Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.
— То й хай ідуть… — спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися — надто бридко.
— Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.
Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» — датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.
— Думаєш, зайвий день — на випадок «впадло?»
— А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!
— Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.
— Ненавиджу офіс, — скривилася Редька. — Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.
— Ну, щось типу того.
— І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес — приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад — запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?
— Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, — Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, — може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.
Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:
— Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?
— Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. — Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.
А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:
— А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! — повільно розжувала Редька.
— А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! — і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. — Ю гоу віз Амі… — (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) — Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!
— Та шо ж, бляха, таке… — злилася Редька. — Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.
— Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!
— Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? — від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.
— Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? — Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. — Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.
— Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… — Редька оцінююче глянула на гайда. — Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.
Але її простий, на перший погляд, план, як згодом виявиться, вимагав би десь таких же морально-етичних затрат, як удар по голові підшипником. Якщо ви людина вихована, вас у дитинстві вчили казати «дякую», «будь ласка», ви поступаєтеся місцем у транспорті людям похилого віку та пасажирам із дітьми, обурюєтеся, коли десь комусь незаслужено хамлять і ніколи не вдарите ногою пса (ну, вселили вам мікрочіп такий у сім’ї, і проапгрейдили його в початковій школі!), то нізащо не зможете тупнути ногою на доброго самаритянина в національному майже одязі, щоби він перестав за вами йти й відчепився, реп’ях настирний. Ні, ви будете зі стражданням великомученика зносити його нігті у вашій пачці сигарет, його присутність за столом, де ви їсте рис руками, а він алюмінієвою ложкою, ви віділлєте йому свого пива і в решті-решт заплатите за його їжу. Бо ж ви з багатого Заходу, а він тут бідний локал, що безкоштовно, хоча і проти вашої волі, напарив вам свої послуги гіда.
Згадавши про їжу, і що тепер нею доведеться ділитися, Редька дістала з кишені ще теплу енчіладу з м’ясом і бобами, загорнуту в фольгу і безваріантовий пластиковий пакет.
— Ба, як довго тримається? — гордо кивнула Редька Дордже, виправдовуючи цю явно задорогу для тутешніх цін страву. Просто в єдиному місці, де готували не місцеву їжу, а з якогось дива подобу мексиканської, Редька так було ожила, що Дордже не пошкодував астрономічної суми — доларів 13 — за цю енчіладу, шматок яблучного пирога і дві мікроскопічні шоколадки. А коли, збагнувши, що їх нагріли на рівному місці, пошкодував про свою неуважність, було запізно: хитра тьотька (китаянка, як упереджено і гнівно стверджувала Редька) не показала їм рахунку, а тільки назвала цифру, коли за ними прибіг хлопчисько з автобуса, що мав відвезти їх до зупинки, якби не зламався дорогою, і їм не довелося пішки чеберяти до дяді з зябликами.
Школярка в рожевій курточці з білим пушком на капюшоні — як вони вмудряються мерзнути в таку спеку? — що сиділа спиною до руху, заходилася ригати. Блювотиння заповнило один її пакетик, потім інший, одягнутий на перший, відтак протекло на джинси зі стразами.
Беззмінно усміхнений Амі вже тягнув руки до Редьчиної енчілади:
— Мадам! Плестік бег?
— Іт-с дьорті, — відказала Редька, але ще раз глянула на дівчинку й подумала, що їй зараз фіолово щодо чистоти чиїхось намірів і пластикових кульочків. Редька дістала свою їжу і віддала дівчинці пакет, а разом із ним і серветки, що були на додачу. Дівчинка вдячно ригнула в нову тару.
— Робити нічого, — зітхнула Редька, — нема пакета, мушу доїсти.
Вона розвернула свої масні паляниці й безпристрасно заходилася жувати й ковтати прямо навпроти дівчинки з пластиковими пакетами.
— Слухай, — аж зачудувався Дордже, — а ти сама не ригнеш?
Автобус підкинуло так, наче кінь брикнув задніми ногами. Редька міцно тримала свою поживу.
— Ригнути? Хавку за тринадцять баксів?! Я шо — дурна?!
Але на кінець їх романтичного автобусного райду Редька готова була виригати все: нестерпні поп-пісні, пилюку, верески і навіть свою енчіладу. Томатний соус раз по раз передавав привіти від жадливої китайської господині мексиканського кафе.
19
Доїхавши нарешті до місця призначення, стаєш готовим проклянути все. Ноги хтось підмінив набитими скловатою трубками, замість дупи — майстерно відбитий стек просмаженості мідіум-рер. Останні дві години безкінечного скакання на півметрових вибоїнах, дихання чистою есенцією пилюки (шарф давно вже не допомагав, шкіра обіцяла покритись підлітковими прищами, з носа лізли чорні кози) — Редьці вже слабенько жартувалося.
Випавши з автобуса на вузловій станції — далі сьогодні вже ніхто не їде, чекайте до завтра — Редька, як зомбі, поплелася до першого (і, можливо, єдиного тут) затертого роками, дощами і якістю фарби напису «Hotel». Над головою десь у вишині з неї глузували круки, але Редьці було все одно вже.
Заплативши хихотливому дядечку три долари за ніч і пробурчавши, що ця гадюшня й бакса не коштує, Редька помітила, що Амі бовваніє в них за спинами. І так само щасливо, як і купу годин тому, посміхається. Не бере його ні ніч, а ні автобус.
— Ай стей ві май фемілі, — сказав він діловито.
— Ага, — погодилася Редька.
— Ай кам тумороу хев кофі ен вокінг?
— Ага, — знову сказала Редька, й почапала нагору, назустріч грибку на стінах, давно не витираній пилюці, поїденими чимось куцим шторам, автентичним балкам на стелі й подобою кольорового (!) телевізора. Правда, Редька так ніколи і не дізналася, що за канали тут показують, бо вирубалася одразу.
