонові рушати, тим часом як лучники почали радитися, що їм робити.

— Ми мусимо передусім розповісти про все це лордові Крофорду, нашому командирові, і негайно занести до списку ім'я цього хлопця.

— Але дозвольте, панове, мої вельмишановні друзі й оборонці, — встряв Квентін у розмову, — адже я ще не вирішив, чи вступати до вас на службу, чи ні.

— Тоді заодно вирішуй, — сказав дядько, — бути тобі повішеним чи ні. Бо хоч ти мені й племінник, але я не бачу іншого способу врятувати тебе від шибениці.

Цей незаперечний доказ одразу примусив Квентіна дати згоду на те, що в інший час було б йому не дуже до душі. Проте оскільки він щойно уникнув зашморгу, який майже був у нього на шиї, то погодився на цю пропозицію.

— Він мусить одразу поїхати з нами в казарми, — сказав Кеннінгем, — бо тільки серед нас буде в безпеці, поки ці ловці людей никають тут.

— А чи не можу я залишитися хоч на цю ніч у тому заїзді, де я снідав сьогодні, любий дядечку? — спитав юнак, бо йому, як і багатьом іншим рекрутам, хотілося виграти ще одну ніч свободи.

— Авжеж, любий племіннику, — відповів іронічно дядько, — щоб ми мали приємність виловити тебе з якоїсь канави, або рівчака, або, може, з притоки Луари, зашитого в лантух, щоб зручніш тобі було плавати! Військовий прево, коли од'їжджав, чогось усміхався, дивлячись на нас, — вів далі він, звертаючись до Кеннінгема, — а це означає, що в нього щось погане на думці.

— Я не боюся, що він нашкодить нам, — сказав Кеннінгем, — надто велика дичина для його тенет. Але я радив би тобі розповісти про все цьому чортові Олів'є, який завжди був добрим другом шотландської гвардії. До того ж він бачить короля раніше, ніж прево, бо завтра має брити його.

— Але слухай, — промовив Балафре, — йти до Олів'є з порожніми руками марна справа, а я тепер голий, як береза в грудні.

— Як і ми всі, — сказав Кеннінгем. — Невже Олів'є не повірить нам на шотландське слово честі? Можна пообіцяти, що ми гуртом зробимо приємний подарунок, коли видадуть плату. До того ж якщо він буде зацікавлений, дозвольте вам сказати, то день оплати може настати і скоріше.

— А тепер їдьмо до замку, — сказав Балафре, — і нехай мій племінник розповість нам по дорозі, щоб ми знали, що казати Крофордові й Олів'є, як це йому пощастило зустрітися з військовим прево, який ледве не зав'язав йому вузол на шиї.

Розділ VII

ЛУЧНИК КОРОЛІВСЬКОЇ ГВАРДІЇ